«Я знаю, хто мене бомбив. Це зробила росія» — історія порятунку двох сестер з міста-болю Маріуполя
Я б пішки прийшла додому, якби сказали, що Маріуполь знову український. Мені 60 років, а тепер я не знаю, чи дасть держава мені куток. Для нас це принизливо, хоча ми в цьому не винні.
Маріуполь перебував в блокаді російських військ із початку березня. Українські військові, яких взято в полон, героїчно тримали оборону на території комбінату «Азовсталь», по якому російські окупанти завдавали бомбові удари . Там перебували мирні жителі та українські військові. Наразі місто окуповане. Справжні масштаби жахів в Маріуполі важко осягнути. За попередніми оцінками мова йде про 20 000 вбитих і замордованих. А тим, кому вдалося вижити в Маріуполі і які залишилися у місті, загрожує нова небезпека — епідемія холери.
Наші героїні, сестри Олена й Ольга, яким вдалося втекти з Маріуполя під обстрілами та яким Місія «Карітас-Спес» надала цільову допомогу, розповіли, як вони в один момент втратили все. Жінки до останнього не вірили, що в цивілізованому світі можливий справжній геноцид і звірська жорстокість до людей, які просто хочуть жити у своїй країні.
Олена: «24-го лютого ми навіть не зрозуміли, що почалася війна. Думали, постріляють пару днів і все. Мер Маріуполя одразу нас кинув, місто залишилось практично без керівництва. Лівий берег — одразу без води й газу. Ми навіть тоді це не відчули, бо живемо в іншому кінці міста. Вже 2-го березня у нас не було світла, газу та зв'язку. Ми опинились у вакуумі.
Поруч із нашим будинком знаходилося бомбосховище спорткомплексу, яке підтримував містянин і возив питну воду для нас, а також у сусідні мікрорайони.
Ще на початку, нам вдавалося відвідувати свою квартиру. Але 12-го березня поряд із нашим будинком впала бомба, а нас вибуховою хвилею винесло в коридор. Коли обійшли наш будинок, на місці сусіднього була пустка. Ми бігли із зятем пів міста пішки, щоб добратися до іншого району, але і там вже були пошкоджені будинки наших родичів».
Наступне укриття, за словами пані Олени, переповнювали люди. Одна жінка народила там же. Воду для дитини носили у каструлях під обстрілами, а гріли на вулиці, на вогні.
Олена: «17-го березня біля будинку, у підвалі якого ми сиділи, почали сильно стріляти. Люди стали швидко збирати речі й тікати звідти. Пам’ятаю, як моя шестирічна онучка безгучно плакала й казала мені: “Я не хочу помирати”. Я ніколи й нікому таке не пробачу».
В укритті пані Олена з сестрою Ольгою були до 23-го березня. Напередодні сестру поранило уламком у руку.
Олена: «23-го березня російський танк стріляв просто в наш підвал та пробив стіну. Вони знали, що там були люди. Дім над нами горів, і ми просто вистрибували з цього підвалу, бігли вулицею поміж трупів і по мінному полю. Коли побачили групу військових ДНР з білими пов'язками, я спитала в одного з них: “Офіцере, у спину стріляти будеш? Краще одразу вбий”».
Жінка каже, що їй з онуками вдалося повернутися в залишки своєї квартири й заночувати там. Наступного дня вони стали вибиратися. Росіяни з автоматами тоді вивозили людей на свій бік. Вона чудом дізналася про можливість виїхати в окупований Бердянськ, адже тільки так можна було повернутися в Україну. Наступного дня у Бердянськ прийшла колона з 15 евакуаційних автобусів до Запоріжжя. Онучки жінки вже були у Дніпрі, адже запорізькі працівники МНС змогли вивезти їх раніше.
Олена: «Так ми виїхали. Важко, під обстрілами. Коли бачила Маріуполь, жахалася з того, що з містом зробили росіяни. Маріуполь був гарний, відремонтований, а вони взяли і знищили його. Побачила в інтернеті відео, де російські військові з нашої водонапірної вежі дивилися на Маріуполь і казали: “Гарне місто”. У моїх думках промайнуло: “Яке право ви взагалі маєте по ньому ходити?”».
Вони забрали все, а найголовніше — пам'ять. Я б пішки прийшла додому, якби сказали, що Маріуполь знову український. Мені 60 років, а тепер я не знаю, чи дасть держава мені куток. Для нас це принизливо, хоча ми в цьому не винні. За освітою я інженер-механік, працювала конструктором, була начальником відділу з підготовки виробництва.
Ми ніколи не жили багато, але нас усе влаштовувало. У мене є дві онучки, і я, як і всі бабусі, хотіла їм щось залишити. А зараз у мене нічого немає. За що з нами так? За те, що ми працювали й хотіли жити? За це росія називає мене з моїми онучками нацистками? Це прийшли вбивці. Ми до останнього не вірили, що з нами можуть так учинити. Вони не мають нічого святого».
Ольга: «Хотіла додати, що ми тепер точно знаємо, де ми, з ким і хто ми. Ми приїхали в Україну й не зрадимо її ніколи.
Дуже хочеться додому, але це бажання 50 на 50. З іншого боку, дуже страшно. Дивитися на людей, які плескають в долоні за російські паспорти? Знати, де поховані трупи й ходити по ним. Я не бажаю нападникам добра. Мені їх ні краплі не шкода. Є тільки бажання помститися за все, що я бачила.
Я працювала вихователем для дошкільнят у дитячому садочку. У мене було багато вихованців. 25 років я віддала чужим дітям. Садочок, у якому я працювала, зруйнований, його тепер просто не існує. Школа, у якій вчилися мій чоловік, моя донька та син, розбита. Драматичний театр, який фашисти не чіпали у Другу світову, зараз також зруйнований разом із життями дітей та дорослих.
Я знаю, хто мене бомбив. Це зробила росія, я їй цього не пробачу, жодної краплі сльозинки. Ми вже хочемо вдихнути теплого повітря з Азовського моря, навіть повітря з “Азовсталі” (ред. плаче). Запрошуємо до нас на море, коли місто відбудують. Маріуполь — це Україна».
