Пожертвувати
ua en

«Бери дитину, Ольго, треба тікати звідси. Прийшли кадировці, то страшні люди»

«Бери дитину, Ольго, треба тікати звідси. Прийшли кадировці, то страшні люди»

Після звільнення від окупантів села Слобода на Чернігівщині семирічний Іванко заново вчився посміхатися і посадив «дерево на перемогу»…

Вибухи почалися на світанку 24 лютого і лунали постійно. За кілька днів ворожа ракета прилетіла до них. Пошкодила погріб і гараж, вибила двері і вікна в будинку, осколками посікло дах. А 4 березня в село зайшла колона російської техніки. Селяни нарахували 115 танків і БТР. Їхали дорогою, зверху на танках військові сиділи, автомати на людей наставили… Не могла повірити, що це відбувається насправді. Думала, страшний сон. Хай Бог милує…

Так згадує початок війни пані Ольга. Село Слобода на Чернігівщині, де вона мешкає з чоловіком Михайлом і онуком Іванком, – не так далеко від кордону з Білоруссю. Однак жінка вірила до останнього: війни не буде. А якщо й почнеться найгірше –  до них не дійдуть. «Нашої Слободи й на карті немає», – заспокоювала своїх подруг. «А воно он як сталось… І без карти знайшли, набігло їх сюди… Злі, нервові, зі зброєю. Телефони в людей відразу повідбирали, щоб ніхто нікуди вже подзвонити не міг».

Того березневого дня спочатку прибіг онук, каже: бабусю, солдати вже біля клубу. За якийсь час – чоловік: «Збирайся, Ольго, треба тікати, рятувати дитину. Прийшли кадирівці – страшні люди. Вікна в магазинах б’ють, на танках біля сільради кружляють».

Кадирівці й буряти з’явилися в селі першими, зранку. А на вечір зайшли й росіяни. «В чому були вдягнені – в тому й тікали, –  пригадує пані Ольга. –  Встигла захопити лише свої ліки від діабету. Йдемо полем, гради б’ють, снаряди над головою літають… Чоловік із Ванею падають на землю, а я молюся й думаю: що Бог дасть – те й буде…»

І Бог дав сили – дійти до сусіднього села, звідти – в ще одне, до родини. А тим часом їхню хату зайняли окупанти. Розмістили там свій штаб. «П’ятнадцятеро їх у нашій хаті жило, – розповідає жінка. – Одяг наш, ковдри у погріб винесли, а картоплю на город викинули. Ховалися в погребі від обстрілів, коли наші били у відповідь. Чоловік повернувся, взяти хоч трохи продуктів, то першого дня дозволили. Трохи цурку, борошна взяв, курям, поросятам їсти дав. А наступного дня прийшов, то вже не пустили. На подвір’ї бронетранспортер стояв, військовий вийшов, автомат наставив: «Не зайдьош!» Чоловік городом тікав, а росіяни йому вслід стріляли. За обніжком у канаву впав, день так пролежав. Інші люди з нашого села теж ховалися з дітьми в тій канаві. В ковдри позагорталися, мерзли, бідні... Вночі якось таки звідти вибрався і втік. Потім, як ми вже повернулись, Мишко водив мене показувати ту канаву, яка його врятувала».

Додому вони повернулися лише за місяць, після того, як наші військові вигнали окупантів із села. Пані Оля не могла впізнати свого двору і хати. Купи сміття, все розбите, понівечене, в будинку перевернуте все догори дриґом. Курей, поросят «непрохані гості» порізали і поїли, з харчів нічого не залишили, лише батарею порожніх пляшок з-під горілки, яку вимінювали по селах на продукти. «Картоплю в чайнику варили. Є ж каструля, візьми, по-людськи звари. Безтолкові до краю», – розводить руками. 

Одинадцять причепів сміття домашнім тракторцем вивезли зі свого подвір’я. Позагортали окопи, які росіяни на городі, за хатою нарили.

Почалися дощі – миски й каструлі підставляли під дірки в стелі. Піч розбита, стіни покоцані… Сусіди запрошували до себе, але вирішили: жити вдома,  поволі самотужки лагодити дім. Газу, світла в селі тоді майже ні в кого не було.

Коли в Слободу привезли першу гуманітарну допомогу, староста села попросила: «Ольго, ви найближче до центру живите, і у вас плита вціліла. Давайте людям хоч чаю зваримо». «Так мені Бог послав добрих людей», – пригадує жінка.

Початок квітня холодний був – наче зима. Пані Ольга запросила гостей додому: чаю випити, перепочити. Отець Анатолій, настоятель храму Римо-католицької парафії Христа Царя Всесвіту в Києві, як побачив їхній дім – за голову взявся. «Як же ви тут живите? Дощі заливають, дах тече, у вас дитина маленька…» «Та так і живемо. Головне, що вдома», – кажу.  «Ми вас у біді не залишимо», – пообіцяв отець.

Іванко тим часом сторожко поглядав на дорослих. «Почали говорити з ним, намагалися розвеселити, а дитина лише налякано мовчала, – пригадує Євген Сігалов, співробітник Місії «Карітас-Спес Україна». – Моя дружина довго з ним розмовляла, якісь кумедні історії розповідала. І лише наприкінці розмови хлопчик почав потроху посміхатися…»

За програмою «Відбудова» від «Карітас-Спес» родині допомогли з ремонтом житла: поставили вікна і двері. «Підсобили нам сильно, –  каже Ольга Іванівна. –  Стіну передню потинькували, бо вся в дірках була. А Вітя, прораб, ще й ганок вирішив добудувати. Щоб красиво було, сказав… Одяг нам привезли, ковдри, подушки. Після окупантів у нас нічого майже не залишилось: ні посуду, ні постелі…».

Пенсія, яку пані Ольга і її чоловік Михайло отримують сьогодні від держави, – дуже скромна. Ледве вистачає на продукти. Донька хворіє на розсіяний склероз, на лікування постійно потрібні кошти. За станом здоров’я не може працювати. Турбота про онука – повністю на бабці й дідусеві. Тож підтримка від проєкту «Родина Родині» для них – дуже на часі. Цей проєкт щомісячної фінансової допомоги українським родинам, які постраждали внаслідок війни, «Карітас-Спес» здійснює за підтримки і посередництва «Карітас Польща» від жовтня минулого року.

Тоді ж, у жовтні торік, ми й познайомилися. На городі лежали достиглі гарбузи: пані Ольга розповідала, що засадила ними пів городу. Насіння сушить, продає: треба ж допомогти собі й дітям. Уламки від ворожої ракети лежали в сарайчику. А Іванко саджав сосну. «Якщо прийметься й  ростиме – Україна точно скоро переможе!» – запевнив нас. Розповів, що любить конструктор лего, велосипед і гойдатися «на качелях», а от ходити до школи подобається менше, бо «там дуже голосно, всі бігають, метушаться, а на уроках треба писати, а це не дуже цікаво». 

…Пані Оля чекає тепла. Тоді розмерзнеться глина, можна буде другу грубку завершити, каже, і стелю помазати, побілити. А стіни, шпалери зачекають. Головне – дах полагодили. Хвалити Бога – перезимували. Розмовляємо телефоном наприкінці лютого. З того боку чути дитячий сміх. «Та сядь хоч на хвилинку. Йому аби гасати, – сміється пані Ольга. – Приїжджайте в гості, як потепліє. Побачите, як онучок виріс за зиму. Росте, як з води, а швидкий, як той в’юн!»

Іванко просив передати, що його сосна прийнялась.

2 березня 2023
Пожертвувати
Система Orphus
Переверните устройство для лучшего отображения