Пожертвувати
ua en

Паралельний світ. Робота з ромами на Закарпатті

Паралельний світ. Робота з ромами на Закарпатті

Катерина Паєрська вже 12 років працює в ромських таборах. Від Карітасу святого Мартіна (Карітас-Спес Закарпаття) вона відвідує 7 ромських поселень, де організовує роботу з дітьми. На машині Каті, ми відвідуємо табір за табором, де при соціальних центрах чи садках збираються діти, щоб отримати кілька літрів молока з буханцем хліба чи гарячий обід.

При цих центрах дітей також навчають грамоти. Великим щастям є поселення, де вже вчителює старша ромка. Зазвичай такі жінки самі малописьменні, але все ж таки знають трішки більше за дітей. В одному з таких таборів на Закарпатті ми зустріли Моріку. Моріка свого часу вийшла заміж у 12 років, дочку видала заміж у 14, у свої 34 вона вже двічі бабуся. Її нині 16-річна донька чекає на третю дитину. Чоловік Моріки помер від туберкульозу, зараз вона сама виховує 8 дітей і допомагає виховувати онуків. Життя Моріки — типове для ромської культури. Про особливості ромської громади і служіння там ми розмовляємо з Катериною Паєрською.

— Я працювала в церковній бібліотеці, коли приїхала в Україну, і ще тільки думала, чим маю займатися. До нас ходила одна мамочка з мукачівського ромського табору, вона чекала на чергову дитину і думала про аборт. Я з нею спілкувалася, намагалась переконати, що аборт це не є добре. Потім наші дороги розійшлись і я її не бачила. То було десь восени. Перед Новим роком я була на реколекціях, і священник сказав нам у тиші пороздумувати про те, що в цьому році було для нас особливим; що, може, було такого, що ми могли зробити, та не зробили. І коли я молилась — мені на думку спала та жінка. Її адресу я мала і думала її знайти, але якось завжди бракувало часу. Під час молитви я вирішила знайти цю жінку. Приїхала до табору на православне Різдво і зустріла її — мені було дуже шкода, бо вона таки зробила аборт. Потім, уже коли я почала з ними працювати, вона народила ще двох дітей: хлопчика й дівчинку.  

— Скільки часу минуло, щоб вас прийняли за свою? І що цьому посприяло? 

— Знадобилося рік чи два постійної роботи. Для них було дуже важливо, щоб я була з ними і не сторонилась їх. Щоби їла з ними, готувала для них. Ми разом працювали в городі; вчили їх садити, доглядати, збирати врожай, консервувати. Вони навчилися всього: садити картоплю, цибулю, помідори. Але наскільки було зворушливо, коли перші вирощені помідори вони зберегли для мене… Так, перший плід самі не з’їли, а віддали мені.

— Пані Катерино, роми це зовсім інша культура, звичаї. Як Ви можете оцінити, наскільки добрі вони батьки? 

— Звісно, це інша культура, інша ментальність. Але те, які вони батьки, залежить від кожної конкретної родини. Якщо загалом, то можу сказати, що вони дуже люблять дітей. І чоловіки також. Коли діти маленькі — вони тішаться ними, бавляться. Але є і такі, що мають проблеми з алкоголем, і це, звісно, величезна проблема. Я зараз започаткувала День сім’ї в ромських таборах, організовую свято для родин, щоб чоловіки й жінки вчились цікаво проводити час разом. У них так не було заведено. Найчастіше я ходжу до Павшина (село в Мукачівському районі Закарпатської області України, де розташований ромський табір. — Авт.). Вони вже знають, коли ми організовуємо сімейні свята, допомагають мені. Беру групу чоловіків, ми розбиваємо багаття, готуємо разом бограч. Коли ми вперше готували таке святкування, вони не знали, як це — гратися: батьки з дітьми, чи чоловік із дружиною. Тепер уже знають і чекають на це.  

— Ромські табори дуже закриті. Які умови потрібно виконати, щоб вони вас прийняли? Яких культурних особливостей треба дотриматись? 

— Ромів треба любити, щоби стати «своєю». Якщо ти прийдеш і скажеш «буду вам допомагати» — вони приймуть допомогу, але не приймуть цю людину як свою. Вони мають відчувати, що їх люблять. Я дуже люблю Дона Боско й належу до певної християнської духовної спільноти. Він теж навчав, що замало сказати молоді «я вас люблю», вони мають відчувати це. Щоправда, ця любов має бути і строга. Я повинна говорити їм правду, а не лише гладити по голівці.

