Пожертвувати
ua en

«Їжу готували під обстрілами. Виходили з укриття по черзі, хоча розуміли – кожної миті можемо загинути…»

Їхній дім згорів під час обстрілів Чернігова у березні 2022 року. Розповідь про родину українців, які – попри втрати, розпач і біль – знаходять сили жити і вірять у перемогу.

 

«Озираюся – а в нього сльози на очах. Ніколи раніше не бачила, щоб наш пес плакав»

Мрія вибігає нам назустріч. У неї добрий погляд, і відразу стає зрозуміло, що її так кличуть неспроста. Велика чорна вівчарка має лагідну вдачу. «Але якщо потрібно, то стоятиме за нас горою, жоден ворог не зможе більше завдати нам кривди. Правда, Мріє?»

Господар Мрії – пан Леонід – запрошує нас до оселі. Точніше, до тимчасового умовного житла, в якому літнє подружжя чернігівців вимушене тулитися вже понад півтора року.

 «Ніколи не думав, що доведеться на старості жити в гаражі, – зітхає чоловік. –  Дякувати Богу, що пожежа хоч його не зачепила, то маємо такий-сякий притулок. А будинок згорів. Та найбільше щастя, що ми у ньому не згоріли…»

Цей дім родина будувала понад 10 років. Багато працювали все життя, придбали ділянку землі, і всі заощадження вкладали в будівництво. Мріяли про затишне гніздечко, де зустрінуть спокійну старість. Пані Аллі – 59 років, чоловік старший на 10 років. Діти живуть окремо, мають власні родини. У новому домі все облаштували так, як давно хотіли: просторі кімнати, тепла підлога, зручні меблі, сучасна побутова техніка. На телефоні залишилося відео, яке знімали на своєму подвір’ї 31 грудня 2021. Легкий сніжок, ліхтарі, рідна красива оселі… Очікували прихід нового 2022 року. Сподівалися, він буде щасливий.

«Але прийшла навала російська, прийшла ця чума… Прийшли, як вони казали, нас звільняти, – пані Алла не в змозі стримати сліз. –  І звільнили – від нормального життя, від здоров’я, від майна… Від усього звільнили. Ми залишилися без нічого…»

Початок повномасштабної війни пані Алла з чоловіком зустріли вдома. Хворіли на ковід, тому не могли заховатися в укриття, аби не наражати інших на небезпеку. Всі обстріли переживали в себе в хаті. Й авіаудари, і міни. Чули, як все навколо літало, свистіло, горіло. «Ми просто сиділи і молилися Богу. І Бог нас помилував, бо залишив живими, але одного страшного дня дві міни влучили в наш дім. Рятувальники, які потім розбирали завали, сказали, що то були російські міни 120 калібру. Спалахнула пожежа, а ми не могли вийти, бо двері заклинило. Чоловік почав вибивати їх собою, зламав ребра, – плаче жінка. –  Відсунув двері сантиметрів на 30, ми боком вибралися, а потім я озираюся назад… У нас пес був, німецька вівчарка, інвалід – на трьох лапах, і кіт з нами жив… І якщо ми розуміли, що відбувається, то тваринки – ні, вони були дуже налякані через обстріли. Я дивлюся – собака стоїть і плаче. Ніколи перед тим я не бачила, щоб наш пес плакав. Певне, зрозумів, що ми вискочили, а він лишається… Не знаю, звідки сили взяла, але я назад кинулася і витягнула його з полум’я. А кота не знайшла. Згорів разом із будинком, бо не знайшли навіть кісточок…

Як потім опинилися в бомбосховищі – слабо пам’ятаю. Мала страшенний шок. В укритті було дуже тісно. Спали на підлозі: чоловік підкладав під спід картонку, для мене знайшли тоненьке покривальце. Поруч був наш собака – грів своїм теплом. Це трохи нас рятувало.

