Якби не війна…
Після складного поранення на Донбасі житомирянин Едуард Мальований знайшов сили повернутися до життя і надихає своїм оптимізмом інших – тримати стрій.
За його плечима – багаторічний досвід миротворчих місій в Югославії, Лівані, країнах Африки. Професійний військовий у відставці, він міг би спокійно тішитися на дозвіллі з онуками, ходити на рибалку і на «тихе полювання» до лісу. Але коли після перемоги Майдану, на якому пан Едуард стояв від першого дня, захищаючи Гідність і Свободу, почалася збройна агресія Росії на Донбасі, він, не вагаючись, пішов добровольцем на фронт. Йому казали: ви вже своє відслужили, нехай тепер воюють молодші. Чоловік заперечував рішуче: як це – ні? Як можна залишатися осторонь, коли в твоєму домі війна? Навіть до Міноборони протестувати виходив, з плакатом: «Хочу захищати Батьківщину!» І таки домігся свого: взяли на фронт. Служив у розвідці, в складі 11 батальйону «Київська Русь». 15 серпня 2014 року біля села Мала Іванівка на Луганщині отримав поранення, майже не сумісне з життям…
«Коли мені зателефонували з київського військового госпіталю і повідомили страшну новину, я не уявляла всього масштабу біди, – пригадує дружина Людмила. – Відразу помчала в лікарню. Лікар сказав, що в чоловіка – серйозне поранення в голову, половини лиця немає… О око? – запитала я. Око, на жаль, втрачене і його не вдасться відновити, – відповів лікар. Мені здавалося, я бачу страшний сон, і чекала, що ось-ось прокинуся».
А потім було багато надскладних операцій: голову й обличчя Едуардові складали буквально «по клаптиках». Робили нову вилицю, з власного ребра – кілька разів не приживалася. Людмила постійно була поруч із чоловіком. Спершу не знала, як поводитися, коли отямився після наркозу, - зізнається. Що сказати? Ніхто не пояснював, як реагувати в такій ситуації. Але допомогло взаєморозуміння і любов, переконана пані Людмила. А також Божа ласка й оптимізм коханого чоловіка.
«Бачили б ви, яким він живчиком був – на п’ятий день після чергової операції сантехніку у відділенні ремонтував. – Сьогодні пані Людмила пригадує такі моменти з посмішкою. – Лікар заходить у палату на огляд – де Едуард? Крани у ванній лагодить, кажу. Жартуєте?»
Та які жарти… Спека, а у відділенні щелепно-лицьової хірургії немає кондиціонерів, сантехніка не працює, одяг випрати ніде. «Приїхали волонтери, цікавляться – може, чогось потребуєте? Так, потребуємо – пральних машин і кондиціонерів! Наступного дня ми вже мали все необхідне, а я пішов лагодити сантехніку, душові відремонтував, аби хлопці могли нормально помитися, – посміхається пан Едуард. – Коли виписувався з госпіталю, завідувач відділенням запитав напівжартома: може, ви б залишилися у нас по господарській частині? А потім додав серйозно, з повагою: знайте, Едуарде, ви завжди можете на нас розраховувати!»
… Є такі люди, біля яких почуваєшся спокійно і впевнено від першої миті знайомства. З паном Едуардом і пані Людмилою ми розмовляємо на їхній затишній кухні лише годину, а враження, ніби знаю їх уже багато років. Вони – з тих, хто не нарікає на власні клопоти, а за першої ж потреби підставляє іншим своє надійне плече. Хоча негараздів вистачає… Пан Едуард має серйозні проблеми зі здоров’ям, мусить постійно приймати ліки, а деякі препарати – дуже дорогі. Пані Людмила опікується чоловіком і мамою, яка прикута до ліжка. Нелегка щоденна ноша. Два роки тому з допомогою волонтерів пощастило знайти фахівця, який погодився зробити пластичну операцію ураженого пораненням обличчя. І кілька етапів цієї складної, довго тривалої процедури пан Едуард уже пройшов, у Німеччині йому мали виготовити протез вилиці. Але почалося широкомасштабне вторгнення Росії – і все призупинилося. «А зараз я не маю морального права телефонувати до лікаря і турбувати своїми проблемами. Скільки поранених хлопців, які потребують невідкладної допомоги. Вона для них - важливіша. Я почекаю. Здобудемо перемогу – будемо далі продовжувати», – каже він.
Коли допомагаєш від серця, то Бог і тобі віддячує добром, впевнений пан Едуард. У госпіталі він ходив до поранених – «підтримати хлопцям бойовий дух». Хоча самому також було важко – взяв себе в руки. Ішов до тих, кому ще складніше. Казав: ти молодий, все у тебе буде добре, зустрінеш свою долю, матимеш родину. «Були такі, що не хотіли йти на контакт, – пригадує мій співрозмовник. – Дивишся, хлопчина 20 років, а вже без ніг. Важко… Раніше психологів у госпіталі майже не було, капеланів теж. Хтось мусив іти до людини, спілкуватися, виводити її з того трансу. І хоч як нелегко було самому психологічно дивитися на це, я ішов і розмовляв. Один побратим, який втратив ногу, вже на наркотиках сидів. А я його на путь істинний наставив. І він нині капеланом служить».
У пана Едуарда – багато бойових відзнак. Та найдорожча нагорода для нього, – від «Євромайдану SOS». Бере цю статуетку до рук з особливою ніжністю, здмухує «пилинки». Найбільш пам’ятні подарунки – зустрічі і знайомства з добрими людьми. На одній з таких зустрічей ветеранів випало познайомитися з Далею Грибаускайте. Пан Едуард сказав тоді пані Президенту Литви: треба нам створювати литовсько-польсько-українську бригаду, час об’єднувати зусилля задля спільного захисту. А через якийсь час на прохання пані Далі його запросили на зустріч, і пані Президент повідомила: «Ми створюємо спільну бригаду, Едуарде!»
Найбільша його втіха сьогодні – онуки Даня і Маринка. «Родина в нас особлива, – ділиться співбесідник. – Донька наша – патріотка, яких пошукати. Ми її так виховали. Зять після вибуху повномасштабної війни пішов добровольцем на фронт. Воював під Бахмутом, виходив із оточення. Мав поранення, сім контузій. Коли ішов до військкомату, я його прямо запитав: ти добре подумав? У тебе двоє дітей! А він: так, я все зважив. У нашій країні – війна, треба допомагати. Ви не можете вже воювати – тепер я піду за вас».
Після нашої перемоги поставити високий мур на кордоні з Росією, відгородитися від цих бандитів – озвучує своє бачення майбутнього пан Едуард. «Ми сильна нація. Україна об’єднала всю Європу, ми так зблизились між собою. Хочеться, щоб після перемоги не кричали, які ми герої, що перемогли зло (а в тому, що переможемо, – жодних сумнівів!), а об’єдналися і любили один одного. І збудували міцну європейську державу. Хочеться дожити до цього щастя».
…У перші дні повномасштабного вторгнення пан Едуард сів за кермо свого авто і поїхав до Макарова – евакуйовувати людей із зони бойових дій. «Я хочу бути корисним. Мені важливо бути там, де потрібна моя допомога», – каже він на прощання. І дарує мені свою посмішку та потиск міцної долоні.
У рамках українсько-польського проєкту «Родина Родині» пан Едуард отримує щомісячну фінансову допомогу. Цей проєкт, який від жовтня минулого року «Карітас-Спес Україна» реалізує у співпраці та завдяки підтримці Caritas Polska, спрямований на допомогу українським родинам, які перебувають у матеріальній скруті і постраждали від наслідків війни в Україні.
