Пожертвувати
ua en

«Відчувалося, як здригається земля»: історія війни подружжя, яке не чує

«Відчувалося, як здригається земля»: історія війни подружжя, яке не чує

Уявіть собі світ без звуків. Ви не чуєте мови, музики, співу пташок, новин, сирен, вибухів. У звичайний час не чути — значить по-іншому сприймати світ, на доторки, запахи й кольори. Але під час війни не чути — значить не мати шансів вижити. Війна ще більше загострила ізольованість і відчуженість людей з вадами слуху та підвищила небезпеку для їхнього життя. Перш за все, проблема полягає в недоступності інформації про повітряну тривогу, адже вони не чують ані сирен, ані сигналів телефонного застосунку. Відключення міста від мережі інтернет — це повна відсутність інформації про те, що відбувається довкола. Уявіть, що ви відчуваєте вибухи тілом, вібраціями, бачите, як довкола біжать, плачуть люди, але не знаєте, що трапилось.

Коли в один з центрів для переселенців «Карітас-Спес» прибуло подружжя Юрія й Ольги, вони привертали до себе увагу: молоді, красиві, завжди ввічливі. Спочатку ми спілкувались з ними за допомогою листування, де простими фразами вели комунікацію. Вони розповіли нам, що самі з Маріуполя, розповіли, як виривались з окупації і як Господь їх виводив з міста, охопленого війною. За допомоги сурдоперекладача від УТОГ ми поспілкувалися з Ольгою та Юрієм, які розповіли нам свою історію, почуття та біль.

Ольга та Юрій мали слух із народження, проте втратили його в ранньому дитинстві. Живучи все життя в Маріуполі, вони пам’ятають беззвучні для себе події захоплення Криму та заворушення в місті. Про початок повномасштабної війни 24-го лютого подружжя дізналося від колег по роботі, які писали їм не виходити на вулицю через небезпеку. Вони не чули сирен та лише відчували вібрації від бомбардувань.

Батько Ольги запевняв їх, що все буде добре, але про всяк випадок допоміг зібрати речі й запросив їх жити до себе. «Тато сказав, що дорога буде тяжкою, і неможливо буде виїхати. У місті з перших днів війни збиралися великі черги за бензином, у банкоматах не можливо було зняти готівку, магазини були порожніми. У батьків залишився дуже маленький запас харчів — трохи круп, солодкого і м’ясо в морозильній камері», — розповіла через перекладачку Ольга.

Події в місті розвивались дуже швидко: щоденні бомбардування, відключення води, 28-го лютого почалися проблеми зі світлом та не стало інтернету. 3 березня виникли проблеми з газопостачанням. Всі інші новини подружжя відчувало тільки тілом, вібраціями. Іноді їм здавалося, що ці вібрації тривають нескінченно. Відчувалось, як здригається земля.

«Я не чую зовсім, а Юра може чути тільки дуже гучні звуки. То я хоча б могла спати вночі. Так, я відчувала, як трясуться стіни, бачила, який засмучений тато, розуміла, що відбувається, щось абсолютно жахливе, але могла спати. Юра, навіть в ночі не міг заснути, бо він чув бомбардування», — продовжує розповідь Ольга.

У середині березня батько Ольги переконав їх, що треба наважитись прориватись з Маріуполя. «Зелених коридорів» не було. Вириватись в дорогу означало їхати в нікуди. Двома машинами разом зі знайомими, які чують, подружжя розпочало свій вихід.

«Ми спакували зимовий одяг, їжу та воду. Усі речі залишили на квартирі. Коли їхали, дорогою були сильні вибухи. Бачили, як безпілотники скидали бомби на будинки, зруйновані й порожні аптеки та магазини, багато розбитої військової техніки. Проїхали купу блокпостів, на яких у нас ретельно перевіряли документи. Військові дивилися, що Юра глухий, і випускали його. Коли їхали через Мангуш, бачили прапор ДНР.

Хотіли поїхати до Запоріжжя, адже там Юрина сестра, але коли з’являвся інтернет, вона писала, що бойові дії велися у 20 км від них. Об’їзними дорогами через Пологи нам вдалося доїхати до Дніпра, а зранку ми вирушили до Білоцерківського району», — Ольга описувала свою евакуацію фрагментарно.