Ми живемо майже на окраїні Чернігова, російські війська стояли поруч і щодня били по місту нещадно. Ані хвилини спокою не було. Хлопці наші боронили нас, як могли. Та сили були нерівні... Воїни наші гинули, волонтери гинули… Не можу згадувати ті дні без сліз. Волонтери під обстрілами привозили нам хоч якусь їжу. А одного разу не приїхали. Ми в підвалі три дні просиділи голодні. А було нас там чоловік триста. Потім дізналися, що росіяни розстріляли машину наших волонтерів, і вони загинули. Ми всім підвалом плакали за ними… Як далі виживати? Почали збирати продукти – кожен приносив із дому, що міг знайти. У нас у погребі залишалося трохи консервації, овочі – все витягли звідти. Мали великий казан, у сусідів – чавунні великі каструлі. Зібрали все і почали на весь підвал готувати їжу.  Якісь макарони, супчик. Щодня щось варили і роздавали невеликими порціями на всіх, щоб вижити. Все це – під обстрілами. Готувати виходили з укриття по черзі. Люди йшли варити їсти, хоча знали, що можуть загинути. Важко було. Всі перехворіли. Холод, свіжого повітря бракувало, ліків теж. Люди дуже сильно страждали…»

«Люди прийшли до магазину по хліб, а чергу просто розстріляли…»

«Хліба взагалі не було, – додає пан Леонід. – Іноді волонтерам якимось дивом вдавалося довозити його до Чернігова. Якось я почув, що біля магазину роздають хліб – і пішов. Під обстрілами. Але не дійшов… Поруч розірвався касетний снаряд, мене зачепило осколком, поранило в шию. За мною йшов чоловік – йому ногу перебило. Повернувся я назад без хліба. А всю чергу, яка стояла біля магазину, розстріляли. Багато людей тоді загинуло…»

Води в місті не було взагалі: ворог перебив водогін. Щоб помитися, зварити щось та навіть ліки запити – ходили набирати воду до Десни. «А на  іншому березі річки снайпер ворожий сидів. І почав розстрілювати людей – тільки за те, що прийшли води набрати…. Це був просто жах… Як у тиру, сидів і стріляв у людей, – плаче жінка. –  Одному чоловіку поцілив у голову… Не знаю, чи вижив. Мабуть, ні…»

Перший тиждень після тих страшних подій пані Алла не могла ходити –  відмовили ноги. Стан був такий, що просто сиділа і плакала. За що вони нас так ненавидять, думала. «Що ми їм зробили? Чому вони нас знищують…. Ми жили спокійно, нікого не чіпали. То живіть і ви в себе вдома, не лізьте до нас. Але ж це не люди, це варвари якісь. Як їх людьми назвати?»

…Обстріли Чернігова тривали один місяць, один тиждень і один день. Закінчилося на початку квітня, однак пані Алла з чоловіком ще чотири місяці залишалися в укритті: повертатися не було куди. На нервовому ґрунті в жінки почалися сильні болі в животі. У лікарню потрапила по швидкій допомозі, прооперували негайно. Лікар потім пояснив – під впливом тяжкого стресу жовчний міхур почав буквально розповзатися. Згаяли б ще трохи часу – і вже б не змогли врятувати… Хронічний стрес сильно позначився на здоров’ї.

Чоловік прибрав у гаражі, волонтери допомогли дістати дерев’яні піддони і два матраци. І в цей гараж після операції пан Леонід забрав дружину з лікарні.

Та серія лікарень на цьому тільки починалася. Жінка плакала кожного дня. Кілька разів потрапляла до неврології. Одного разу йшла дорогою, за сльозами нічого не бачила – впала, зламала руку. Знову лікарня… «А потім  взяла себе в руки, думаю: що я з собою роблю? Нищу сама себе – на радість ворогам? І пішла до психолога. Вона мене, по суті, врятувала. Порадила арт-терапію. На її заняттях ми малювали, виготовляли свічки своїми руками. І я зрозуміла, що повинна цим жити».

За професією пані Алла– вчителька трудового навчання. Віддавна захоплювалася вишиванням. Перед самою війною почала вишивати бісером ікони. Ніби відчувала майбутню загрозу… Вишила багато іменних ікон – і дарувала друзям. І Бог, певне, почув її, бо всі друзі, кому подарувала ікони, залишилися живі. І майно їхнє вціліло. «Всі вони потім підтримали нас, я за це дуже вдячна їм. Згоріло ж усе – ми не мали нічого…»

«Коли дізналася, що ми потрапили до проєкту «Родина родині», зрозуміла: маємо шанс жити далі…»

Вишиті роботи Алли прикрашають стіни маленької кімнати в гаражі, де подружжя мешкає нині.

