Пожертвувати
ua en

«Діти сказали: «Мамо, ми не хочемо помирати!» Дев’ятий рік поспіль війна переслідує родину донеччан Світлани і Юрія

«Діти сказали: «Мамо, ми не хочемо помирати!» Дев’ятий рік поспіль війна переслідує родину донеччан Світлани і Юрія

Коли у них запитують: «Ваш дім уцілів?», вони відразу задумуються – а про який дім мова? Той, що змушені були залишити в Донецьку влітку 2014-го? Чи дім у Слов’янську, з якого втікали під звуки вибухів навесні 2022-го? «Ми двічі переселенці», – кажуть з гіркотою Світлана і Юрій. І мріють про день, коли зможуть повернутися додому. У свій, український Донецьк.

Війна увірвалася в їхнє життя не на світанку 24 лютого 2022-го. Вісь їхнього світу різко змістилася навесні  2014-го, коли в рідне місто зайшла «банда росіян на чолі з Гіркіним». Пекло стало реальністю. Страх і хаос розповзався вулицями, як отруйний плазун.

«Ми віруючі християни. До війни займалися місіонерською діяльністю, від 1998 року несли служіння, – розповідає Юрій. – Я працював у шахті, а коли вийшов на пенсію, з дружиною започаткували власний бізнес. Займалися торгівлею, відкрили кілька магазинів, продавали паркові скульптури, картини, якісний посуд, дитячі іграшки, промислову поліетиленову плівку для парників і теплиць – поступово стали регіональними дилерами броварського заводу-виробника цієї плівки. Мали й власні теплиці, вирощували овочі.  Починали свою справу з нуля, не маючи поняття, як провадити бізнес. Та Бог дав нам сили й здібності, ми важко працювали. До 2010 року вийшли на рівень, коли наша тижнева десятина складала від 100 до 120 доларів. Могли дозволити собі купити автомобіль, зробити сучасний ремонт у будинку, кожного року виїжджали з дітьми за кордон на відпочинок. І впевнено дивилися в майбутнє. Аж поки росіяни не вирішили нас «звільнити».

Вони жили в Петровському районі Донецька, який межує з Мар’їнкою – містом, якого після трагічних подій 2022 року більше не існує... У родині підростало двоє дітей, ще двох взяли на виховання з Маріїнського дитячого будинку-інтернату. «Цей інтернат неподалік нашого дому. Часто навідувалися туди з чоловіком  – завозили продукти, іграшки. Бачили, яка там біда… Знали, що діти обділені, що допомога, передана від добродійників, до них не доходить», – Світлана повертається думками в ті дні, які змінили життя їхньої родини. Розповідає, що спочатку запрошували дітлахів на вихідні, на канікули. Їхньому сину Андрійкові тоді було 8. Коли взяли на виховання 14-річного Олексія й на чотири роки молодшу Вікторію, знайомі знизували плечима: не розуміли їхнього вчинку. «Але нам хотілося ділитися, це було потребою душі, – зізнається Світлана. – Ми прагнули дати дітям відчуття дому, дати добру освіту, хотіли, щоб вони виросли чуйними людьми, хотіли показати їм світ. Кожен мав свою кімнату. У нашому домі було багато місця».

Через півтора роки народилася Ангеліна.

…Багато місця, світла і дитячого сміху. Це був найщасливіший період життя, каже Світлана. Шкода, що тривав недовго. Все змінив лихий  2014-й.

Вони на власні очі бачили той жахливий «хід подій». Бачили росіян, яких автобусами завозили з Ростова. То були кримінальні особи, які брали участь у побитті демонстрантів – тих, хто виходив на протест і казав, що Донецьк – це Україна.

Магазини подружжя розташовувалися на ринку Донецька, який межує із Мар’їнкою. Юрій пригадує, як постійно вів розмови з прихильниками «незалежної республіки», аргументовано доводив абсурдність цієї ідеї. Часом майже до бійок доходило. Допомагало міцне здоров’я, каже Юрій. Він не здавався, стояв на своєму. Але проукраїнських настроїв у місті, на жаль, було недостатньо, аби переломити ситуацію. А потім, здогадується мій співрозмовник, його «здали». Коли зранку приїхав з дружиною на роботу, біля магазину на нього вже чекали підозрілі особи в формі. Їх таких по місту багато ходило, всі однакової зовнішності, з виразним московським акцентом.

Довелося тікати через «чорний хід». На роботу більше не виходив.

