Пожертвувати
ua en

«Коли вибухи затихали – голуби поверталися. Богдан годував їх, розмовляв із ними. Птахи, як і люди, допомогли нам пережити той жах…»

«Коли вибухи затихали – голуби поверталися. Богдан годував їх, розмовляв із ними. Птахи, як і люди, допомогли нам пережити той жах…»

40 днів окупації Чернігова провели у підвалі мама з сином. Чим живе, які мрії має сьогодні родина бенефіціарів проєкту «Родина родині» та що підтримує їхню надію на кращі часи?

«А потім запанувала тиша – і стало ще страшніше»

Богдану – дев’ять. Він любить ліпити з пластиліну розмаїті оригінальні фігурки, знімати відео для ютуб каналу, гуляти з друзями. Та понад усе любить іграшки. У хлопчика так багато забавок, що здається – вони заповнюють весь простір двокімнатного помешкання. «Це його дитячий світ, – посміхається мама Галина. – Те, що йому завжди давало втіху. Війна, на жаль, перевернула щасливий світ наших дітей…»

До Чернігова ми приїхали в пору цвітіння садів. На клумбах біля будинку розкошували тюльпани і конвалії. Весна – красива, навіть якщо раптово похолодає. Але холод спогадів про трагічні дні лютого-березня 2022-го не здатна притлумити навіть краса. Сумні спогади зринають у пам’яті повсякчас, каже пані Галина. І завдають болю.

Початок великої війни застав їхню родину вдома. Перше відчуття: страх, який паралізує. Окупанти обстрілювали місто з усього, що мали. Бомби, ракети, міни, снаряди… Електрика зникла, опалення теж, у помешканні панував страшенний холод. Від обстрілів ховалися у підвалі будинку. Зимне, вологе приміщення, зовсім не облаштоване під укриття. «Сусід наш десь знайшов стару канапу – і Богданчик міг там на ній спати, – пригадує пані Галина. – Син постійно був голодний, просив їсти.  Коли обстріли стихали – бігла в квартиру, аби бодай щось приготувати, або хоча б нагріти води. Добре, що газ був. Але з продуктами ставало дедалі сутужніше. Наш давній знайомий служив у теробороні. Ми вже давно втратили контакти одне одного, але на початку війни він розшукав нас – і приходив, коли мав змогу, приносив хліба.  Волонтери з гуманітарною допомогою до міста проривалися, під обстрілами, але не скрізь мали змогу доїхати… Деякі з них гинули… Виручали які-не-які довоєнні запаси. Але найгірша ситуація склалася з ліками – в Чернігові на той час майже неможливо було їх дістати. А я маю хронічні проблеми зі здоров’ям, від деяких препаратів залежу цілковито».

Жінці важко повертатися думками до тих часів. Найстрашніше, що довелося пережити, – невідомість. «Думка про те, що моя дитина може не мати майбутнього, лякала весь час, – зітхає. – Виїхати з міста ми нікуди не могли – росіяни тримали його в облозі. Було кілька нагод евакуюватися, ми чули про зелені коридори, але чули також про те, що окупанти розстрілювали цивільних під час спроб залишити Чернігів… Тож 40 днів рятувалися від цього жахіття у підвалі. Богданчик відтоді має страх перед укриттями, повітряними тривогами. Тому нині навчається в школі онлайн – досі не можемо перейти на стаціонарну, «живу» форму освіти. Син переживає, що під час обстрілів міста зі мною щось трапиться, а його не буде поряд».    

Ми розмовляємо, а в цей час із іншої кімнати несподівано долинає дивний «гомін». «О, наші друзі знову тут. Мамо, можна, я відчиню вікно?» – гукає Богдан.

«Будинок підскочив у повітрі – і опустився на землю»

У шибку зазирають допитливі птахи. Хлопчик дістає зерна пшениці, щоб погодувати пернатих.

«Історія з голубами почалася у нас ще до війни, – посміхається співрозмовниця. –  Прилетіли одного разу до нашого вікна на п’ятому поверсі – ми їх погодували. Птахи полюбили нас, а ми їх. Коли почалася облога міста, також прилітали – поміж вибухами. Моя дитина розмовляла з птахами. І хоч уже не мали чим їх годувати, та намагалися хоча б кілька крихт хліба чи вівсяних пластівців їм сипнути. Птахи стали нашим  талісманом. Мала враження: вони нас оберігають.

Знайомий священник сказав, що голуби – це птахи, які дуже близько до Бога. Зображені майже на кожній іконі. Тож я розмовляла з ними постійно, і мала враження, що ми молилися разом. І Бог нас почув – наше місто звільнили».

