Ракета влучила в дім, згоріло все. Вцілів лише куточок, де мама щоденно молилася…
Крізь розбиті вікна протяг зухвало вривається до помешкання. І ходить за нами назирці, як наглядач. З кімнати в кімнату. Протяг не має з цим проблем: вибиті двері, потріскані шибки. Заходь, коли хочеш, ніхто не зупинить. Пан Анатолій робить зупинку через кожні два кроки. Йому важко ходити: після складної операції має в обох ногах штучні суглоби. Йому важко згадувати: у цій квартирі залишилось його минуле: «Це моя кімната, напроти – наша спальня, а там – вітальня», – чоловік застигає в коридорі, як у міжчассі. Все тут колись було дбайливо облаштоване його руками. Сучасний ремонт, зручні меблі, улюблені книги, вазони з квітами… Ось кухня, де дружина Валентина кожні вихідні пекла пироги. Протяг ніколи не дізнається, як пахла свіжа випічка в цій квартирі. Не зрозуміє, що означає вислів – спогади, як свіжа рана. І не втямить напевно, чому така гамірна колись дев’ятиповерхова, де в кожному під’їзді вирувало життя, раптом стала пусткою. Пошарпані шпалери й обвислі дроти… Товчене скло, бита цегла й бетон риплять під ногами, ніби втрачені дні. На підлозі в кухні – календар на 2022 рік. Це мав бути щасливий рік. Але плин часу жорстоко змінився на світанку 24 лютого.
Перший потужний обстріл, пригадує пан Анатолій, стався 2 березня. Тут, в Ірпені, на вулиці Северинівській, з вікна своєї квартири він бачив, як два ворожих літаки скидали бомби на місто. За сто метрів – сусідній будинок. Пряме влучання. Вибух. Пожежа. «Дружина каже: треба перебиратися, Толю, до сестри. Лілія теж мешкає в нашому місті, але у приватному секторі, зможемо там, мовляв, бодай у погребі заховатися… Майже нічого не взяли з собою, тільки найнеобхідніше. Все, про що думали тоді, – вийти самим і маму забрати», – пригадує чоловік.
Мама дружини – Ганна Тимофіївна – мешкала поруч, у сусідній квартирі, разом з онукою. Мамі – 96 років, вона не може ходити і без сторонньої допомоги не дасть собі ради. Але розум ясний, тож пам’ятає все. Думала, що найжахливіших вражень зазнала замолоду, в часи другої світової, і подібне вже ніколи не повториться. Ох, як помилялася…
День евакуації з власного помешкання Ганна Тимофіївна згадує з болем. Хіба ж легко забути ті безперевні вибухи? Те небо, в якому кружляли гвинтокрили – майже над головою… Пам’ятає, як безперестанку молилася. І як добрі люди допомагали зятеві знести літню жінку з 5 поверху. І як переймалася, що дітям за кожним разом доводиться виносити її на руках до підвалу сусідів, де вони всі разом потім ночували.
Обстріли не припинялися, ставали дедалі ближчими і гучнішими.
«Всі мешкали у нас – Валентина з Анатолієм, наша мама, всі наші діти, онуки, – пригадує пані Лілія. – Маємо двох псів на дві сім’ї. Тварини від вибухів тремтіли не менше, ніж люди. Моя менша донька страждала від панічних атак: ховалася у відсіках дверей і голосно кричала. Куди подітися? Де шукати вихід із цього пекла?»
І хоч відтоді минуло багато часу і здається, що найстрашніше – позаду, пані Лілія не може стримати сліз. Перепрошує, що мусить час від часу зупиняти розповідь... Посічений осколками металевий паркан біля її дому – зловісний пам’ятник. «Одного ранку – ми тоді вже всі тут жили – в будинок напроти ракета потрапила. Наші вікна, двері повилітали від вибухової хвилі, дах зсунувся… Не було вже ані світла в хаті, ані газу. Вирішили: треба виїжджати, рятуватись. Але як? Окупанти за кілька кроків стояли, «зелених коридорів» майже не було…»
9 березня «зелений коридор» таки дозволили. «Ми доїхали машинами до Стоянки, до зруйнованого мосту, день майже там простояли, потім нам оголосили, що о 17-й окупанти закриють коридор, – нитку спогадів підхоплює пан Анатолій. – Було багато автобусів з дітьми, які їхали з Ворзеля. Але росіяни завертали їх на блокпостах. Нікого не пропускали… А перед цим, 5 березня, міст сильно обстрілювали, багато людей загинуло… . Я вирішив покинути машину біля мосту, далі пішки пішли, через кладку. Наші солдати допомогли перенести маму на той бік річки. Всю дорогу нам допомагали…»
Цього ж дня в будинок пана Анатолія на Северинівській влучила ракета. Пожежа охопила багато квартир… Страшна звістка наздогнала родину вже в селі. Там, в Очеретяному на Кагарличчині, вони майже два місяці мешкали у знайомих. 13 чоловік – в одному будинку. Та брак простору не означає – брак душевного тепла, каже пан Анатолій. «Люди ділилися з нами всім, що мали. Це зворушувало до сліз». А в квітні у дружини, після пережитих стресів, стався інсульт. Лікування й реабілітація тривають досі і забирають багато сил та коштів…
Після повернення до міста пан Анатолій знайшов своє авто на тому ж місці, де залишив. Це єдине, що вціліло з родинного майна. «Повезло тобі, дєд», – казали військові. Машина, яка стояла спереду, згоріла. Та, що позаду – розбита…. А до свого дому чоловік довго не наважувався зайти. Після вибуху вхідні двері до квартири заклинило. Через це й окупантам не вдалося нічого винести з помешкання. Хоча намагалися: двері нещадно обстрілювали…. Мародерили, як навіжені. Всі двері до помешкань вибили. «Сусідка з сьомого поверху – єдина, хто залишився в нашому під’їзді, розказувала, що окупанти увірвались до неї в квартиру, довго погрожували, випитували, чому не виїхала з міста. Зрештою змусили спуститися вниз і чекати на них. А потім ситно повечеряли і, на щастя, забули про неї. Бідолашна жінка три доби ховалася на першому поверсі, в приміщенні колишньої аптеки. А потім у місто увійшли наші військові і її врятували…»
З уцілілих речей в квартирі пана Анатолія мало що виявилося придатним для життя. Все розбите, понівечене, просякнуте порохом. Одяг – після прання – розлізся. Лише деякий посуд вдалося відмити від кіптяви. А сусідня квартира, де мешкала мама пані Валентини, вигоріла вщент. Залишився лише стіл із підсвічником, на який Ганна Тимофіївна ставила свічку, коли молилася. І ліжко, де сиділа, складаючи щоденні молитви Господу. На цьому ліжку вона спить нині у домі своєї доньки Лілії. Тепер це її оберіг. Як і вся її родина. Яка завжди разом – і в горі, і в радості.
У рамках проєкту «Родина родині» пан Анатолій, його дружина Валентина і Ганна Тимофіївна отримуватимуть щомісячну фінансову допомогу від польських родин і парафій Римсько-католицької церкви Польщі. Проєкт, який «Карітас-Спес Україна» здійснює спільно з Caritas Polska, покликаний підтримати українські родини, які постраждали від наслідків війни в Україні.
