Пожертвувати
ua en

Коли син каже: "Мамо, ти королева!", я забуваю про все. Як живе родина Світлани з Рубіжного

Коли син каже: "Мамо, ти королева!", я забуваю про все. Як живе родина Світлани з Рубіжного

Світлана з міста, якого сьогодні практично не існує. Рубіжне на Луганщині майже стерте з лиця землі: жодного вцілілого будинку, а в колишніх затишних двориках і на дитячих майданчиках – могили. Це одне з українських містечок, яке після перемоги доведеться відбудовувати фактично з нуля.

У цьому місті Світлана пізнала неймовірне щастя і зазнала пекучого болю. У 2019 році вона стала мамою. "Я хотіла дитину ще з 16 років. А народила у 25. Це була найщасливіша подія в моєму житті", – каже вона.

Разом зі своїм хлопцем винайняли будиночок у приватному секторі Рубіжного. Вона жила і насолоджувалася своїм материнством, навіть попри те, що десь зовсім поруч скреготіла залізом війна.

У Рубіжному все почалося ще до широкомасштабного вторгнення. В середині лютого почастішали обстріли. "Ми все думали, що як у 2014-му – постріляють і заспокояться. Про те, щоб виїжджати з міста, навіть думки не було", – каже наша героїня. А 18 лютого в її будинку вперше повибивало вікна вибуховою хвилею. Місто в той час, як розповідають місцеві, наполовину контролювали українські військові, наполовину – росіяни. "Лінія розмежування" цього пекла як раз закінчувался на вулиці Світлани. А потім пекло прийшло і в її дім...

23 лютого снаряд поцілив просто в будинок Світлани. Звук вибуху й скла, яке розлітається довкола, і досі стоїть у вухах. Вона зреагувала миттєво і закрила  собою найдорожче: маленького Іллюшку, якому на той час було лише два з половиною роки.

"Все сталося так раптово... Я побачила кров, але свідомість не втратила. Найбільше в той момент я боялася за сина: що з ним? А потім почула його голос: "Мамо, пішли звідси..." І тут я зрозуміла, що не бачу, куди йти. Просто не бачу! Одне око, як пізніше з'ясувалося розірвало склом та уламками, над іншим була розсічена брова. Кров заливала обличчя і я не бачила геть нічого, – згадує жінка. – Почала кликати на допомогу, і раптом озвався якийсь чоловік: "Тут хтось є?" 

А потім вона почула голос незнайомця зовсім близько та його єдине слово "К-о-ш-м-а-р!" – чоловік побачив її обличчя.

Та вона в той момент найменше думала про себе. Тільки питала, чи все гаразд з її дитиною? В Іллюшки було лише дві подряпини на лобику, адже основний удар взяла на себе його мама.

Матір з сином відвезли в Лисичанськ. Там була найближча лікарня, де щось могли зробити з такими складними травмами. Порізи зашили, а от знімати шви вже не було кому – лікарі повиїздили з міста.

"Коли мені за два дні вперше зняли пов'язки, всі присутні плакали. Спокійно на моє обличчя неможливо було дивитися", – згадує Світлана. – А я все просила: "Відкрийте мені хоча б одне око, щоб дитину побачити. Коли це вдалося, я побачила його ніби вперше. Два дні не бачила сина, а здавалося, ніби ціла вічність минула..."

Тим часом звуки вибухів лунали вже без перестанку, війна і паніка охопили всю країну. Залишатися на Луганщині було небезпечно. 

"Виїхати звідти нам допоміг знайомий військовий. Я йому дуже вдячна, якби не він, то навіть не уявляю, що з нами було б", – каже Світлана. 

Вони подолали складний шлях, аж поки не опинилися подалі від війни, в соціальному гуртожитку «Карітас-Спес Вінниця». Тут про родину почув пластичний хірург з Києва. Вражений історією Світлани, він запропонував свою допомогу. Вона вже пройшла через дві операції, під час яких із обличчя видалили уламки скла та відшліфували найпомітніші рубці. 

