“Турбота про себе — не егоїзм, а потреба, насамперед, ваших рідних!”, —

психологиня Тетяна Гончарук про сесії психосоціальної підтримки.

Відчуття провини через намагання жити звичне життя, неконтрольоване споживання новин, страх за близьких — короткий і далеко не повний перелік того, з чим зіштовхуються українці через військову агресію РФ. Допомогти собі пережити складний період можна долучившись до групових сесій психосоціальної підтримки, які організовує релігійна місія “Карітас-Спес Україна” в рамках проєкту HARPU.

* Перевага надається внутрішньо переміщеним особам (прим. — далі ВПО). Кожна сесія триває по півтори години. Учасників проєкту розподіляють по групах, відповідно до їхнього віку: дорослі (старше 18 років), підлітки (15-18 років), діти (7-15 років). Щоб приділити час усім в кожній групі дорослих має бути не більше 12 учасників, або не більше 8 учасників у дитячій групі. Більше інформації щодо участі в психосоціальних групах дізнавайтеся в соцмережах осередків Релігійної Місії “Карітас-Спес Україна” в Житомирі, Одесі, Вінниці, Луцьку та Харкові.

Учасники груп психосоціальної підтримки працюють з досвідченими фахівцями. Одна з них — Тетяна Гончарук, практикуюча кризова психологиня, розпочала надавати психологічну підтримку військовим та їхнім сім’ям ще в 2014 році. Нині, в рамках груп психосоціальної підтримки проєкту HARPU, працює з цивільними, зокрема, з дружинами військовослужбовців, ВПО, малозабезпеченими. 

— Пані Тетяно, з якими запитами до Вас часто звертаються?

— Мене часто запрошують у різні навчальні заклади. Питають, як спілкуватися з військовими: які зміни в них відбуваються, коли вони повертаються, і як поводитись, коли, наприклад, в хлопців йдуть флешбеки, “застрягання”.

Якщо говорити про дружин, які чекають чоловіків з війни, тут йде робота в напрямку підтримки, розуміння, чому військовий веде себе так чи інакше. Рідні хочуть знати, як допомогти в адаптації, як правильно підтримувати, як і про що розмовляти з військовим, поки він на передовій, щоб не “розбалансувати” його.

При роботі з ВПО йде робота з втратою. Люди втратили майно, простір, будинок, бажання, якісь мрії. Я їм пояснюю, які є фази втрати, як себе поводити в тій чи іншій фазі, щоб зменшити конфлікт і саморуйнування, потурбуватися про себе. Також я людям пояснюю про посттравматичний стресовий розлад (прим. — далі ПТСР). Побутує уявлення, що це тільки військові можуть мати ПТСР — це не так. ПТСР може виникнути і в людини, яка в ДТП потрапила, чи була пожежа, чи яку зґвалтували, або вона бачила зґвалтування чи вбивства.

— Чому так важлива підтримка психічного здоров’я?

— Якщо турбуєшся про себе, ти турбуєшся і про своїх близьких. Я завжди даю приклад: ви захворіли, температура. Чи щасливі у цей момент ваші рідні? Ні. Але болить же у вас. Коли ви веселі, здорові, у вас є якісь бажання, ви робите вдома смаколики, на вулиці гуляєте, граєтеся з онуками чи дітьми, — чи щаслива від цього ваші рідні, дитина? Дуже часто в людей через турботу про себе, виникає відчуття провини. Вони думають, нібито так проявляється егоїзм. Я пояснюю, що це, в першу чергу, є потребою ваших рідних, щоб ви турбувалися про себе.

— Роздумуючи чи йти до психолога багато людей все ж таки керуються стереотипами та упередженнями. Чому так відбувається?

—  Я із Заходу України, для нас дуже важливі духовність, Бог. Люди ходили в церкву до священника сповідатися і це в деякій мірі була психотерапія. Але в СРСР був період заборони віри, не було священника, до якого ти можеш прийти і якому ти довіряєш. Оцей період у нас вирваний. Тобто, якщо в тебе є проблема — йдеш до психіатра. І тут же виник в людей стереотип, ніби якщо в тебе щось не в порядку, то ти “слабий на голову”. Різницю між психологом і психіатром люди не дуже сильно розуміють. Психолог працює зі здоровими людьми. З хворими — працює лікар-психіатр. Я — не лікар, я психолог, який допомагає людям у важких життєвих ситуаціях впоратися з ними.

З психіатром вирішується, коли, наприклад, в тебе є розлади зі сном на фоні стресу. Це теж не означає, що ти псих! Але в даний момент потрібні ліки.  Психолог не виписує ліки, тому інколи я відправляю своїх клієнтів до психіатра, невропатолога.

— Але ж зараз в людей є можливість відвідувати церкву, молитися, сповідатися. Як донести, що не можна нехтувати психологічною допомогою фахівців? Щоб не було перекладання відповідальності за свій психологічний стан на Бога, чи на рідних, друзів, з якими ділишся проблемами.

— Потрібно запитати себе, наскільки мені з цим жити. От людина ніби молиться, стає легше на 5-10 хвилин, а потім все одно не відновлюється, в голові — каша. Помічаєте, що в сім’ї і на роботі є конфлікти, вже сил немає йти на роботу, збільшується тривога і страх. Тоді людина повинна усвідомити, що потрібна допомога. Людині потрібно чітко розуміти, що її рідні теж від цього страждають. Якщо не хочеш собі зробити полегшення — потрібно зробити полегшення своїм рідним.

