Make a Donation

Мовчазне апостольство. Діла, що гучніші за тисячі слів

Індустріальний район Києва з житловим масивом п’ятиповерхівок. Поблизу — жвава магістральна дорога, яка щодня розвозить мільйони людей. Над дорогою рядами «хрущовські» віконечка, які ніби заглядають у тих, хто їде повз них.
В одну з таких «хрущовок» ми йдемо з сестрою-монахинею Анастасією, щоб подивитись, як працюють соціальні працівниці з «Домашньої опіки» релігійної місії Карітас-Спес Україна.
Біля будинку зустрічаємо двох усміхнених молодих жінок, які намагаються відчинити двері старого під’їзду. Ключ, на жаль, розмагнічений. Під’їзд — «неблагополучний», тут живе багато алкоголіків і старих людей, а що ті, що ті виходять рідко. Треба чекати, аж доки хтось впустить.

Піднімаємось на п’ятий поверх пішки. За старими дверима першим нас зустрічає білий пухнастий кіт. Він лащиться, видно зразу, що ці жінки тут часті гості. В маленькій захаращеній кімнаті — два ліжка, на одному — старенька немічна жінка. Пані Галині 70. З них більше 10 років вона прикута до ліжка. До речі, зручне механічне ліжко, матрац від пролежнів, пелюшки й підгузки — все це допомога від місії Карітас-Спес і католицьких сестер Чудотворного медальйона (вікентійок), які постійно співпрацюють і взаємодіють в допомозі нужденним.
Зі світлини на полиці на нас дивиться неймовірно вродлива молода жінка, схожа на акторку кіно, та пані Галина не любить говорити про молодість. Через те, що в неї є син, їй не виділяють соціального працівника від держави. Але з сином не все так просто: він алкоголік. За матір’ю не тільки не доглядає, а часом може й підняти на неї руку чи привести на сусіднє ліжко співмешканку. В жінки вже було кілька інсультів, вона втратила не тільки здатність ходити, але й розбірливо говорити. Двічі-тричі на тиждень до неї приходять працівниці Карітасу, а в інші дні — черниці-вікентійки.
Я дивилася, як Олена, Галина і с.Анастасія все роблять з легкістю, прижартовуючи, а пані Галина, як може, підтримує бесіду, і не могла не подумати: хто ці люди? Чому вони, такі молоді й красиві, пораються з підгузками, вимивають бруд? Де в них беруться сили, фізичні і моральні, на все це?


Після пані Галини був дім пані Марії. Понад 20 років тому загинув її єдиний син, і відтоді вона втратила зір і душевне здоров’я. Далі — дім пані Ксенії, якій вже 89 років. До неї працівники «Карітас-Спес» приходять уже двадцять років. Пані Ксенія живе з онукою Юлею, в якої важкий ступінь ДЦП. Попри все, в житті Юлі трапилось велике щастя: дівчина зустріла віруючого хлопчину, з яким створила сім’ю. Цьогоріч уже їхній син пішов до першого класу. В цій родині працівниці Карітасу допомагали свого часу спочатку Юлі, а потім вже і бабусі.

Про стереотипи і реальну роботу, про дружбу й відверті страхи ми говорили з соціальними працівницями релігійної місії «Карітас-Спес Україна»: Світланою, Оленою, Нелею, Катериною і сестрами Терезою та Анастасією. “Наші підопічні особливі тим, що в усіх них є родичі. Тому вони не підпадають ні під які інші проекти, — розповідає Олена, яка працює в «Домашній опіці» вже близько 20 років. — Держава вважає, що як родичі є — вони і мають доглядати. Але ні в нас, ні в держави немає механізму, щоби змусити родичів доглядати за своїми рідними. Можемо пробувати впливати спілкуванням, добрим ставленням — але це дуже рідко спрацьовує”.
На сьогодні програма «Домашня опіка» тільки в Києві патронує 35 людей різного віку. Це і молоді люди з інвалідністю, й діти з вадами опорно-рухової системи, і літні самотні люди. Є підопічні, які в минулому були дуже поважними і навіть видатними людьми, але на старість стали немічними і самотніми. Вони дуже часто страждають на фізичні захворювання через свій вік і психологічними — через те, що раніше були такі потрібні, а зараз відкинуті. Цікаво, що навіть якщо більшість із них мають складні стосунки з родичами та образу на них, то в більшості випадків своїх рідних вони виправдовують і намагаються перекласти функції та обов’язки родичів на соціальних працівників. “Люди яким ми допомагаємо, стали самотніми через різні випадки, — каже с.Тереза, яка також працює в «Домашній опіці». — Наприклад, у мене під опікою був пан Болеслав, він усе життя працював на керівних посадах. Звик командувати, через це взаємини в сім’ї були просто жахливі. І от соціальні служби його не беруть, бо в нього є донька, син і дружина. Але стосунки зіпсовані й він залишився самотній. Зараз змушений приходити харчуватися до сестер матері Терези з Калькутти”.
“Часто, ці люди в минулому були далеко не бідні. Вони все життя працювали і залишились, як кажуть за бортом», — доповнює мама шістьох дітей Світлана (на фото нижче). Вона в програмі «Домашня опіка» відносно недавно, але, з її спостережень, трагедія таких підопічних саме в тому, що їм важко сприйняти реальність, у якій вони опинились.