Попереду – ще оперативні втручання. "Треба видалити два уламки скла, один – завбільшки з ніготь. Я їх постійно відчуваю під шкірою, вони завдають дискомфорту. А ще сподіваюся, що відновиться зір на травмованому оці. Воно все було посічене, наклали аж 18 швів. Лікарі дають надію, але кажуть, що треба почекати. Я і чекаю".

Обличчя Світлани зараз виглядає значно краще, вона навіть фотографується. Хіба ж можна відмовити, якщо про це просить її синочок?

"Я змирилася, що моє обличчя вже ніколи не буде ідеальним. Нехай і так. Головне – ми живі, поряд моя дитина, а це моя головна підтримка, мій промінчик надії в цьому житті. Це моє натхення і сенс життя. Я просто не змогла б ні морально, ні фізично пройти через усе те, що зі мною сталося. Заради нього я витримаю все. Коли він підходить, обіймає і каже: "Мамо, ти в мене найкраща, ти королева", – я забуваю про все".

А ще дуже надихає допомога людей. "Тут дуже добрі люди, неймовірні просто, – каже Світлана. – Надзичайно підтримують. І добрим словом, і продуктами, а речей Іллюшці надавали стільки, що до років семи вистачить. Там і курточки, і взуття...  Я дуже вдячна за все. Нещодавно ми винайняли невеличкий будиночок: тепло є, вода є, хазяйка чудова – завжди готова чекати, якщо в нас, наприклад, сутужно з грошима. Мій хлопець (йому теж вдалося вибратися з Рубіжного) дуже підтримує. Коли мене оперували, я знала, що спокійно можу залишити на нього дитину".

"А вчора ми завели песика. Побачили оголошення "віддаю в добрі руки". Поїхали і забрали. Тепер у мене двоє дітей, – сміється Світлана. – Зате радості й позитиву скільки! Іллюшка в захваті від нового члена родини. І я радію. Це приємні клопоти. Відчуття впевненості. Якщо ми взяли відповідальність за це маленьке життя, значить відчуваємо, що впораємося і все буде добре".

Правда, є у Світлани одна незагоєна рана, яка завдає болю. Це її батьки, які досі перебувають у окупації на Луганщині. "З ними довго, майже пів року, не було зв'язку. Коли їх уперше почула, це така була радість! Але вони все ще залишаються там і мене це дуже гнітить. Село фактично безлюдне – на їхній вулиці життя залишилось у двох будинках: моїх батьків та ще однієї сусідки. На інших вулицях – така ж ситуація, там бабця живе, там дідусь. Тільки літні люди лишилися... Виїхати, на жаль, вони не можуть, потрібні великі гроші – по тисячі євро з людини... Буває, говоримо з мамою – а зв'язок там з'являється буквально на годину-півтори на день, а фоном ідуть вибухи... Цілими днями і ночами це не стихає. Як вони там живуть, що їдять, чи є в них хліб і ліки? Постійно думаю про це. Добре, що хоч якесь господарство мають та колодязь. Бо як згадаю, як ми в Рубіжному пили воду з даху... Сніг стікав разом із попелом від постійних пожеж. Ми збирали цю воду, пили і варили на ній. Йти кудись по воду було смертельно небезпечно". 

Насамкінець Світлана ділиться своїми мріями. І це, зауважте, зовсім не обличчя "таке, як до війни". 

"Мрію, щоб війна закінчилася. Щоб побачити нарешті й обійняти своїх батьків, щоб спати спокійно, щоб не підхоплюватися від звуків сирени. Вірю, що це буде. Що будемо ходити по гриби, на річку, що водитиму сина в садочок і школу та буду спокійна, коли він там".

Так і буде, Світлано, навіть не сумніваємось...

Шелтер у Вінниці діє за підтримки проєкту Emergency Appeal.

20 березня 2023
Пожертвувати
Система Orphus
Переверните устройство для лучшего отображения