«… І ця віра додає нам сили весь цей час»
Той серпневий ранок 2022 року чорною смугою розділив життя харків’ян – Наталії та її сина Михайла – на «до» і «після». Російська ракета вдарила у гуртожиток, у якому мешкала родина, і потрапила саме в те місце, де мама з сином стояли. «Завжди під час повітряної тривоги радять відходити від вікон, і ми це зробили, – пригадує Наталія. – Відійшли – у кімнату, а ракета влучила зверху, просто над нашим помешканням… І разом із будівлею ми полетіли з 4 поверху вниз…»
Та Бог, вочевидь, був поруч, каже Наталія. Зберіг їм життя. Однак… Наталія дістала складну травму хребта. Михайло після важких травм чотири доби перебував у комі. Повернення до реальності і відновлення здоров’я було дуже непростим для обох. Власне, воно й досі триває. Після складної операції жінка заново вчилася ходити. Нині має у хребті 10 шурупів. Михайло після того страшного випадку почав затинатися, потерпає від нападів агресії. І також постійно потребує лікарської допомоги.
Нині родина живе у маленькій квартирі, яку запропонували добрі знайомі. Від рідного гуртожитку цілим залишився лише фасад. А всередині все зруйновано – і коли відновлять та чи буде можливість повернутися в своє помешкання, Наталія не знає. «Представники влади сказали – будемо відбудовувати після війни», – додає скрушно. І показує збережені в телефоні моторошні кадри руїн. «Ось тут, бачите, моя шторка висить… А тут, під цими завалами, були ми з сином… Дитина моєї куми – їй 14 років – загинула тут… Ми з ними поруч жили. А інша дитина досі на лікуванні у Німеччині після того «прильоту». Їй п’ятки на ніжках лікарі збирали по шматочках».
Наталі – 48 років, Михайлу – 22. До війни жінка працювала водієм трамваю. Каже – це була її мрія з дитинства. «Я сама родом з Луганської області. У Харкові жила мамина сестра, і ми щороку приїжджали до неї під час канікул. Ще тоді вирішила, що хочу жити в Харкові, полюбила це місто всім серцем. І трамваї полюбила. Знала, що буду їх водити».
Наталія посміхається, пригадуючи свою першу зустріч у трамвайному депо. Каже – була молода і зухвала, бо, відразу після школи, прийшла і заявила: хочу у вас працювати! «То ви вже закінчили училище, вмієте водити трамваї?» – уточнили під час спонтанної «співбесіди». «О, так це ще й вчитися потрібно?» – здивувалася дівчина. «Приходьте, як навчитесь», – отримала натомість ділову пораду.
І так, відбувши курс навчання, із 18-річного віку Наталія водила харківські трамваї. Сама виховувала сина – Михайло ріс добрим, цілеспрямованим хлопцем. Після школи вступив до інституту, здобував професію діловода. Сьогодні юнак допомагає мамі у хатніх справах, у вільний час переглядає серіали – аніме. Так відволікається від тривожної дійсності. І маму намагається заспокоювати – старається бути поруч, коли вона починає хвилюватися. «У нас у місті – «бахи» постійні, – зітхає Наталія. – Щовечора, щойно сирена вмикається, мене починає трусити. А коли чую вибухи – то взагалі…»
Підтримка від проєкту «Родина Родині» стала для нас, як рятівне коло, каже Наталія. Завдяки цим коштам мама з сином покривали витрати на лікування і реабілітацію, мали змогу купувати продукти, взуття, товари побутової хімії. Пенсія Наталії з інвалідності – дуже скромна. Повернутися на роботу поки що можливості немає – здоров’я не дозволяє. Хоча це її мрія: каже, що часто сниться, ніби знову сідає на кермо трамвая.
Чи планують виїжджати з міста кудись у безпечніший регіон? «Та ми від самого початку повномасштабної російської агресії нікуди не виїжджали з Харкова, – відповідає жінка. – Будемо і далі тут… Сусіди наші від перших днів війни досить довго в метро сиділи, ховаючись від обстрілів. А щойно вийшли і повернулися додому – туди прилетіло… Що сказати? Від долі не втечеш. Але ми віримо в краще. Ця віра тримає і додає нам сили весь цей час».