Мова жестів відрізняється від тієї, якою спілкуються люди, які чують. Вона позбавлена образності, побудована на фактах. Найбільшою проблемою для людей з вадами слуху є комунікація з навколишнім світом. З сучасними цифровими можливостями стало легше, але відсутність інтернету занурює таких людей в інформаційний вакуум. Ольга поділилася, що у неї були кілька колег з вадами слуху, які загинули, бо не чули сигнал тривоги, а з деякими нема зв'язку до сьогодні.

Те, що подружжю вдалося вибратись з Маріуполя — це справжнє диво. Юрій розповів, що бачив, як на кожному блокпості батько його дружини розмовляючи з російськими військовими дуже хвилювався, бачив, як біліли в нього губи, як тремтіли руки. Але коли той пояснював, що в нього в машині двоє людей з інвалідністю по слуху, їх не зачіпали. Коли подружжя прибуло до знайомих в Хмельницький, Юрій не міг спати. Страх вибухів був такий сильний, що він не міг повірити, що там було безпечно.

Місяць подружжя разом із батьком Ольги провело в Хмельницькій області, де оформило довідки внутрішньо переміщених осіб. Наші герої розповіли, що їм було незручно, бо вони хотіли працювати й віддячувати людям, які їх прийняли. Було прийнято рішення їхати в Коломию, де їх прихистили біженці з Києва та Боярки, також із вадами слуху. Після двох тижнів невдалих спроб знайти квартиру в оренду подружжя поїхало в Івано-Франківськ і звернулося до Українського товариства глухих (УТОГ), яке зв’язалося з «Карітас-Спес».

«Ми віряни, п'ятдесятники. Постійно молилися в дорозі, читали Біблію. Ми знали, що будуть війни, буде кінець часу. Але Господь нас вів», — розповіла Ольга.

«Ми вчилися спілкуватися з людьми в новому місті, читати по губах. Наша психологія відрізняється від психології людей, які чують. Ми інакше будуємо речення, не відмінюємо слова. У нас нерозвинений мовленнєвий апарат, бо слух втратили в дуже ранньому дитинстві. Нам тяжко влаштуватися на роботу, піти до лікаря. Всюди має супроводжувати сурдоперекладач. Товариство надає нам безоплатні послуги — супроводжує у ЦНАП, наприклад, чи допомагає порозумітися під час якихось екстрених випадків», — додав Юрій.

Він також розповів, що в Маріуполі в них було усталене життя. Він працював на Азовсталі обрубщиком (це важка робота, у такі цехи беруть людей з вадами слуху, бо там дуже шумно), а Ольга шила вечірні та весільні сукні. Вони мали своє життя, спілкування в спільноті. Чоловік розповів також, як вони познайомились з Ольгою на конкурсі краси, де Ольга здобула перемогу. Коли подружжя розповідало про життя в минулому, їх очі сяяли. Натомість погляд в майбутнє дуже невизначений.

«Нам нема, куди повертатися. Нашого міста вже фактично нема. Зараз там окупація і суцільна руїна. Я вчився водити машину, маю права. Але для нас проблема навіть перетнути кордон, бо ми не чуємо. Що нас чекає попереду — знає тільки Господь. Я раніше дуже любив спорт. Маю три велосипеди, брав участь в марафонах... Зараз, виїжджаючи, зміг взяти з собою велосипед, але ще поки не їздив. Залишив у друга.

Планували в червні поїхати на веломарафон у Київ, але не склалося», — додав Юрій.

Коли ми спілкувались з подружжям, вони перебували у Центрі «Карітас-Спес Яблуниця», наразі пара перебуває в Німеччині. Вони розповідають, що їм важко будувати плани на майбутнє, але вони цілком впевнені, що хочуть миру й щоб Україна рухалась у бік Європейського Союзу. Війна увірвалася в їхнє життя, вони «чули» її по-своєму.

12 липня 2022
Пожертвувати
Система Orphus
Переверните устройство для лучшего отображения