— Як відвідування груп психосоціальної підтримки допомагає покращити психічне здоров’я? І що робите, якщо люди соромляться розповідати про наболіле?

— Ми сідаємо в коло, ми на одному рівні. Спочатку йде контакти і знайомство. Я прошу розповісти про себе те, що вважаєш за потрібне. Хто не хоче ділитися — може просто сидіти і спостерігати, достатньо буде “я Тетяна, з Вінниці”. Я пояснюю, що злість, ступор, агресія, панічний страх — це нормально при ненормальній ситуації.  Війна — це ненормальна ситуація. Я можу запитати, в кого яка була реакція і як справилися з цим. Коли починає говорити одна людина, друга, ти, навіть якщо мовчиш, починаєш розуміти, що коли ти кричала, хотілося втекти, - це, виявляється, було нормально, я не сходила з глузду. За рахунок знайомства один з одним вони починають розкриватися.

Я прошу дотримуватись конфіденційності. Ви можете говорити абсолютно про все тут і зараз, але, коли вийдете за межі приміщення - дуже сильно прошу на цю тему не розмовляти. Хочете поговорити - приходите знов до групи.

— Дайте практичні поради сім’ям військовослужбовців. Як поводитися коректно, коли вони повертаються з фронту додому?

— Не можна підходити ззаду. Це найбільш небезпечне місце, бо ззаду очей немає. Тому, може рефлекторно спрацювати удар. У кімнаті я рекомендую диван відсунути до стіни, щоб ніхто ззаду не міг підійти. Бо дитині 2-3 роки ти не поясниш, що не підходь ззаду до тата обіймати його, тому що він може вдарити. Коли ти заходиш в будинок, в квартиру бажано будь-що сказати — “привіт, я вдома!” — для того, щоб військовий почув голос, тоді він зрозуміє, що це свої.

Хлопці шуткують багато, може бути чорний гумор. Бажано на це не звертати увагу, не давати коментарі, не казати: “як ти можеш?!”. Це розрядка, так спадає внутрішня напруга.

Якщо рідний сидить і він “застряг”, дивиться в одну точку, намагайтеся його не чіпати. Просто вийдіть, бо, якщо ви будете говорити, він все одно не буде вас чути. В даний момент він переживає щось, що було в минулому.

Якщо він хоче спати в спальному мішку на підлозі в спальні — хай спить в спальному мішку. Дозвольте йому це зробити. Таким чином ви покажете людині, що готові прийняти її таку, яка вона є. Відкрити двері і бути вдома — це ще не значить бути вдома у своїй свідомості. Дайте йому пару днів, бо це його кокон, потім він ляже на ліжко, але він має це сам усвідомити. Я би рекомендувала вмикати нічник там, де є воїн. Часто на фоні вмикають щось на ноутбуці. Так він може спати, бо одним оком і одним вухом, може оцінити, що відбувається.

— Ми вже проговорили, що в людини може бути так званий синдром вцілілого, що супроводжується почуттям провини. Які поради дасте людям, які з цим стикнулися, зокрема внутрішньо переміщені?

— Чим менше інформації, а не ці марафони-круглі столи з ночі до ранку, — тим більше ти заспокоюєшся і зменшується тривога. Кожен раз, коли в новинах дивишся на своє місто, якісь руйнації — це повернення назад, ти травмуєш себе. Вибрати 1-2 канали, яким ти довіряєш, а не 25. Обмежити для перегляду новин час: вранці 15-20 хвилин, в обід і під вечір, але не перед сном — за 2-3 години до сну. Згодом люди зрозуміють, що тричі на день дивитися новини — вже некомфортно. У мене в групі є люди, які кажуть: “вже тиждень не вмикали телевізор і так добре!” Але одразу не можна радикально обмежувати новини, бо для більшості це знов-таки буде стрес.

Рекомендувала би ВПО більше позитиву: читати улюблені книжки, дивитися фільми з рідними, обійматися. Обіймашки сприяють зменшенню тривоги. Потрібні прогулянки на свіжому повітрі - таким чином ти “переключаєшся”, помічати ці листочки, їх колір. Це говорить про те, що ти проживаєш ситуацію тут і зараз, а не в минулому.

Дуже важливо пити воду. Повітря, вода, позитив стабілізують емоційний стан.

— На завершення, пані Тетяно, а як Ви відновлюєте себе, адже допомагати і вислуховувати непрості історії інших — теж, ймовірно, дуже важко?

— У нас була дуже сильна команда в 2015 році у кризовій службі Вінниці, де працювали професіонали своєї справи. Але в 2016-2017 роках вони почали вигоряти і дехто з моїх колег не повернулися в психологію. Я відпрацювала свою методику: у мене обов’язкові вранішня і вечірня молитви, медитації, 2 рази на тиждень масаж чи басейн, чи йду на безкоштовний спортмайданчик - не шукайте причин на кшталт нема грошей у спортзал йти. Також зустрічаюся з друзями і в мене є свій супервізор (прим. - кваліфікований спеціаліст, що проводить консультації для психологів і психотерапевтів).

*Дякуємо спонсорам проєкту HARPU — Neighbor in Need / Caritas Austria / ADA — за сприяння в організації груп психосоціальної підтримки!