«Після пережитого довго голку в руки не брала, – розповідає жінка. – А перед минулим новим роком мені захотілося вишити ялинкові іграшки. І так потроху повернулась до цього захоплення. Навчилася також робити ляльки-мотанки. Відвідую заняття з арт-терапії, раз на тиждень співаю в аматорському хорі. Це відволікає від сумних думок і допомагає триматися».

Пес, якого пані Алла врятувала під час пожежі, став своєрідним «психотерапевтом» для людей в укритті, особливо для малечі. Так ніби намагався забрати на себе їхній стрес. І не витримав – за якийсь час занедужав, ветеринари боролися за нього, але заради не змогли.

Сильно горювали, адже був для них, як член родини. А потім вирішили взяли тварину з притулку. І під час перших відвідин зустріли там свою Мрію. «Як сіла біля нас – так уже й не відійшла. А коли ми дізналися, як її кличуть, жодних сумнівів не залишилось. Тепер це наша Мрія».

Завдяки допомозі благодійних організацій родина почала потроху відбудовувати знищений дім: відновили дах, поставили вікна, внутрішні двері, підбили частину стелі. Але для життя ще багато чого бракує: ані електрики, ні опалення, ні води. І хоч поки це не дім – просто коробка, голі стіни, пані Алла мріє про те, як тут знову ростимуть кімнатні квіти.

«Нас дуже підтримали польські родини, – розповідає жінка. – Коли у вересні 2022 року я дізналася про проєкт «Родина родині» (спільний проєкт Карітас Польща і Карітас-Спес Україна, спрямований на підтримку українців, які постраждали від війни, – Авт.), серцем відчула: треба написати заяву на участь. І ми дуже вдячні всім, хто відгукнувся на наше прохання про допомогу, хто понад рік допомагав переживати важкі часи. Гріє душу, що це звичайні люди, польські родини, які жертвують власні кошти, аби підтримати тих, хто в потребі. До речі, колись давно ми були в Польщі, зустрічалися з людьми. Я люблю поляків, вони наскільки доброзичливі… Бажаю їм здоров’я, миру, щоб вони ніколи не знали таких страждань, як ми зазнали, щоб не чули ні вони, ні їхні діти, звуку сирен, які у нас лунають щодня. Велика подяка і низький уклін за те, що вони допомагають Україні в такий важкий час.

Коли перші кошти від проєкту надійшли, я не знала, як радіти… Бо зрозуміла, що в мене є шанс жити далі. Що я зможу купити ліки, їжу, своє життя в якийсь лад привести. Пенсія в мене крихітна. А після операції я прив’язана до ліків, без деяких  препаратів просто не можу жити… Буває так, що деякі таблетки ділю навпіл, щоб зекономити. Але не всі дози можу зменшувати, – наприклад, ліки від тиску. Інакше знову потраплю до лікарні. Лікар сказав: маю дотримуватись строгої дієти, їжа повинна бути не жирною, страви приготовлені на пару. Але щоб ту ж рибу купити, чи овочі… Все дуже дорого зараз».

На запитання, про що найбільше мріють, подружжя відповідає одностайно: щоб війна завершилася нашою перемогою. Щоб повністю вигнати ворога з української землі. Щоб настав мир і у світі ніколи не було війни. Аби люди не страждали, а діти мали дитинство.

«Наші діти дуже швидко подорослішали. Навчились відрізняти – звідки стріляють, чи це прильоти, чим бомбили, – з гіркотою констатує пані Алла. – Замість того, щоб грати в ігри, чомусь цікавому навчатись, наші діти мають це переживати…  А скільки дітей загинуло, скільки людей втратили життя. Моє найбільше бажання – щоб не гинули наші хлопці і дівчата на війні. Я розумію, що нам нелегко жити в гаражі, і що будинок не так швидко вдасться побудувати знову. Але нашим захисникам в окопах важче у сотні разів. Я мрію і молюся про Перемогу. Знаю, що коли настане мир – ми все відбудуємо. Ми, українці, дуже працьовиті, ми все зможемо. Знову станемо на ноги, і все в нас буде добре».

«Не так за будинком втраченим шкодую, як за часом, який росіяни у нас забрали, – додає пан Леонід. – За моїми тваринами – псом і котом, які загинули через війну… За людьми, яких ніколи більше не зустріну. Знаєте, я рідко плачу. А зараз не зміг стримати сліз. Та поговорив із вами – і стало легше на душі…»

12 січня 2024
Пожертвувати
Система Orphus
Переверните устройство для лучшего отображения