Особливістю ромів є зовсім інше відчуття часу. Зазвичай людина дуже поспішає, а вони — ні. Наприклад, о п’ятій має початися Служба. Вони не розуміють, як це — прийти на п’яту. То я мушу прийти завчасно, тоді вони бачать, що під’їхала машина, і збираються. Або інколи кажуть: ви ходите до тих і до тих, прийдіть і до нас. Я думала, вони хочуть про щось поговорити, прийшла; але ні — їм потрібно, щоби з ними просто посиділи. Їм просто потрібна твоя увага. Роми, як табір, —спільнота закрита; але в таборі сім’ї живуть як одна велика родина. Там ніхто не питає, чи може прийти в гості, а просто приходить. Коли жінка готує їжу і хтось приходить до хати — вона не ділить дітей, а насипає кожному.

— Ви кажете, що роми не поспішають жити. А те, що дівчатка вагітніють у 12-13 років, — хіба не поспіх жити?

— Так є, але роми вже теж потроху розуміють, що такі ранні шлюби не є добрими. Просто в їхній традиції прийнято, що коли дівчинці виповнюється 14 — це вже жінка, готова мати свою власну сім’ю. Я якраз розмовляла з однією жінкою в таборі, яка на Різдво збирається видати свою доньку заміж. Кажу їй, що донька ще молоденька, а жінка мені каже, вже відзначили 14 років. Це в їхньому менталітеті. Ось, наприклад, Люба в Холмеку (село в Ужгородському районі Закарпатської області України, де знаходиться ромський табір. — Авт.), яка сама ромка і зараз готує благодійні обіди в нашому центрі для ромських дітей. Вона видала свою онучку заміж у 12 років, і в тієї через пів року була страшна депресія через те, що вона не може завагітніти. Для них найбільших страх — це безпліддя.  

— Це на дитину чинився такий культурний тиск?  

— Я не знаю між ромськими дівчатами такої, яка би йшла заміж із думкою, що ще почекаємо-поживемо, а потім буде дитина. Для них діти — це є сенс життя. Вони змалку доглядають за своїми братиками й сестричками, носять на руках, бавлять їх; то для них є нормальним прагнення мати власну дитину. Це в їхній культурі. Цікаво також, що з дівчат, яким вдавалося закінчити середню школу чи університет, жодна вже не хотіла виходити заміж або народжувати більше 1-2 дітей.

Для мене велика мета — дівчата могли дочекати хоч би 16-ти років. Але в ромській культурі є так, що коли дівчині виповнюється 18, а вона незаміжня, — її вже ніхто не бере, бо вона вважається «старою». Вона тоді мусить вийти заміж за того, в кого, наприклад, жінка померла під час пологів.   — Якщо дівчині коли вона виходить заміж, 12-13 років, то скільки чоловікові?   — До 18 років. Хлопці теж одружуються дуже молодими. Весілля вони мають за циганським обрядом. Бо таких молоденьких ніхто не одружить у церкві ані в РАГСі. Я маю велику мрію — відкрити їм двері до сакраментального шлюбу.

— Вони такі молоді. Чи розуміють вони, що шлюб — це велика робота? Що працювати потрібно і над стосунками, і над забезпеченням сім’ї та дітей?

— Більшість дорослих ромів, які живуть у таборах, — неписьменні. Тому Закарпатський обласний благодійний фонд «Карітас святого Мартіна» (Карітас-Спес Закарпаття) і будує садочки, класи, щоб навчати дітей. Ми вчимо їх всього: тримати ручку, писати, читати хоч би по складах, щоб вони могли потім вступити до школи. Я чула, що є такі роми з Ужгорода і з Мукачева, що позакінчували університети; але я особисто з ними не знайома.

