«Мріємо спокійно лягати спати, знаючи, що прокинемося». Історія матері з Циркунів, яка втратила дім, але не надію
«Мамо, врятуй нас. Вивези нас», – пригадує Ірина слова дітей у перший день повномасштабного російського вторгнення. Село Циркуни, де проживала родина, розташоване одразу за Харківською окружною – на дорозі, що веде до Росії. Іншого вибору, ніж залишити дім, втікаючи від окупантів, вони не мали.
Вже вночі 24 лютого Ірина з синами (7 та 11 років) перебралися до Харкова. Їхнім прихистком став підвал, в якому до війни працював майстром з ремонту взуття її вітчим. «Я, двоє дітей – Кирило та Данило, – моя мама, вітчим та наша вівчарка поселилися в підвалі. Дідусь, якому на той час був 81 рік, відмовився з нами їхати», – розповідає жінка.
Тоді ж, у лютому, їхнє село окупували. І невдовзі родина повністю втратила зв’язок із дідусем. А за кілька місяців дізналися, що він загинув від снаряду, і сусіди поховали старенького на городі. Перепоховати на цвинтарі вдалося лише після звільнення села від окупантів.
Ірина зізнається, що після деокупації у травні 2022-го, вони дуже хотіли повернутися додому. Зупиняли постійні обстріли, відсутність газу та електрики. Та й сам будинок зберегти не вдалося: «Було кілька прильотів. Перший стався, ще коли село було окуповане: вибило всі вікна. Другий – фактично знищив наш будинок. Даху немає, стіни пошкоджені, до того ж російські окупанти винесли з хати все, що змогли. Якби повернулися, не знаю, чи ми зараз були б живі».
Жінка показує фото будинку. Каже, ніколи не думала, що буде змушена його залишити, адже провела там усе життя: «Хоча зараз ми поруч із рідними, в одному місті, та водночас окремо. І немає ні дідуся, ні дому…».
У харківському підвалі, де родина мешкала тривалий час, спочатку майже нічого не було. Одне ліжко, вбиральня в коридорі, митися доводилося у тазику. Згодом трохи – відносно – облаштували побут. Там, у підвалі, досі залишаються Іринині батьки – повертатися їм немає куди. Ще й котів забрали до себе із села.
Діти за час війни дуже подорослішали, зітхає Ірина. І водночас закрилися в собі: майже не виходять на вулицю, лякаються гучних звуків: «У них наче вкрали дитинство. Всі малюнки – на тему війни. Іграшки – автомати та “Лего”».
У березні-квітні 2022 року жінка з синами шукала прихистку у Дніпрі: «Це було життя в школах, гуртожитках, дитсадках і спортивних клубах. Дуже важко... Краще вже у підвалі з батьками, ніж самій із дітьми не зрозуміло де». Тому вирішили повернутися до Харкова.
Від травня минулого року Ірина займається волонтерством. Допомагала розвозити гуманітарну допомогу та продукти. У комендантську годину вишивала картини – це допомагало перемикнутися з важкої реальності. І нині, коли має час, вишиває бісером, але це радше хобі, ніж заробіток. Ірина прагне знайти роботу, але є складнощі: «Шукаю щось, що могла б робити дистанційно, бо дуже дошкуляють болі в спині. Батьки також інваліди, тож залишити на них дітей надовго не можу».
Нині Ірина орендує однокімнатну квартиру – оплачує тільки комунальні послуги. Власники оселі виїхали за кордон, також рятуючись від обстрілів. За кошти, отримані від проєкту «Родина Родині», жінка мала змогу зайнятися здоров'ям дітей: полікувати зуби і поставити брекети старшому сину та зробити операцію із видалення аденоїдів молодшому.
Сьогодні ж вона мріє про час, коли знову житиме у власному будинку, де її діти зможуть почуватися у безпеці та матимуть свій простір: «І щоб ми могли спокійно лягти спати, знаючи, що завтра прокинемося – і все добре, всі живі».
Українсько-польський проєкт «Родина Родині» спрямований на підтримку українських родин, які перебувають у матеріальній скруті та постраждали від наслідків війни в Україні. Проєкт триває від жовтня минулого року на території Київсько-Житомирської Дієцезії, а від лютого цього року – також і в Харківсько-Запорізькій Дієцезії. «Карітас-Спес Україна» реалізує його у співпраці та завдяки підтримці Caritas Polska.
