«Якби не Господь, ми б опинилися в самому епіцентрі пекла» - історії доньки та матері
Істоіря Яни:
Життя розділилось на до та після саме 24 лютого 2022 року. Події в цей день стали точкою неповернення. Того дня я прокинулась о 7 ранку від дзвінка будильника з передчуттям неминучої біди. Прочитавши месенджер, я зрозуміла, що почалась війна. Але мені пощастило не чути обстрілів під час сну.
Одногрупники, які жили поряд з місцями обстрілів, були страшенно налякані. Мене охопив жах і оціпеніння. Мої батьки ще спали, коли розбудила їх – вони не повірили. Я відчайдушно просила їх негайно складати речі та виїжджати, але вони не хотіли. Я умовила батьків виїхати на дачу до Ворзеля, але Господь нас врятував. Мій тато викладач, якого викликали на роботу влаштовувати в школі бомбосховище. Мама просила його звільнитись раніше та швидше виїхати на дачу, але провидіння Боже знову врятувало нас від цього надто швидкого рішення. Якби тато не затримався, ми б поїхали у самий епіцентр пекла і невідомо чи вижили б. Коли вибігла на вулицю, скрізь мряка, сірість і багато люду до аптеки. Мама згадала часи розпаду радянського союзу з кілометровими чергами. Люди були наче на голках і скрізь тільки чути питання «як ти?». Те ж саме нас чекало і в магазині. Пам’ятаю, як жінка похилого віку зі стійкістю відповіла, що пережила Другу світову і цю переживе.
Вдома здригалась від кожного звуку, від кожної сирени. І кожного разу думка, чи ще не пізно йти у бомбосховище чи ні. Ми розуміли, що залишатись в Києві дуже небезпечно – тому ми прийняли рішення виїхати в безпечне місце. Ми знали про центр «Карітас-Спес», але виїхали не одразу, нам страшно було і лишатись і їхати. Дорога була важкою. Спустошені вулиці Києва змінились на довжелезні затори. Але з кожним блокпостом закріплювалось стійке відчуття того, що ми в безпеці та нашу державу добре захищають.
Діставшись на 3 день на західну Україну, ми з полегшенням зітхнули. Було відчуття, ніби ми знаходимось в іншій країні, яку оминула участь сирен, обстрілів, вибухів. В цьому місці ми поступово заспокоювались. Нас огорнули турботою. Ми з мамою захотіли долучитись до волонтерства, щоб бути корисними для інших в цей непростий час. Ми ще тільки знайомимось з присутніми, але слухаючи кожну окрему історію, ми розуміли, що ми не одні. Війна до всіх увірвалась непрохано.
Очима матері:
24 лютого всі запам’ятають назавжди. Почалась війна. Я з донькою пішла до аптеки, потім до магазину, всюди були шалені черги. Люди були злякані, спантеличені. Швидко розбиралися продукти. Так пройшов перший день війни. Безсонна ніч в роздумах, що ж нас чекає. А потім другий, третій день… Почалися вже ракетні бомбардування, тривожні сирени, пусті полиці магазинів, злякані очі людей. Мені здається, що навіть повітря було пронизане тривогою. А потім почалися ночівлі в підземному паркінгу. Було страшно та холодно. Ми не могли сидіти там цілу ніч. Від холоду боліли ноги та нило все тіло. В будинку відключили ліфти і коли гуділа сирена, ми хапалися за валізи та бігли сходами до укриття. І так 10 днів. Звичайно, ми всі згуртувалися, підтримували один одного, але тривожні сирени продовжувалися, вибухи все частішали. А коли на моїх очах розірвалася ракета та влучила в телевізійну вежу, я зрозуміла, що я маю прийняти рішення та взяти відповідальність за свою сім’ю.
Наші друзі, сусіди вже виїжджали. Під’їзд став пустим. Ми здригались від кожного звуку. Ночі були безсонними і, врешті, ми вирішили їхати в більш безпечне місце. Господь нас привів до Центру «Карітас-Спес». Це, передусім, духовне місце, де я завжди можу відвідати літургію та помолитися в каплиці. Це для мене дуже важливо. Тут для нас приготували різну програму. Саме тут ми відчули безпеку, можемо розслабитися й поспати. Дуже вдячні Місії «Карітас-Спес», всім чудовим співробітникам, сестрам монахиням та особливо сестрі Камілі за їх добре серце. Вони все роблять для нас, щоб ми хоч на трішки відчули затишок дому.
Місія «Карітас-Спес Україна» від початку російського вторгнення надала прихисток для понад 19 196 осіб. Допомога триває. Допоможіть нам допомагати іншим.
