«Іноді здається: не так страшні ракети, як безпілотники, коли не знаєш, куди летить…»
Завдяки підтримці українсько-польського проєкту «Родина Родині» багатодітна родина з Харкова відновлює пошкоджене ворожими обстрілами житло і плекає мрії на мирне життя.
«Тільки вклала сина спати, хвилин 15 минуло, аж тут чоловік забігає до хати: «Збирайтеся швидко, бо зараз горіти будемо!» Ледве встигла накинути на дітей комбінезони, а про взуття й забула… Схопила тривожну валізку – вона в мене завжди напоготові. Вискочила надвір – а там уже велетенське вогнище палає…»
Так пригадує пані Олена події 9 лютого цього року у Харкові. Кілька ворожих безпілотників влучили того дня у нафтобазу неподалік їхнього дому. У результаті стався витік пального – і полум’ям пожежі охопило всю вулицю. Згоріло 15 будинків, загинуло семеро людей, серед них – троє дітей…
На обійсті родини вогонь знищив паркан, автомобіль, пошкодив літню кухню, сарай... Будинок, на щастя, вцілів, однак він уже потрапляв раніше під ворожий обстріл. Тоді в домі пробило стіни, вилетіли вікна, а уламок снаряду впав просто під воротами їхнього двору. «Скло з іншої частини дому збирала в себе кімнаті», – пригадує пані Олена.
У цьому домі на початок повномасштабної війни вона мешкала разом з чоловіком, 11-річною донькою і батьками. Родина чекала на поповнення. 26 лютого пані Олена, вагітна двійнею, потрапила в лікарню «на збереження». Ситуація в Харкові була дуже напружена: щоденні обстріли, російські літаки невпинно скидали на місто бомби. «Невдовзі нас відпустили додому, бо навіть у лікарні залишатися було небезпечно», – повертається думками до тих днів пані Олена. У квітні 2022-го вона стала мамою доньки і сина. «Наші найменші – справдешні діти війни», зітхає жінка.
Заради порятунку дітей родина пробувала виїжджати з Харкова. «Але недалеко – у село Валківського району, – розповідає пані Олена. – Повернулися за кілька місяців. Виїжджали і за кордон, до Німеччини, але також не надовго нас вистачило. Почувалася там не затишно, весь час хотіла додому. Я ніколи взагалі не планувала залишати Україну, просто змушена була, під тиском обставин. Та коли родина з Одеси, з якою ми подружилися там, у Німеччині, вирішила повертатися додому, ми також почали збиратися. Нас усі запитували, дивувалися: куди ви їдете, адже в Харкові небезпечно. А я не уявляю свого життя де-інде…»
Складні обставини, каже пані Олена, ще більше згуртували їхню родину. «Знаю сім’ї, які розлучила ця війна… Хоча здавалося б: у важкі часи рідні люди мали стати ближчими один для одного. Нині ми, як ніколи раніше, цінуємо хвилини, коли разом. Чоловік ще в перші дні війни збирався до військкомату. Ледве впросила почекати трохи, поки народжу, бо йшлося про життя моє і майбутніх дітей».
Сьогодні родина пані Олени мешкає в орендованій квартирі. І завдяки коштам, які отримують як бенефіціари проєкту «Родина родині», відновлюють пошкоджене житло. «Хвіртку недавно зробили, тепер будемо вікна міняти. Щодня приїжджаємо сюди, прибираємо. Хочемо якнайшвидше повернутися додому. Я навіть обстрілів тут не так боюся, як у квартирі на 5 поверсі, де ми тимчасово мешкаємо. В рідному домі і стіни допомагають…»
Волонтери, які приїжджали після пожежі 9 лютого, захоплювалися ними. «Звертали увагу, що ми мужні. А я просто не впускаю в душу зневіру, – посміхається пані Олена. – Заспокоюю всіх, шукаю в усьому позитив. Кажу: от ми збиралися з вами колись робити ремонт у будинку. Так тепер ремонтуємо. Машина наша згоріла. Але ж ми мали в планах змінити її, бо з трьома дітьми нам стара була вже затісна. Не знаю, щоправда, коли нам вдасться тепер купити нове авто, але ми не втрачаємо надії. Гараж постраждав, літня кухня. Кажу татові – ну, ви ж перед війною збиралися робити реконструкцію. То тепер час займатися цим…»
А також пані Олена намагається влаштовувати свята для малечі. «Діти в постійному стресі живуть, тож хочемо хоч якось їх потішити. Хоча й кажуть, що розваги нині не на часі. Але син і донька мали у квітні день народження – накупила кульок, тортики. Малеча свічки задмухувала. Облаштувала для них фото-зону, знімки на згадку зробили. Це ж наше життя. Іншого не буде».
Пані Олена любить фотографувати. До війни мала мрію – професійно зайнятися фотосправою. Думала: ось піде у декретну відпустку, з’явиться час на навчання. За професією жінка – бухгалтер, однак каже, що офісна робота втомила. Пані Олена певна, що зможе втілити своє творче прагнення.
«Та найзаповітніша мрія – щоб Росія залишила нас нарешті у спокої, – додає співрозмовниця. – Щоб мир в Україні настав. Тоді всі інші мрії здійсняться. Наша старша донька, Софія, поки що не визначилася з вибором, ким хоче стати. Вагається – між професією ветеринара і танцюристкою. Софійка – наша героїня. Коли на вулиці почалася пожежа і вогонь підкрадався до нашого двору, вона винесла братика з хати і захопила взуття для малечі, про яке я забула…»
На слово «героїня» Софія посміхається. А на запитання про найзаповітніше бажання відповідає, не вагаючись: «Мрію про мотоцикл. Коли мені виповниться 16, піду на курси, щоб навчитися водити і отримати права. Я дуже хочу мати власний мотоцикл!»
