«Дев’ять місяців ми прожили у підвалі. Коли на Харків летіли ракети і все вибухало навколо, ми стояли на колінах і молилися…»
Їхня квартира на Північній Салтівці – на 16-му поверсі. Тож з вікон на початку великої війни було добре видно літаки над будинками, перші пожежі та вибухи. «Ми з двома дітьми, бабусею та братом здогадувалися, що буде війна. І коли вранці прокинулися від вибухів, моє перше слово було “почалося”», – згадує Марина.
Перший тиждень родина харків’ян Марини та Юрія ховалася від вибухів у коридорі, потім спустилися до підвалу будинку. Там їм довелося прожити цілих 9 місяців. «Дітям було страшно на 16-му поверсі: коли вибухи лунали поряд, то люстра сильно хиталася. Ми все бачили та чули», – каже Марина.
У підвалі спочатку нічого не було: спати довелося на піддонах. Згодом знайшли розкладачки, провели світло та під'єднали гарячу воду, на підлогу поклали килими: аби було тепліше. Потім навіть провели інтернет, встановили плиту для приготування їжі та пральну машину. Загалом там знайшли прихисток чотири сім’ї із 10 дітьми – всі з верхніх поверхів.
Старша донька Марини, 14-річна Настя, каже, що життя в підвалі було жахливим: «Хоч було з ким спілкуватися, та умови жахливі були там, де ми спали».
Щоб дітям було спокійніше, їх розважали іграми в телефонах, одягали навушники. «Якби не телефони, не знаю, що було б із психікою в дітей», – зізнається Марина.
Серед їхніх яскравих спогадів того часу – візити отця Войцеха, директора Карітас-Спес Харків. «У дітей очі починали сяяти, він грав з ними у настільні ігри, – розповідає Марина. – Вони отця і зараз часто пригадують. Там вони були дуже замкнені у собі, мало з ким спілкувалися».
Жінка показує нам картини, які розмальовувала з дітьми у підвалі – їх також привозив отець Войцех: «Він нам дуже допомагав. Також привіз розкладачки, аби ми мали на чому спати».
На питання, чому не евакуювалися з міста, Марина відказує впевнено: «Харків – наше місто, ми звідси нікуди не поїдемо. Так, було жахливо, умови погані у підвалі, однак ми могли там спати й діти були у більшій безпеці».
Аби не травмувати дітей, Марина та Юрій вирішили орендувати житло в іншому районі. До отримання матеріальної допомоги їм доводилося мешкати в тісній однокімнатній квартирі: «24 квадратні метри – це все, що у нас тоді було на чотирьох осіб. Плюс пес, який мешкає з нами. Допомога від проєкту «Родина Родині» рятує багато родин. Нам участь у проєкті дає змогу орендувати житло. Для багатьох це нині найнеобхідніше», – зізнається Марина.
Нині родина мешкає у двокімнатній квартирі, проте ліжка є тільки в дітей. Батьки ж досі сплять на підлозі на матрацах. «Головне, що дітям тут спокійніше. Я пам’ятаю літо минулого року, коли ми були у підвалі, стояли на колінах та молилися», – розповідає Марина. Пригадуючи ті дні, жінка не може стримати сліз…
Настя показує нам кімнату, де тепер живе з сестрою, і малюнки котів, які вони розмальовували у тому самому підвалі.
Сьогодні Настя з сестрою вже можуть гратися поряд із будинком, але щойно лунає повітряна тривога – одразу біжать додому. Марина каже, дуже хотіла б повернутися до власної квартири, де зараз мешкає її мати, але діти бояться і відмовляються. «Там страшно. Я боюся нічних обстрілів, боюся, що ракета може прилетіти до нас», – ділиться Настя.
Батько дівчаток, Юрій до повномасштабного вторгнення працював на автомийці, а Марина була адміністратором у мережі соціальних магазинів. Проте автомийка потрапила під прямий обстріл, тому згодом чоловік пішов працювати водієм таксі на орендованому автомобілі, а дружина наразі не працює. «Мені пропонують нічні зміни, та вночі бувають вибухи, вікна тремтять, тому не можу залишити дітей», – пояснює вона.
У Юрія також є двоє синів від першого шлюбу. Обидва пішли захищати країну після 24 лютого. «Чоловік також хоче йти, та поки що з нами, – каже наостанок Марина. – Ми всі чекаємо завершення війни. Це наша найбільша спільна мрія, яку навіть озвучувати не треба».
Українсько-польський проєкт «Родина Родині» триває від жовтня минулого року на території Київсько-Житомирської Дієцезії, а від лютого цього року – також і в Харківсько-Запорізькій Дієцезії. «Карітас-Спес Україна» реалізує його у співпраці та завдяки підтримці Caritas Polska. Проєкт спрямований на підтримку українських родин, які перебувають у матеріальній скруті та постраждали від наслідків війни в Україні.
