Це був дім нашої мрії. Все зникло в один момент. Але ми залишаємось вдома
GPS навігатор – безпристрасний: йому легше. Він приводить нас за заданою адресою, як і належить. І вулиця, і номер будинку – все збігається. Тільки будинку більше немає.
На його місці – лише фундамент. Обгорілий посуд, побутова техніка, шматки розплавленого скла – як артефакти болю. «Це ручка від вхідних дверей, а ця – від великої кімнати», - Іван показує два кавалки металу, покритих кіптявою. Івану – п'ятнадцять. Із мамою Валентиною він чекає нас на подвір’ї. Разом обходимо обійстя. За нами прошкують дві курки і сонний кіт. «На цьому місці росли два персики. Від вибуху їх вирвало з корінням. Інші дерева обгоріли. Лишилися лише кущі троянд. Ціле літо квітнули. Вже відцвітають…»
Війна застала родину тут – у селі Бакланова Муравійка на Чернігівщині. «Рано вранці 24 лютого тато зайшов до хати і сказав, що на нас напала росія. Того дня ми з сестрою Поліною не пішли до школи. Було дуже страшно», - пригадує хлопець. Гучні обстріли в селі чули щодня. Родина ховалася в погребі. Коли снаряд потрапив у сарай, і від ударної хвилі вилетіли вікна в хаті, стало ясно: залишатися надалі небезпечно. 11 березня пані Валентина з дітьми і сестрою чоловіка виїхали на Львівщину. Чоловік залишився в сусідньому селі, як волонтер допомагав евакуйовувати людей.
«В один із днів заскочив додому, взяти телефон, - розповідає жінка. - Ще здалеку, від повороту, побачив, що в хати немає даху. А коли добіг, пізно вже було щось рятувати. Виходить, що дім згорів просто на його очах…»
Жодних військових об’єктів у Великій Муравійці немає. Російська ракета обрала за ціль звичайний сільський будинок. Дім, який родина пані Валентини зводила п’ятнадцять років. Все, що заробляли, - вкладали у будівництво. Цього літа планували повністю завершити ремонт і нарешті заселитися. «Тут у нас була велика веранда, там вітальня, з того боку – дві кімнати, - говорить жінка. – З цього боку мали головний вхід, а звідтам – ще один. Просторий будинок, двоповерховий, з білої цегли. Великі вікна виходили в сад. Це був дім нашої мрії…»
Вціліли лише фрагменти минулого. Музичні колонки, дитячі кросівки, спинки від дивану вибуховою хвилею відкинуло в город. Дерев’яні балки порозліталися на сотню метрів, аж до магазину… Вата, якою утеплювали стіни, висіла на деревах. Паркан бетонний був - не зосталося й сліду.
Чоловік довго не наважувався сказати дружині правду. Хотів підготувати до важких новин. Але не встиг: хтось із односельців виклав фото згарища в інтернет. Наприкінці травня родина повернулася. Побачити те, що лишилося від дому, було нестерпно. Лише віддана трійка котів зустрічала їх на подвір’ї. У лютому, коли почалися обстріли, тварини повтікали світ за очі. Пізніше знайшлися. І дочекалися господарів.
Після повернення родина жила в селі Буди, в батьків пані Валентини. «А тут ми посадили город. Треба ж думати про зиму, зробити запаси харчів…». Жінка говорить тихо. Перепрошує, що мусить перепитувати: з дитинства має проблеми зі слухом. А слуховий апарат також згорів під час пожежі. Коли виїжджали, не захопили з будинку нічого. Не встигли. Залишилося лише кілька ковдр. Ті, які брали з собою у погріб.
Сьогодні вони знову тут, у Баклановій Муравійці. Дітям треба до школи, тож повернулись. Знайомі дозволили поселитись у домі, який стояв порожнім. Однак ні меблів, ані предметів побуту, практично нічого свого родина не має. Найнеобхідніше отримали як гуманітарну допомогу. Спати доводиться на матрацах.
Сюди, на рідне дворище, приходять щодня. «Але добре, що город убрали, то тепер не доведеться часто навідуватись. Важко… Боляче дивитися на все це».
Уламок від снаряду далі лежить у сараї. Будівлю вже не відновити, пошкодження суттєві. Дах тимчасово накрили плівкою, аби мати сховок для реманенту.
Біля двору стоїть авто. Це єдине, що вціліло з родинного маєтку. Цього літа, каже Іван, завдяки татові він навчився водити. Взагалі, техніка – його захоплення. Трактор, наприклад, ще в п’ять років освоїв, коли орав поле з дідусем. Любить мотоцикли. Мріє про професію водія. «Зараз моє головне завдання – вчитися, закінчити школу. А найзаповітніше бажання – збудувати дім для нас. Тільки коли це вдасться – не знаю…»
Найбільше додає сил віра в людяність, зізнається пані Валентина. «Ми дуже вдячні кожному, хто не байдужий до такого лиха, яке трапилось з нами. А жити треба далі… Жити і шукати нові смисли. Ростити дітей. Сподіваємося, що настане мирне життя. Нікуди не хочемо їхати звідси. Тут ми вдома».
У рамках доброчинного проєкту «Родина родині» сім’я пані Валентини впродовж року отримуватиме щомісячну фінансову підтримку. Проєкт, що здійснюється у співпраці РМ Карітас Спес Україна і Caritas Polska, покликаний на допомогу українцям, яких торкнулося лихо війни. Кошти надходитимуть від польських родин та парафій Римо-католицької церкви Польщі. Проєкт пілотний, тож спочатку охоплює територію Київсько-житомирської дієцезії: Чернігівську, Черкаську, Житомирську та Київську області, а його учасниками є 500 родин.
