Пожертвувати
ua en

«Я не можу тут нічого не робити», — історія Каті з Ворзеля

«Я не можу тут нічого не робити», — історія Каті з Ворзеля

З Катею ми зустрілися у фойє затишного паломницького центру, який приймає внутрішньо переміщених осіб. Спочатку мені здалося, що дівчина працює тут або займається організаційними питаннями, бо тримала в руках нотатник і загалом справляла враження зайнятої людини. Трохи згодом я дізналась, що Катя стала правою рукою менеджерки цього центру.  


До початку війни Катя вчилася в одному з київських університетів на правника. Жага розбиратися в законах і оперувати нормативно-правовими актами виникла ще у школі. Катя не вважає себе задиристою, але, з її слів, справедливість любила завжди, через що була популярною у школі. Паралельно з навчанням Катя займалася в модельній агенції, від чого відчувала особливе задоволення. Я мала змогу переглянути її Інстаграм. Думаю, дуже незвично різко випасти з такої індустрії й буквально за пів години кидати в рюкзак спортивну форму, кросівки й більше нічого. Проте я помітила мейкап Каті і якусь модельну невимушену легкість у рухах. 


Катя разом з мамою і татом живе у Ворзелі Київської області. Уже минуло понад 2 місяці від 24 лютого, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України. Перші бої в Гостомелі, де російські військові зайняли аеродром, поступово поширилися й на прилеглі до нього населені пункти: Бучу, Ворзель, Ірпінь. Після того, як родина Каті кілька днів провела в підвалі під обстрілами, у них почала закінчуватися їжа. Катя розповіла, що в один момент почули, як снаряд прилетів у сусіднє подвір’я. Від вибуху вилетіли двері сусідського будинку й шибки на вікнах. Після цього саме Катя стала спонукати свою родину терміново виїздити із селища. 


Я була вражена спокоєм і стійкістю дівчини, яка дуже стримано описувала свій маршрут до Львова. Не хотіла розпитувати про деталі, бо може здаватися, що під час війни часу на емоції немає. Безумовно, трапляються ситуації, коли це справді так. Катя спрямувала всю енергію на захист себе і своїх рідних, тому, мабуть, мозок досі не дозволяє переживати емоції на повну силу. Коли я попросила Катю провести мені екскурсію паломницьким центром «Карітас-Спес», вона почала розповідати про повсякденне життя тут. 


У паломницькому центрі Катя не має вихідних. «Спочатку в мене було відчуття, що я приїхала у дитячий табір, — настільки тут територія нагадує дитинство. Десь тиждень я адаптовувалася, знайомилася з усіма. Але в один момент вирішила, що не можу сидіти без діла й хочу допомагати. Я почала спілкуватися з Олександрою (менеджеркою центру). Спитала, чим можу бути корисною. Олександра попросила мене створити табличку, куди ми б вносили нових людей. Так день за днем я почала виконувати все більше доручень, і мені це дуже подобається. Тепер я права рука менеджерки», — розповіла Катя. 
Я вже всіх тут знаю. Мені легко знайомитися з людьми. Знаю, хто звідки і яку історію пережив. Якоїсь миті я зрозуміла, що люди потребують спільного дозвілля. Мені захотілося посприяти цьому. Так ми з мешканцями почали влаштовувати концерти — покази творчості, організовували гуртки з малювання. Дітей треба було чимось займати, щоб вони виплескували невгамовну енергію кудись. Пам’ятаю, як підшукувала серед гуманітарної допомоги платтячко для виступу однієї дівчинки... Потім я виявила, що серед наших мешканців є професійні вчителі та просто охочі навчати дітей. Ми розробили програму мінішколи. Також хочемо організовувати активності для дорослих.  


Моє навчання в університеті відновилося в дистанційному форматі, проте зараз тут, здається, я отримую більше досвіду. У мене, звичайно, є вільний час під вечір, і ми любимо з подружкою подивитися якийсь фільм перед сном. Тут також є тривоги, і всі люди виходять в коридор. Вражає, як вони зберігають спокій і продовжують розповідати один одному різні історії, навіть співати пісні».  
Наприкінці розмови Катя поділилася, що весь час слідкувала за новинами й дуже переживала за свій дім, а ще часто постила меми (це вже з моїх особистих спостережень). На днях я запитала Катю про її справи. Зараз дівчина з родиною планує повернення в деокупований Ворзель. Будинок родини Каті, на щастя, уцілів.  

Місія «Карітас-Спес Україна» від початку російського вторгнення надала прихисток для понад 20 тисяч осіб, і надалі приймає людей, яку мусити лишити свої домівки. Допоможіть нам допомагати іншим.

14 травня 2022
Пожертвувати
Система Orphus
Переверните устройство для лучшего отображения