«Коли нам скажуть, що нашу територію звільнили, ми одразу поїдемо додому», — історія Вікторії зі Снігурівки
З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну Будинок Паломника став прихистком для багатьох сімей вимушених переселенців. Сюди приїжджають люди з різних регіонів України. Багато з них відправили членів своєї родини на Захід раніше, а самі вирішили залишитися. Одну з таких історій нам розповіла пані Вікторія з Миколаївської області, котрій вдалося вибратися з-під обстрілів і дістатися до Львівщини.
Пані Вікторія родом зі Снігурівки, Миколаївської області. Жінка доїхала 11 квітня у паломницький Центр до своєї невістки з онуком, які знайшли тут прихисток раніше. Син Вікторії залишився в Миколаєві. Вікторії вдалося виїхати «зеленим коридором», який організовував Червоний Хрест. «У мене є дорослий син, у нього сім’я в Миколаєві. 24-го лютого, рано вранці, вони почули, що почалася війна. Того дня приїхали до мене у Снігурівку. Це за 70 км від Миколаєва. Якраз тоді й нас почали бомбардувати. Снігурівка залишилася без світла, опалення, води. Коли у місто зайшли “росіянці”, вони одразу окопалися, стали рити траншеї і зганяти свої танки та бронетранспортери до адміністрацій, дитсадочків, розбомбили військкомат. Вороги зруйнували всі магазини, чинили мародерство. Коли у них почалися ротації, вони їхали своїми машинами й вивозили техніку. Тільки, пам’ятаю, пройшла новина, що нікого нема, аж тут заїжджали нові порожні машини. Усе, що пишуть про них, — правда. Бачила це сама на власні очі».
Син Вікторії разом зі своєю дружиною намагався повернутися в Миколаїв. Вони найняли машину, бо думали, що ворог не зайде в місто. Проте не встигли доїхати до села Білозірка (колишнє Бармашово), як машини розстріляли. Вікторія каже, що вони повернулися до неї «ні живі ні мертві». «Ми спали спочатку в хаті, але однієї ночі не витримали, коли почули перестрілки. Зрозуміли, що працюють “гради”. Разом з онуком 2,5 років ми буквально стрибали в той погріб. Встигли тільки закрити кришку, як почули, що у двері падають уламки. Син тоді назбирав їх жменю. Після цього почали облаштовувати підвал, щоб можна було ховатися довго. Там ми провели місяць разом».
Вікторія показала нам відео, як постраждали люди й будинки в її рідному селі. Жінка розповіла про свою сусідку, у двір якої влучило снарядом і розбило двері. Після того, як невістці з дитиною вдалося виїхати до Львова, вони вирішили триматися з сусідкою разом. Жінки довго не наважувались їхати, бо не хотіли покидати рідні домівки, городи, домашніх улюбленців. Разом вони ще 2 тижні ночували в погребі. «9-го квітня, рано-вранці, були перестрілки над містом, але ми все ж таки зважилися виїхати. Чули вибухи, дрижали вікна. Перебіжками збиралися і перебіжками виходили. 3 години чекали на автобус, бо під час комендантської години людей не вивозили.
У Центрі я з 13-го числа. Після підвалу мені вже нічого не страшно. У мирний час для мене було подвигом раз на тиждень туди залізти, а коли обстрілювали, ми не вилазили декілька діб. Я, наче радистка Кет, головою відкривала кришку погребу. А її ще важливо на місце правильно поставити, щоб вона в пази входила. Ніколи про це раніше не думала. Добре, що хоч батьки погріб залишили. Я ще думала, от навіщо він нам, я нічого консервувати не буду. Так думала, бо тоді ми жили в цивілізації». Вікторія каже, що, потрапивши в Центр і трохи заспокоївшись, почала частіше посміхатися. У розмові з нею ми теж це помітили.
«Я хоч плакати перестала. Завжди плакала, коли це все комусь розказувала. Переоцінка цінностей у голові відбулася. Розумієш, як мало треба людині для щастя. Щоб сім’я була жива і здорова. Як подумаю, що ми роками добро наживали, а все найнеобхідніше може поміститися в одну сумочку. Я ще взяла з собою мамині улюблені ножиці. Хоч якась буде пам’ять. Вона мені казала, що таких ножиць більше ніде не знайду. Тут була психотерапевтка, ми поговорили. Я після цього стала трошки інакше мислити. У мене було почуття провини, бо я виїхала, а свекруха і перший чоловік — ні. Але я подумала, якщо збережу своє життя, то зможу допомогти невістці з онуком. Онук у 1,5 роки дуже перехворів, у нього був стрес. З війною все це ще загострилося. Знаєте, як важко, коли дитина каже «гуп-гуп», а ти йому пояснюєш, що то грім гримить, а не війна. Він повністю знає абетку, вміє читати, хоча ще трьох років не має. Але страждає на нервовий розлад.
Отець Микола звозив його звідси на консультацію у Львів. Я вважаю, що це дуже благородний вчинок з його боку. Тут хороші умови. До нас приїздили лікарі:, консультували гінекологи, офтальмологи. Коли ми виїжджали, я не взяла з собою ніякого одягу на зміну. Тут ми могли дещо вибрати собі з одежі. Взагалі всюди доброзичливі люди, а нам казали, що на Заході ніби не люблять людей зі Сходу й Півдня. Якось нас налаштовували один проти одного. Я тільки про одне шкодую, що мене з дитинства не привчали до церкви. Зараз думаю, що тут я це надолужу».
Станом на 4 квітня м. Снігурівка знаходиться в окупації. Вікторія щиро поділилася планами на майбутнє, бо дуже чекає на повернення додому. «Як тільки нам скажуть, що нашу територію вже звільнили й розмінували, ми одразу поїдемо додому. Ще буде потрібен час для відновлення комунікацій. Та я вже готова пожити трохи без світла, півтора місяця якось жили. Не треба мені за кордон. Я дуже хочу повернутися на улюблену роботу в Укрпошту. От жалкую, що не змогла патріотичні марки про «русскій ваєнний карабль» купити. Тільки війна почалася, у нас підірвали міст від Миколаєва до Снігурівки Ми й пенсії не змогли розвезти. Перше, що б я зробила, повернувшись додому, — сходила б на кладовище до батьків, подивилася, що ще у змозі посадити на городі. Планів на життя багато. Треба тільки чекати й молитися Богу».
Через центри для переселенців, якими опікується «Карітас-Спес Україна», пройшло майже 100 000 людей. У в кожного свій біль і своя історія війни. На сьогодні в центрах для переселенців під опікою Місії постійно перебуває понад 1 500 осіб. Ми дякуємо нашим партнерам, які надають нам усіляку підтримку. Допоможіть нам допомагати іншим.