Наш успіх — що двоє дівчаток із табору в Консові й одна з Павшина вступили до угорського ліцею; це для нас велика радість. Також знаю двох хлопців, які навчалися в Угорщині: один на зварювальника, інший на кондитера. Але тепер, через карантин, сидять у таборі, а про дистанційну освіту навіть мова не йде. На жаль.  — У цих таборах вже осілі роми. Наскільки Ви можете оцінити, чи змінюється їхній побут на краще?   — Так, вони вже почали будувати. Ось, наприклад новий дах, ось — вікна поміняли (показує). Але все одно в них по будівлях немає води. Часто дівчатка недоглянуті, бо ромські будинки — це однокімнатні хижі, в яких немає окремої кімнати, де можна помитися, а дівчина не буде митися при своїх братах, та й воду треба принести в дім, нагріти… Хоча жінка ніби щодня щось пере, але це ж діти — вони вийшли надвір і вже брудні.

Як вирішується питання в ромських сім’ях щодо сексуального виховання дітей? Діти з батьками живуть в одній кімнаті; часто сексуальне життя батьків відбувається на їхній очах. Ми просимо, щоб діти хоч би спали на окремих ліжках, не з батьками; але буває різне.  

— Якщо діти з батьками часто сплять на одному ліжку, а в сім’ях є проблема з алкоголем, то чи не чути про проблеми з сексуальним насильством над дітьми?  

— Ні, ні. Чоловіка, який би зачепив дитину, каменували би. Повірте, били би, доки не забили на смерть. Для них діти — це святе, і я ніколи не чула, щоби хтось учинив над дитиною насильство. Щодо ролі жінки в родині, то тут не все так добре, бо, за їхньою традицією, жінка не має права відмовитись від сексуального співжиття з чоловіком. Вона просто зобов’язана бути з ним, як тільки він захоче, чи п’яний він, чи грубий з нею: за їхніми звичаями — це обов’язок жінки. Тому в сексуальне життя чоловіка і дружини не може втручатись ніхто. Звісно, там може бути різне. Але щоб до дітей — такого бути не може.

— Коли ми зайшли до табору, багато дітей кашляли. Чи діти перебувають на обліку в лікарів? 

— Якщо дитина хворіє — для ромів це серйозно, — вони завжди звертаються до лікарів. Але часто лікарі відмовляють їм у наданні допомоги. Я медсестра за освітою, то мені доводиться і оглядати їх, і уколи робити, і навіть пологи приймати. Якось у жінки почались перейми, телефонуємо до лікарні, а там кажуть: «Хай вона здохне» — і не приїхали. То довелося згадувати всю теорію і прийняти пологи. Я доти жодного разу не приймала пологів, але, слава Господу, народилося здорове дитя. Я тільки плаценту не відшарувала, бо умов не було: задимлена брудна хата, ні теплої, ні чистої води. То я прийняла дитину, загорнула в якусь ковдру, загорнула матір — і повезла їх двох до лікарні. Приїжджаємо посеред ночі, виходить сонна лікарка, я й питаю, чому ви не приїхали на виклик. Ну, зрештою, передала я їм дитину й матір, то вони швидко зайнялись ними, бо дуже налякались.

— В кожному ромському таборі Місія «Карітас-Спес Україна», окрім іншої роботи, ще забезпечує дітей їжею. Ромські діти недоїдають?  

— Господарства вони не тримають. Подарували їм курей — не дожили ті кури до яєць. Так само і свині. Городи теж тримають не всі, в когось просто немає місця, бо вони побудували дітям хати на своїх подвір’ях. Ромки готують тоді, коли є кошти на їжу. Відповідно, діти їдять тоді, коли є їжа. Здебільшого — раз на день увечері. Батьки працюють на сезонних роботах, заробили копійчину на викопуванні картоплі чи зборі металолому — є з чого зварити. Вони не мають освіти, то працюють на чорних роботах. Часто можуть пропрацювати день, а їм не заплатять. Буває, поїде чоловік в Угорщину працювати на будівництві — так нічого й не заробить, та ще й доводиться йому гроші висилати, щоб додому повернувся.

— Працюючи з ромами, про що Ви мрієте у своїй роботі?  — Я мрію про три речі. Таїнства для сімей, освіту для ромських дітей та відхід від ранніх шлюбів. Хоча в ромів уже відбулися зміни: зараз молоді самі собі вибирають пару, раніше батьки домовлялися про одруження. Вже хоч із цим легше.  Закарпатський обласний благодійний фонд «Карітас святого Мартіна» (Карітас-Спес Закарпаття) працює в 7 ромських таборах.

3 листопада 2020
Пожертвувати
Система Orphus
Переверните устройство для лучшего отображения