«Дві доби пішки йшли – аби тільки вирватися з окупації…»
Антоніна – мама шістьох дітей. Самотужки виховує 5 синів і доньку. Війна змусила родину залишити рідний дім у Полонному на Запоріжжі.
«До війни все у нас було добре: діти ходили до школи і дитсадка, я мала стабільну роботу, – працювала на підприємстві, яке виготовляє кераміку, – розповідає жінка. – Роботу свою дуже любила: розмальовувати глазур’ю вже готові вироби – це була і праця для мене, і хобі водночас. Із чоловіком розлучені, але він підтримував нас фінансово, та і я мала добру зарплату. Навіть не оформляла державної грошової допомоги на дітей – власних коштів нам вистачало на все. Але щастя і спокій закінчилися, коли в місто зайшли окупанти».
Російські війська окупували Полонне вже на третій день повномасштабного вторгнення. У місті постійно лунали вибухи, світло зникло, їжі не було, – пригадує Антоніна. Харчі годі було дістати: магазини не працювали. Сусіди, знайомі ділилися між собою тим, що мали: хтось коржика дітям давав, хтось кислого молока приносив…
«Так ми прожили понад місяць… Неподалік від нашого дому стояли 2 тисячі одиниць ворожої техніки. Окупанти вже починали ходити по хатах… Тоді я чітко зрозуміла: вибору у нас немає, треба вириватися з міста. Евакуйовуватися довелося самотужки. Дзвонили і в «швидку», і в пожежну допомогу, і в міліцію. Ніхто не відповідав. І ми пішли пішки – я, мій брат, невістка і малеча. Всіх дітей відразу забрати не ризикнула, тож потім ще поверталася по Назара і Віру. І знову дві доби пішки…» - зітхає, згадуючи ті моторошні часи.
З Оріхова, куди дісталися на власних ногах, знайомі забрали Антоніну з дітьми до Гуляйполя. Пів року жили там. Потім шукали безпечнішого прихистку на Буковині. Сьогодні родина проживає у селі Старий Хутір Кременчуцького району на Полтавщині – у будинку, який надали знайомі. Завдяки підтримці проєкту «Родина Родині» їм вдалося вирішити багато важливих побутових питань: відремонтували літню кухню, замінили вікно у хаті, придбали холодильник і бойлер. «Коли зайшли в дім – він був майже порожній, – пригадує Антоніна. – Поступово обживалися, тепер маємо найнеобхідніше. Коли закупляємо продукти – я спокійна, бо є де їх зберігати. Ще влітку без холодильника жили – складно було. Завдяки бойлеру маємо теплу воду, можемо купатися. Дров на зиму придбали, ще теплий одяг дітям купимо – бо швидко виростають із того, що мають. Для нас ці кошти від проєкту – дуже велика допомога. Сердечна наша подяка – польським родинам, за їхню небайдужість і добрі серця».
Серед проблем, які турбують найбільше – віддаленість від міста, каже Антоніна. Немає можливості возити дітей до школи та на гуртки за 12 кілометрів. Маршрутка до села ходить кілька разів на тиждень. Старші хлопчики мріють займатися боксом, донька має хист до малювання – до війни відвідувала творчі заняття. Сьогодні діти навчаються онлайн. Школа видала два ноутбуки – ділять поміж собою. Один із синів ходить до сільської школи.
Антоніні – 32 роки. Ромчик, найменший син, має рік і вісім місяців, Ярослав – 7 років, Вірі – 10 років, Назару, Сашкові та Івану – 12, 13 і 15 відповідно. Сашко й Назар – справжні винахідники. Мають вправність до електричних виробів, розповідає мама. Розетку полагодити? Немає питань – хлопці зможуть! А зі зламаного велосипеда змайстрували пристрій, завдяки якому можна орати землю.
«Діти мені дуже допомагають і підтримують, – стверджує Антоніна. – А про що мріють? Повернутися додому… Ми всі живемо думкою про перемогу і повернення у рідний дім. Деякі наші родичі лишилися в окупації. Старші люди, їм важко було зважитись і покинути все. Та й пішки не дійшли б… Зв'язок із ними поганий. Сьогодні дідусь нарешті додзвонився, а перед цим три дні не мали звістки від них: переживала дуже. Сидять без світла. Важко всім. Але я вірю, що війна скоро закінчиться, настане мир. І що зможу нарешті обійняти своїх найдорожчих людей…»
