ua en

Того дня в нашому селі від обстрілів церква згоріла, а потім прилетіло до нас. Все, чим ми жили 40 років, перетворилось на груду каміння …

Того дня в нашому селі від обстрілів церква згоріла, а потім прилетіло до нас. Все, чим ми жили 40 років, перетворилось на груду каміння …

Пізня осінь у селі – час на те, аби нарешті перевести подих. Городи попорано, урожай – в надійних комірчинах: можна спокійно чекати зими. Так тут було завжди. Але цього року інакше. Цього року все навпаки. Пані Валентина очікує холодів з тривогою. Зміна часової парадигми втратила для неї сенс ще на початку березня: тоді її родина залишилася без даху над головою.

«На цьому місці у нас криниця була. Сюди й влучив перший ворожий снаряд, – розповідає жінка. – А хата ж поруч. Двоповерхова, красива хата, сорок років з чоловіком будували її, перебудовували, робили ремонти. Якраз перед цим меблі замінили на нові, телевізор, холодильник купили. Тут гараж стояв, машина в гаражі, там далі сарай для худоби, з того боку – «времянка»: будиночок, де ми жили, доки будували дім. Осколками зруйнувало й посікло все. Ванна стара на подвір’ї стояла, з такого міцного матеріалу, яких зараз не роблять. Стала як решето – самі дірки. А після вибуху почалася пожежа. Погасити її можливості не було…»

7 березня російські війська обстрілювали Заворичі від самого ранку. Пані Валентина з чоловіком ховалися у погребі. Син з дружиною і двома доньками на світанку поїхали до себе додому, в Бровари. Звістка про те, що на батьківському обійсті палахкотить пожежа, застала на в’їзді до міста. Залишив родину – і відразу назад. Дорогою намагався викликати рятувальників, та марно: пожежники того дня мали дуже багато роботи, не всюди встигали. Приїхав уже на згарище… Приїхав – і залишився аж до кінця березня: Заворичі та інші села навколо окупанти відрізали від світу.

«Спочатку церква загорілася. Пожежу було видно аж до нас, – пригадує пані Валентина. – Я вийшла на дорогу, дивлюся на полум’я і вірити не хочу. Красива, дерев’яна, старовинна церква… Далі чую – снаряди летять у наш бік, розриваються поруч. Ледве встигла у погріб забігти, на першу сходинку стала – і вибух на подвір’ї, за моїми плечима.  Якби двері за собою не зачинила і не тримала з усіх сил – певне, не вціліла б. Вибухова хвиля така потужна була, що земля двигтіла».

Перший час після пожежі родина жила у сватів, на іншому кутку села. Восьмеро осіб переховувалися у підвалі. А потім зателефонували сусіди.

«Ми двох корівок тримали. Коли чоловік відв’язував їх, вогонь до сараю добирався, йому на голову вже іскри падали. Відпустили корівок, і вони втекли, дві доби не було. Я думала, що їх танки побили. Там, де у нас випас, ворожа техніка стояла. А вони на ніч прийшли, сусід поклав їм сіна на городі… Переночували – і знову на поле. Через ніч повернулись. Ми не знали про це, перші дні в такому шоковому стані були… А коли нам люди переказали, то ми повернулись. Ми вціліли, і корівки наші вціліли…»

Важко згадувати. Ще важче – мати перед очима фрагменти минулого життя. Кожне повернення в думках до тих подій болить нестерпно. «Тут виноград ріс, у холодку під ним так добре було влітку, – зітхає жінка. –  Столик літній стояв, обідали тут разом. Квітів завжди багато було в нас – і на подвір’ї, і в хаті. Все мали – меблі, техніку побутову, у кожного – своя кімната. Ми довго всі разом жили, онучки тут народилися, і до школи в селі почали ходити. Вони хоч і в місті зараз, та більшість часу все одно у нас проводили. Це був наш спільний дім. Згоріло все – і їхні дитячі фото, й іграшки. Посуд, одяг… Не залишилось у нас нічого, лише те, у  чому були вдягнені та взуті».

Сусід запросив у свою хату: заходьте, живіть. Для нього вона – як дача, сам у Києві має квартиру. «Ми дуже вдячні людям, які відгукнулись на нашу біду. Але знаєте, як у чужій хаті жити… І котел газовий, й інше майно – все не своє, страшно пошкодити ненароком. Тож заходилися будувати тимчасове житло, на тому ж місці, де колись «времянка» наша стояла. Син будує власними силами – відпрацює на роботі добу і їде сюди. Але все дуже дорого нині. Щоб таку грубку скласти, то лише за роботу майстри просять 15-20 тисяч. А крім того, ж матеріали будівельні. Чоловікові 74 роки, мені 67. Пенсії наші – дуже скромні. Добре, що син і невістка мають роботу. Хочемо все ж таки тут зимувати, якщо впораємось з основними роботами».

У новій хатинці немає поки ні підлоги, стіни – без тиньку. Але вже є грубка, є джерело тепла. На плиті сохнуть горіхи, пані Валентина ворушить їх руками. Цього року на горіхи добрий урожай. І на городі, хвалити Бога, все вродило. «Маємо картоплю, овочі, трохи консервації на зиму запасли. Корівку одну мусили продати, друга повинна незабаром отелитись».

У Заворичах пані Валентина з чоловіком мешкають від початку 1980-х. «Порядні, працьовиті, дуже серйозні господарі», – кажуть про них односельці. Співчувають їхньому лиху. У селі кілька хат зазнало пошкоджень під час ворожої окупації та російських обстрілів, але їхня – найбільше.

Пані Валентина проводжає нас до дороги. На прощання каже про свою найбільшу мрію: щоб війна якнайшвидше закінчилася, аби Україна перемогла, настав мир і всі люди жили у спокої. «Знаєте, що мене тримає на світі? От ми втратили все… Але родина наша залишилася.  Родина – це все для мене. Родина – це радість, наша надія. Будемо далі жити, працювати… Будемо жити».

У рамках проєкту «Родина Родині» родина пані Валентини отримуватиме щомісячну фінансову допомогу від польських родин і парафій Римсько-католицької церкви Польщі. Проєкт «Родина Родині» «Карітас-Спес Україна» реалізує у співпраці та завдяки підтримці Caritas Polska. Проєкт покликаний підтримати українські родини, які перебувають у скруті й постраждали від наслідків війни в Україні.

1 грудня 2022
Пожертвувати
Система Orphus
Переверните устройство для лучшего отображения