Катерина прийшла працювати в «Карітас-Спес» у 19 років і вже має двадцятирічний досвід праці. “За цей час важко підрахувати скільки в нас було підопічних. Люди приходили q відходили і не тільки через те, що вмирали, а й відновлювались, наприклад, після інсульту, і за певний час могли самостійно за собою доглядати. Таких людей ми з чистим сумлінням залишили. Але, переважно, ми доглядаємо людей до самої смерті”, — каже вона. Буває, людину відвідують десятиліттями. Залежно від потреб, кожний візит працівниць «Домашньої опіки» відрізняється. “Якщо це лежача людина — то для неї гігієнічні процедури стоять на першому місці, бо вона сама собі допомогти не може. Часом є візити, коли ми приходимо і готуємо їсти чи прибираємо. Часом ходимо в різні інстанції чи водимо підопічного в поліклініку. Наприклад, є жінка, до якої я ходжу вже 20 років. Вона достатньо молода, всього на кілька років старша за мене, але в неї проблеми з психікою, вона не вміє ні прибрати квартиру, ні підтримати чистоту. І їй потрібно допомагати по господарству: я прибираю в квартирі, в шафах, міняю білизну”.
На запитання щодо делікатних гігієнічних послуг Катерина відповідає, що для неї це не було великою проблемою. “Для мене важливішим є психологічний комфорт роботи з людиною. Бо коли людина починає придумувати тобі різні завдання, щоб тільки відчути над тобою владу — це дуже складно. Складно також, коли підопічний переходить межу і за роки відвідин починає вважати тебе рідним, і в нього до тебе зростають і вимоги, й очікування. Ми намагаємось тримати межу, щоб не давати людині марних очікувань. Так, я співчуваю людині, якій допомагаю; але маю тверезо оцінювати ситуацію, щоб якнайкраще виконати свою роботу”, — каже Катерина.
Перед початком роботи кожна з працівниць проходить навчання з тонкощів соціальної роботи: як не нашкодити ні підопічному, ні собі та зберігати психологічну гігієну. Катерина згадала, про одну старшу пані, Єлизавету Дмитрівну, до якої вони з колегами ходили двічі на тиждень протягом тринадцяти років і майже поріднилися. “Вона була особливо зворушлива і світла, — розповідає Катерина. — Пані Єлизавета була лежача і самотня, син приїздив дуже рідко, та й синові вже було під 70, а їй — майже 90. Вона не хотіла нас відпускати, тому починала вигадувати смішні зачіпки, щоб ми залишились ще хоч би на 10 хвилин. Але це було дуже по-доброму. Був навіть випадок, коли в її квартиру вдерлись крадії, добре що її не зачепили. Вони її обікрали, забрали якісь алюмінієві каструлі з кухні, хоча там не було чого брати. Ми до неї приходимо, двері відчинені, — а пані Єлизавета каже, що до неї приходили вночі. Вона поспілкувалася з грабіжниками, бо зраділа, що до неї зайвий раз хтось зайшов!” Ми можемо лиш уявити стан самотньої людини, яка радіє спілкуванню з грабіжником її дому. Історій людської самотності, відчаю та болю справді дуже багато; але завжди надихають приклади людей, які попри всі життєві негаразди чи труднощі знаходять у собі силу радіти життю.