Їм прикро чути закиди – мовляв, ви, донецькі, самі винні, це ви ж кликали «русскій мір», хотіли в Росію. «Ніхто туди не хотів, – стверджує Юрій. –   Ростов неподалік: кому потрібно, той міг поїхати, влаштуватися там на роботу. Хоча переважно це вони, росіяни, приїжджали до нас на заробітки. Донецьк був багатим містом, відкритим, доброзичливим. Як і вся Україна. Ми жили вдома і хотіли залишатися вдома. І навіть коли в місті почалися бої… ми вірили, що Україна скоро звільнить Донецьк. Про це говорив наш президент: кілька тижнів – і все. Ми сподівалися. І чекали».

А потім почався пекельний липень 2014-го. Ворожа артилерія краяла небо нещадно. Це було нестерпно, особливо вночі. Містом рухався «блукаючий міномет», яким керували російські найманці, і розсилав смерть. На місце негайно прибувало російське телебачення і створювало потрібну картинку, нібито Донецьк обстрілює Україна. Але ті, хто бачив і вмів аналізувати, розуміли: обстріл здійснює вороже військо. «Те, що почалося в Україні торік, на світанку 24 лютого, ми пережили майже дев’ять років тому, – підхоплює Світлана. – І бомби, і літаки… Все літало над нами. Ми жили неподалік Донецького аеропорту. Звуки тих вибухів досі лунають у моїй голові. Спати було неможливо. Діти плакали: «Мамо, ми не хочемо помирати…»  Це стало тією останньою краплею, коли зрозуміли: час тікати, рятувати себе і дітей».

Найнеобхідніший одяг, дитяче харчування, трохи продуктів – взяли мінімум, лише те, що помістилося в авто. Були переконані, що їдуть на місяць. А виявилось – на довгі роки.

Траєкторія їхньої втечі від війни: Донецьк – Харків – село Закотне біля Лиману – Слов’янськ. У болісних спогадах, які неможливо заретушувати навіть з часом – бита військова техніка, вбиті люди, зірвані мости… Шматочок вцілілого мосту через річку, яким їхнє авто прорвалось на інший берег  буквально по краю. Холодна зима 2015-го, в селі на Донеччині, у домі родичів, де більшість кімнат не опалювалися. Життя на щойно звільненій території – біля Лиману, поміж замінованих росіянами вулиць. Постійний страх, що діти натраплять на вибухівку. Звуки обстрілів, що долітали з території бойових дій. «Погані дяді стріляють», – казала мала Ангеліна. «Ні, донечко, то грім», – заспокоював Юрій. «Ні, я знаю: то дяді стріляють». 

«Та зима зовсім не мала кольорів. Кожен день був чорно-білим, – пригадує Юрій. – Ми ніколи не нагрівалися, спали в одязі». Єдине, що зігрівало, – думка про те, що весь цей «страшний сон наяву» скінчиться, а їхній дім уціліє і дочекається їх. Усе, в що вкладали час, сили, кошти, – лишилося там, на загарбаній ворогом території.

Намагалися налагодити життя в нових реаліях, у статусі тимчасово переселених. Пошук праці не завжди вінчався успіхом, але бралися за будь-яку роботу. Займалися волонтерством, розвозили допомогу тим, хто найбільше потребував. Діти підростали, роки минали, старші син і донька вже пішли на власний хліб, а війна не припинялась. Аж поки не вибухнула новою хвилею торік, у лютому. І їм знову довелося залишати все.

…Десятирічна Ангеліна любить танці, музику. І малювати. Її улюблені персонажі – пес Патрон, киця Білка. На її малюнках – сонце, красиві квіти і мирні міста. І дім, куди вони обов’язково повернуться, про який так багато згадують. Сьогодні вони мешкають у Черкасах, у маленькій квартирі своїх добрих знайомих. Андрій – студент, Ангеліна ходить до школи. З роботою складно: безробіття в місті і раніше докучало, а нині й поготів. Часом, зізнаються Юрій і Світлана, доводиться стикатися з дискримінаційними відмовами працедавців – через вік. Але вони не опускають руки. Вони з тих, хто завжди намагається бачити світло в тунелі. Вони – ті, поруч з якими світло.

Родина Світлани і Юрія  отримує щомісячну фінансову підтримку у рамках українсько-польського проєкту «Родина Родині», який триває від жовтня минулого року. Цей проєкт «Карітас-Спес Україна» реалізує у співпраці та завдяки підтримці Caritas Polska, він спрямований на підтримку українських родин, які перебувають у матеріальній скруті і постраждали від наслідків війни в Україні.  

7 квітня 2023
Пожертвувати
Система Orphus
Переверните устройство для лучшего отображения