«Ці діти – наші»: подружжя з Хмельниччини, яке взяло в родину трьох хлопців»
Наталія та Юрій виховують шістьох дітей, троє з яких – Богдан, Дмитро та Назар –прийомні.
Крізь усе подвір’я тягнеться металева арка, щільно обвита кущами троянд. На гілкахуже майже немає ні листя, ні квітів, але чітко проступають гострі колючки. Утім тепло,догляд та час знову подарують ніжний цвіт.
«Коли ми з чоловіком Юрою привезли додому діток, вони плакали, кричали, хотілиїсти без міри та боялись залишити без нагляду пакети зі своїм речами. Ми з хлопцямибагато розмовляли, ходили на прогулянки, залучали до нашої сімейної рутини й черезрік вони дуже змінилися, – говорить мама Наталія. – Діти, як квіти, потребуютьтерпіння, доброти та любові».
Наталія та Юрій виховують шістьох дітей, троє з яких – Богдан, Дмитро та Назар –прийомні брати, долучені до родини у 2024 році. Завдяки підтримці ЮНІСЕФ тапартнерських організацій, діти отримують психологічну та логопедичну допомогу,відвідують розвивальні заняття, подорожують та зростають у сім’ї, де завжди єпідтримку та розуміння.
«Речі, цілком звичні для наших дітей, братикам були незнайомі»
Наталія та Юрій планували усиновити дітей одразу після одруження.«Мабуть, я був ініціатором, щоб взяти на виховання дітей. Я ріс з мамою і вітчимом,без рідного батька. Колись гуляючи Хмельницьким, часто проходив повз дитячийбудинок і дуже рано зрозумів, як погано без родини», – ділиться Юрій.
Першим у подружжя народився син Артем – йому вже 22 роки, він одружений та маєсвою маленьку донечку. Через шість років з’явився Тімур.
«Після народження другого сина ми з чоловіком нарешті наважились прийняти в сім’юдитину. Мріяли, що це буде дівчинка, – розповідає Наталія. – Поки ми думали тавирішували, у нас народилася донька Орися – їй зараз 5 років. Утім плани взяти щедітей не змінилися».
2024-го року Наталія та Юрій пройшли курси підготовки для прийомних родин тавзяли у родину трьох рідних братів – Богдана, Дмитра та Назара, яким зараз дев’ять,вісім та сім років відповідно.
«Я була переконана, що візьмемо одразу трьох дітей, – усміхається Наталія. – Колинам показали їхні фотографії, ми вирішили, що ці діти – наші. Ми навіть більше нікогоне шукали. Познайомилися з братами, декілька разів зустрілися і забрали їх додому».
Перший день, коли хлопці опинилися в родині, був водночас насиченим та складним.Наталія та Юрій показали дітям їхні нові кімнати, будинок та господарство.
«У домі опинилось одразу четверо дітей одного віку – що хоче один, обов’язковоодразу потрібно іншим. Були істерики, сльози, образи, але ми разом все пройшли, –говорить Наталія. – Уявіть: хлопці вперше побачили цукор, сіль, свіжі фрукти тавідчули, як приємно стрибати в гумових черевичках у калюжі. Речі, які є цілкомзвичними для дітей, братикам були незнайомі».
«За рік ми стали справжньою родиною»
Хлопці приїхали в родину всередині літа, а у вересні вже пішли до місцевої школи: Богдан у другий клас, а молодші братики – у перший. Наталія з Юрієм вирішили, щодіти вже достатньо дорослі за віком і, до того ж, їм так буде простіше соціалізуватисята знайти друзів.
«Ми вчили Дмитра та Назара писати та читати перед школою. Коли діти брали ручки,одразу починали кричати та плакати. Складно сказати, чому так відбувалось, але намвдалось і це перебороти, – пригадує Наталія. – Шкільні психологи запитували, чому мине віддали молодших дітей у дитсадок, але ми жодного разу не пошкодували, що дітинатомість пішли у перший клас. Після року навчання у хлопців багато успіхів».