Олена з «Домашньої опіки» згадала історію підопічної Віки (на фото), яка, попри тяжку форму ДЦП і прикутість до візка, намагається жити повноцінним життям. “Коли Віка народилась, її мамі сказали, що дитина не виживе. Але мама доклала всіх можливих і неможливих зусиль, щоб допомогти своїй дитині. Вона залишила роботу заради цієї дитини, поставила хрест на кар’єрі. Возила її по різних лікарях, використовувала різноманітні методики. Їхній дім більше нагадував тренажер, ніж квартиру, — каже Олена. — Зараз Віці 21 рік і вона, не зважаючи на свою хворобу, живе повноцінним життям, досконало знає англійську і французьку, пише вірші й картини, займається танцями на візку. Також Віка навчається в інституті на дизайнера. Вона дуже світла людина і в ній немає образи на життя. Таке враження, що вона не звертає уваги на свою хворобу, вона активна в соцмережах, намагається максимально провадити повноцінне життя і не вважає хворобу якимось тягарем”.


Дівчата кажуть, що під час перших візитів деякі люди можуть ставитися до них з острахом і побоюванням, бо те, що соціальні працівниці приходять від релігійної місії, на початку може бути для підопічних стресом. “Людині неймовірно складно повірити, що до неї просто приходять, не просячи ні грошей, ні квартири, ні оплати, а просто хочуть допомогти. Це насторожує. Дуже рідко хто відкривався одразу. Зазвичай — спочатку дистанція; потім, коли розуміють що немає ніякого підступу, — починається повноцінна співпраця, — розповідає Катерина. — Наприклад, ми ніколи не говоримо з нашими підопічними про Бога першими, хіба що вони з наших храмів. Зазвичай вони просто знають, що ми з релігійної місії, бачать наше ставлення до них, нашу роботу. Бачать, що ми допомагаємо безоплатно. І це пом’якшує серце людини, до якої ми приходимо: вона відкривається і починає більше довіряти. Це євангелізація без слів. Але часом люди самі починають розмови на духовні теми, часом просять принести Святе Письмо чи розарій. В нас були випадки покаяння, і були, звісно, випадки, коли людина до останнього дня була закореніла в своїх поглядах”, — каже Катерина. Сестра Тереза бачить, що їхні підопічні пізнають Бога через ставлення до них. “І хоча це робота, але ніхто б не міг її робити без особливого помазання на це. Коли мені вдавалось бачити працю дівчат, я була свідком, що від них іде особливе тепло і любов, яка перемінює людей”.


Підопічні «Карітас-Спес Україна» — лежачі хворі, незрячі, люди з інвалідністю, з легкими розладами психіки і з деменцією. Кожна категорія потребує особливого підходу і має свої потреби. Для лежачих хворих це лікування чи профілактика попрілостей і пролежнів, допомога в підтримці гігієни, приготування їжі, годування, прання. Для незрячих, людей з інвалідністю чи психічно хворих це може бути супровід до лікарні, поліклініки чи в соцзабез, купівля продуктів, приготування їжі, прибирання, прання, оплата комунальних рахунків, отримання рецептів у лікаря, а пізніше — купівля ліків. Поділ на такі категорії умовний. Список послуг обговорюється з кожним підопічним під час першого візиту — соціального обстеження.
“Десь половина наших підопічних потребує регулярного відвідування двічі-тричі на тиждень, — каже с.Анастасія, директорка Соціально-пасторального центру Йоана Павла ІІ. — До інших ми ходимо за потреби чи на прохання. Майже всіх підопічних ми забезпечували одягом та постільною білизною. Також майже всі вони отримують безкоштовні медикаменти, а часом і продуктові набори. Для прання постільної білизни та речей при соціально-пасторальному центрі працює невелика пральня”. Ну й звісно, всі підопічні мають гостру потребу в спілкуванні. І, наприклад, Олена Валентинівна, працівниця «Домашньої опіки» з багаторічним досвідом, після складної операції на серці вже не може, так як раніше, відвідувати підопічних. Але вона координує програму і адмініструє роботу, приймає дзвінки від підопічних, вислуховує їх по телефону, вітає зі святами, з днем народження, формує для них подарунки. І двічі на рік, на Різдво та Великдень, організовує зустрічі.
Довідка: Соціально-пасторальний центр Йоана Павла ІІ місії «Карітас-Спес Україна» був створений 1998 року за ініціативи єпископа Станіслава Широкорадюка та за сприяння добродіїв з Італії. Зараз Центру виповнюється 20 років. Окрім «Домашньої опіки», діє програма дозвілля для дітей та молоді «Світлиця», а також проводиться підтримка малозабезпечених сімей.

Автор: Тетяна Калініченко
Джерело: CREDO: http://credo.pro/2018/11/223255?fbclid=IwAR3Aged7jzoUI27nuWsItb8QNvx9RnRsq2gD_qBeGEmxakWsiwBNeE2QlqQ

Leave a Reply