Це сталося на початку квітня 2022-го. Напередодні відходу окупантів терор посилився. «Якщо раніше існував якийсь «план» обстрілів – то того дня вибухало просто щохвилини. Вперше в житті бачила, як стіни нашого будинку ходять «ходором». Було відчуття, що дім підскочив у повітрі й з гуркотом опустився на землю. Якби не війна, подумала б, що просто з’їхала з глузду. Не дай Боже знову пережити щось подібне».

Та ще страшніше було, коли настала тиша. Адже не знали, що вона означає. І як довго триватиме. А якщо літаки зараз прилетять і знову почнуть бомбити місто? Найменший звук лякав. «Ми сиділи і тремтіли, бо… панувала тиша» – з гіркотою додає жінка. 

«Я повернуся після перемоги – і тебе обійму!»

Пані Галина виховує сина сама. Тато Богдана залишив родину ще до народження малюка, тому турбота про дитину – повністю на плечах жінки. Як і опіка над стареньким татом, у якого – поважні негаразди зі здоров’ям. «Коли в серпні торік росіяни влучили в Чернігівський драмтеатр – та ракета летіла просто над нами. Ми не встигли до укриття добігти. Те, що сталося щось страшне, зрозуміли відразу –  з гучних вибухів неподалік і звуку машин «швидкої допомоги». Татова глухота захистила його від стресу. А Богданчик сильно тоді злякався. Кричав: мамо, я більше надвір не вийду!»

Жінка хвилюється за сина, бо той від народження має проблеми з нервовою системою.  Перший рік життя пані Галина невпинно ходила по лікарях. Бо дитина постійно плакала, кричала. Каже, вчасно забила на сполох, не повірила тим, хто стверджував, мовляв, «переросте». «Розуміла: з ним щось не так. Лікарі сказали, що такий стан дитини – наслідок складних пологів. І що я одна з небагатьох мама, яка не піддалася самозаспокоєнню, а послухала власне серце. Назначене вчасно адекватне лікування дало позитивні результати».

Пані Галина постійно шукає можливість заробити, «крутиться» на різних роботах, однак коштів увесь час бракує. Тим паче, що родина не має власного житла, мешкає в орендованому.  Допомога від проєкту «Родина Родині» стала дуже помічною і на часі. Хоча жінка довго не наважувалася подавати заявку на участь. Адже багато людей потребують допомоги, можливо, для когось ці кошти важливіші, міркувала вона. «Коли надійшла схвальна відповідь – не могла усвідомити, що це відбувається з нами насправді. Зворушує те, що підтримку надають нам звичайні польські родини. Усвідомлення того, що є такі добрі, небайдужі люди, додає нам сили». 

Велику частину коштів цієї допомоги родина витрачає на ліки і продукти. А певну частину, каже пані Галина, заощаджують на «важку хвилину», адже майбутнє дуже важко нині спрогнозувати. Хоча певну частку заощаджень витратили недавно на блендер – дуже давно мріяла про нього, зізнається жінка.

Та їхня найбільша мрія – мати власне житло. «Однак реалізувати її дуже складно, потрібні великі кошти, – усвідомлює пані Галина. – А найзаповітніше бажання – аби війна закінчилася. Щоб не гинули люди. Щоб діти не гинули… Чому наші люди мають страждати? Тільки тому, що хтось вирішив просто прийти на нашу землю, нахабно заявивши, що це – його територія. Обстрілювати ракетами, бомбити мирні українські міста… Це щось таке жахливе, що не повинно було ніколи статися у ХХІ столітті. Але сталося. На жаль, сталося…»

Наостанок, проводжаючи нас, жінка розповідає про нове захоплення сина, яке з’явилося в час війни: шукати і збирати різні цікаві камінці. «Ніколи раніше такого не робив, а тут – раптом… Пам’ятаю, йдемо вулицею, назустріч – військовий. «Мамо, попроси його зупинитися» - «Навіщо?» - «Попроси…» Богданчик підійшов і дає йому свій камінець. Каже: «Це тобі талісман, я хочу, щоб ти залишився живий». Щось він собі придумав, намалював у своїй уяві. Цілий рік так ходив і роздавав свої камінці військовим, які зустрічалися на нашому шляху. Деякі посміхалися і просто дякували. Деякі зупинялися, щоб якусь хвилинку побавитися з сином. Пригортали до серця. А один солдат сказав: «Хлопче, я обов’язково повернуся, після нашої перемоги. Неодмінно знайду тебе і міцно-міцно обійму!»  

31 травня 2024
Пожертвувати
Система Orphus
Переверните устройство для лучшего отображения