Сьогодні у кожного з хлопців вже є свої захоплення та улюблені заняття. Богдансхильний до математики, любить комп’ютерні ігри і вчиться грати на баяні – ходить науроки музики в Будинок культури. Дмитро вже вміє читати по складах, рахувати, анайкраще йому даються природничі науки. Назар дуже любить читати та вмієпереказувати прочитане. Наталія говорить, що раніше діткам через брак слів такругозору було дуже складно розповідати історії.
«Хлопці разом ходять до школи та повертаються з уроків додому, самостійновиконують домашні завдання. У кожного є свої невеликі обов’язки, наприклад,погодувати кота та собаку, принести дрова. Діти знають, де лежать плоскогубці чимолоток, люблять проводити зі мною час біля техніки, – каже Юрій. – Вони сильнозмінились, за рік ми стали справжньою родиною. Коли приходжу додому, вони одразубіжать назустріч, розповідають про свій день. Приємно розуміти, що вкладені в їхрозвиток сили не минають даремно».
Наталія додає, що братики раніше не вміли їздити на велосипеді чи самокаті, плавати інавіть стрибати на батуті. Тепер у них справжнє щасливе дитинство, яке має бути укожної дитини.
У родини вже сформувались свої особливі традиції – у будні дні всі обов’язковозбираються на сніданок за спільним столом, а у вихідні разом гуляють у дендропарку,ходять в ліс чи на ставок, ввечері готують страви в казанку на вогні, а перед сномчитають українські народні казки.
«Нещодавно було затемнення місяця і ми вирішили спостерігати за ним на вулиці. Натерасі поставили стіл та крісла, насмажили картоплі, запекли яблука. Діти булищасливими», – пригадує з усмішкою Наталія.
«Неможливо уявити нашу сім’ю без дітей»
Наталія – староста села, а Юрій – аграрій, займається вирощуваннясільськогосподарських культур. Він брав участь у проєкт «AGRIS2», який реалізувався«Карітас Хмельницький УГКЦ» у партнерстві з «Карітас Україна» та фінансовоїпідтримки «Карітас Австрія» та отримав фінансовий грант.
«Ми придбали глибокорозпушувач для обробітку ґрунту про який давно мріяли. У насвелика родина і потрібно дбати про її добробут. Ця фінансова допомога для нас – начеманна з небес», – пояснює Юрій.
Завдяки підтримці РМ «Карітас-Спес Україна» за сприяння ЮНІСЕФ та фінансовоїпідтримки Європейського Союзу діти відвідують заняття у межах програми «Кращийдогляд для кожної дитини: розвиток соціальних послуг та системи захисту дітей уХмельницькій області». Влітку Наталія з Юрієм разом з дітьми відпочивали у таборі вселі Яблуниця серед Карпатських гір.
«Ми мали змогу поспілкуватися з іншими людьми, які взяли у свої родини дітей,обговорити наші виклики та досягнення, – розповідає Наталія. – Дуже гарні умовижиття, тепле відношення до кожного учасника табору та чудові краєвиди. Ми разомпіднялися на гору Хом’як – подолали кілометри та труднощі. Діти були у захваті та ціспогади ще точно довго зігріватимуть нас усіх».
Знайомі спочатку відмовляли Наталію та Юрія взяти в родину трьох дітей. Односельцізастерігали, що «чужі діти» ніколи не стануть рідними.
«Наші з чоловіком серця були відкритими та готовими прийняти хлопців. Ми заразпочуваємося однієї родиною, а діти кличуть нас мама і тато. Потрібно і варто ламатистереотипи щодо усиновлення, – каже Наталія. – Родинам, які хочуть взяти дитину, я бсказала, що це непросто. Утім, якщо дитину любити, вона одразу стане твоєю».
Юрій говорить, що прагне навчити хлопців людяності та самостійності, щоб могли собілегко дати раду в житті: «Страшно подумати, якби ці діти зараз жили без нас, інеможливо уявити тепер нашу сім’ю без них».
Проєкту «Кращий догляд для кожної дитини: розвиток соціальних послуг та системизахисту дітей у Хмельницькій області» реалізує РМ «Карітас-Спес Україна» засприяння ЮНІСЕФ та за фінансової підтримки Європейського Союзу й уряду Канади.
