«Я давно мала мрію – допомагати дітям з особливими потребами. Коли у нас народилася особлива дитина, зрозуміла: це доля»
В одеських двориках легко заблукати: багато подібних дверей. Тож пані Валентина виходить нам назустріч, запрошує до оселі. Тут, в орендованій квартирі на першому поверсі, майже два місяці вона мешкає разом із чоловіком, донькою і мамою чоловіка. «Ми переселенці з Енергодару Запорізької області, – розповідає жінка, – довго жили в окупації. Займалися волонтерством, допомагали тим, хто найбільше потребує підтримки. В Одесі також продовжуємо свою волонтерську місію. Рідне місто змушені були залишити, коли виникла загроза життю. Ми християни, служимо при церкві. В окупації на таких, як ми, дивляться з підозрою. Тому коли небезпека стала особливо відчутною, зібрали найнеобхідніше у дві клітчасті торбини й виїхали. Залишили вдома все…»
Чому саме до Одеси? Бо тут, пояснює, є дитячий реабілітаційний центр, а для родини пані Валентини – це дуже важливий фактор. Їхня маленька донечка має складне неврологічне захворювання, багато зусиль родина скеровує на її лікування, акумулюючи для цього всі можливості. Коли дізналися про проєкт підтримки родин, які постраждали від наслідків війни, подали документи на участь. Цей проєкт на території Одеси та Одеської області Карітас-Спес Україна здійснює у співпраці з Caritas Polska та Міністерством закордонних справ Польщі.
«Коли отримали схвальну відповідь – була на сьомому небі від щастя, – посміхається пані Валентина. – А щойно надійшли кошти – записалася з донькою на прийом до невролога. Завтра починається наш шлях до одужання. Перший курс лікування в реабілітаційному центрі коштує 16 тисяч гривень. Залежно від результатів, за якийсь час будемо знати, куди і як нам рухатися далі».
Домініці три роки. Мила, спокійна дівчинка, бавиться на канапі поруч з мамою. «Зазвичай донька дуже важко реагує на сторонніх, не сприймає нікого чужого. Тому я приємно здивована, що вона нині така спокійна», – посміхається пані Валентина.
Про захворювання доньки жінка дізналася ще до її народження. За ці три роки багато часу провели в лікарнях, Домініка перенесла кілька складних операцій на головному мозку. «Деякі лікарі переконували нас, що донька назавжди буде прикута до ліжка, зможе лише лежати. А вона, завдяки допомозі фахівців і підтримці Бога, навчилась повзати й сидіти. А коли бачиш результат – з’являються крила і сила рухатися далі. Ми хочемо, аби Домініка змогла ходити, говорити та самостійно жувати. Так, ми розуміємо, що вона назавжди залишиться особливою дитиною, але прагнемо зробити все, аби максимально полегшити їй життя».
І це сьогодні – найбільша мрія. Пані Валентина зізнається: дуже хоче повернутися додому, вірить, що Енергодар невдовзі звільнять від окупантів. Але планує залишатися в Одесі, доки донька не пройде необхідні курси лікування. «Одеса – дивовижна. Місто небайдужих людей. Заходиш до магазину, і перше, що чуєш – може, вам потрібна якась допомога? І це – від людей, яких ти вперше бачиш у житті. Колись сиділа на лавочці, милувалася архітектурою міста. Підходить незнайома бабуся: «Доню, ходімо, я тебе чаєм напою. В мене вдома якраз пиріжки є, сьогодні спекла». Я дякую, кажу, що просто вийшла до скверу погуляти. «Але я дуже хочу вас пригостити, ходімо», – наполягає бабуся. Кілька разів незнайомі люди підходили й просто як давнім друзям розповідали про свій будинок, свою вулицю, історію свого міста. Не почуваємось тут біженцями, тут ми – наче в себе вдома».
По поверненні додому пані Валентина хоче створити громадську організацію, яка допомагатиме таким діткам, як Домініка. До народження доньки вона, як волонтер і соціальний працівник, багато часу приділяла малюкам з особливими потребами. «Мені це подобалося, завжди хотіла допомогти таким крихіткам адаптуватися до життя. Тому коли в мене самої народилася дитина з особливими потребами, я зрозуміла: це точно доля. Мій чоловік за професією – електрик, дуже любить свою роботу. А за покликом серця – волонтер, мріє годувати безпритульних. Наша квартира в Енергодарі нагадувала склад: чоловік останнім часом закуповував гори посуду, різні каструлі… Казав: ось закінчиться епідемія ковіду – і відкриємо кухню для бездомних. Та почалася війна… Але я знаю, що і його, і моя мрія обов’язково здійсняться. Нам у цьому допоможе Господь».
Проект фінансується програмою польського співробітництва з розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща.
Публікація висловлює думку автора та не може сприйматися, як офіційна позиція Міністерства закордонних справ Республіки Польща.
