«Якщо хтось не може зробити крок – я повернуся і запропоную допомогу»
Учасники табору з інклюзивного та чутливого волонтерства вчилися взаємодіяти, розуміти і налагоджувати контакти з людьми з інвалідністю та шукали вирішення гострих суспільних проблем через власні соціальні проєкти
Половина бар’єрів – у нашій голові
Під час навчальної гри, на терасі посеред Карпат, учасники міцно трималися за руки, утворюючи спільне коло. Але коли кожен отримав картку з випадковою долею – 14-річної Яни з глибоким порушенням слуху або 18-річного Богдана, сироти без власного житла, – умови гри змусили людей роз'єднати руки. На фініші всі опинилися на абсолютно різних позиціях.
Цей момент став точкою усвідомлення для кількох десятків волонтерів, які приїхали в Карпати на 5-денний тренінг проєкту «Світло поруч: інклюзивний простір стійкості та емпатії».
«Половина бар'єрів – у нашій голові, саме тому виникла така різна дистанція. Дуже легко оцінювати життя інших, коли ти – не на їхньому місці. Якщо хтось не може зробити крок, а я можу, то я повернусь і запропоную допомогу», – підсумувала Дарина Линник, менеджерка проєкту.
Ця фраза стала лейтмотивом заходу. Учасники занотували її як таку, що найбільше запам’яталася під час навчань.
Від «кольорового клубка» до шахової стратегії
На тренінг молодь приїхала з конкретними запитами: розібратися в нозологіях ООП, зрозуміти специфіку роботи соціального педагога, навчитися залучати дітей до різноманітних активностей. Хтось прямо написав на «мапі очікувань»: «хочу зламати упередження щодо людей з інвалідністю». Головне табу учасники встановили самі, відправивши у червону зону простору осуд, критику та ігнорування.
Перші емоції малювали просто на рулонах шпалер: кольоровий клубок став символом сум’яття перших годин, смереки – віднайденого спокою, а дощ із квіточкою – надією на те, що посіяне зерно знань неодмінно проросте. Вже за кілька днів квіточки змінилися малюнками шахів, оскільки учасники усвідомили: інклюзія потребує чіткої стратегії. Поруч з'явилися мозок і серце – як головні органи, які вдалося «прокачати», та альтанка, де відбувалися вправи на психологічне розвантаження.
Про що говорить поведінка дитини?
Внутрішнє запитання, яке має ставити собі кожен волонтер: «Про що поведінка дитини мені зараз говорить?» Молоді учасники вчилися бачити за тривожністю чи агресією не вередування, а незадоволену базову потребу, що детальніше розʼяснювала Світлана Салюк, фахівчиня з інклюзивної освіти.
Цей підхід перенесли на практику універсального дизайну майстерок та квестів – без духу змагальності та конкуренції, яку організувала психологиня проєкту Ольга Єгорова. Учасники погодилися: якщо це естафета, то критерієм є не швидкість, а влучність. Якщо це квест, то фінальний пазл команда зможе скласти лише за умови, що свій унікальний внесок зробив абсолютно кожен. Навіть творчі майстерні з колажування для дітей отримали теплий посил: «Якщо ми зобразимо те, про що мріємо, то не забудемо мрію, і вона обов’язково здійсниться!».
А щоб захистити самих себе від вигорання, учасники створили «Гірлянду ресурсних слів»: від яскравих думок («після заходу сонця завжди сходить нове сонце») – до затишних турбот («хочеш какао?» або «давай подихаємо і розберемось»).
Заземлені проєкти: від інфраструктури до соціального бізнесу
Найбільша цінність тренінгу – робота з реальними, болісними кейсами українських регіонів. Завдяки координаторці волонтерів Олександрі Плужник, команди вчилися перетворювати абстрактні скарги на чіткі проєктні запити. Скажімо, обґрунтовували інфраструктурну потребу міста закрити решітками відкриті водостоки для безпеки людей на колісних кріслах та мам із візочками. Або прораховували кроки, які необхідно здійснити для відкриття у громаді інклюзивно-ресурсного центру; формували стратегію організації дозвілля для регіону, де через війну потреба в психосоціальному розвантаженні стала критичною.
Емпатію учасники тренінгу вправно перетворювали на бізнес-моделі соціального підприємництва, про що більше розповіла спеціалістка з питань розвитку інклюзивності Єлизавета Мальчева. Захищали проєкти зоомагазинів, де відсоток із продажу корму фінансує притулки для тварин; комп'ютерних клубів, які в непікові години безкоштовно навчають цифрової грамотності літніх людей; діяльність брендів одягу, що купують малюнки-дизайни у людей з інвалідністю. Через творчу методологію «4Д» народилися концепції хабу «Рецепт як у бабці» – з крафтовою випічкою, табору активного виживання «Дід Панас», інформаційного клубу для українських студентів у Європі «Переліт птахів» та тактильних зоопарків для ветеранів.
Вихід із бульбашки
П'ять днів інтенсивних навчань завершилися фінальною рефлексією, де кожен ділився досвідом особистої трансформації. Хтось радів структурованим знанням із проєктного менеджменту, а хтось полегшено зітхнув: «Я повністю закрила свій запит з інклюзії».
«Це був цінний досвід виходу із власної бульбашки, де абсолютно все виявилося новим, – підсумували учасники заходу. – Та головне: на тренінг ми приїхали, як група різних людей, а поїдемо звідси однією великою командою. Бо тут була щирість. А щирість – це справді дуже важливо».
Молодь повернулася додому не тільки з сертифікатами про участь і власними нотатками, а й готовністю в реальному житті сповільнити крок, повернутися і взяти за руку того, хто втомився або не може далі йти сам.
Проєкт «Світло поруч: інклюзивний табір стійкості та емпатії» реалізується Релігійною місією «Карітас-Спес Україна» за фінансової підтримки благодійної організації «Карітас Німеччина».
