«Коли здавалося, що розпач – безкінечний, ваша підтримка дала нам силу і крила»

Вони жили на самому кордоні з Росією, і війна буквально увірвалася в їхній дім на світанку 24 лютого 2022 року. Про довгу й болісну дорогу «з дому додому», про мрії, жалі й сподівання, про те, як підмога від польсько-українського проєкту «Родина Родині» змінила життя і обнадіяла – в історії родини з Харківщини.

«Мамо, там по Білгородській трасі до вас танки пруть…»

Даринка приміряє нові черевички. Кружляє у них по кімнаті: «Погляньте, які гарні!» – «Так, дуже красиві! Та й ти ж у нас красуня!» – посміхається дідусь.

Серпневий Харків. Коротка пауза поміж повітряними тривогами. У кімнаті Даринки – багато іграшок, нових книжок, і велика гелева «шістка»: дівчинка недавно святкувала день народження. «Цього року піде до першого класу. До підземної школи», – каже пані Наталія. 153-й ліцей Харкова облаштовують для занять під землею. Через постійні російські обстріли місто не має спокою. А життя ж триває… Дітям потрібно здобувати знання. Перші кілька місяців онука відвідуватиме уроки онлайн, а потім, від нового року їхній клас навчатиметься у підземній школі, сподівається жінка.

Разом із чоловіком Юрієм вони стали для своєї онуки опікунами. Стали для дівчинки цілим світом – після того, як понад рік тому маму Даринки забрала важка невиліковна недуга. Дідусь із бабусею намагаються дати дитині якнайбільше тепла, турботи і радості. Але радість повсякчас затьмарює війна.

…До початку повномасштабного російського вторгнення родина жила в селищі Козача Лопань на Харківщині, за три кілометри від російського кордону. Наталія, Юрій, їхня донька Ірина і маленька Даринка. «Даша – довгождана дитина, Іринка стала мамою  у 39 років. Жили ми дружно, все в нас було, – розповідає пані Наталія.  – Був свій дім, город, сад. Ми з чоловіком – пенсіонери, але продовжували працювати. Іра мала роботу у Дергачах – на меблевій фабриці, я влаштувалася санітаркою в лікарні швидкої допомоги. Даринка ходила до дитсадочка».

24 лютого 2022 року прокинулися рано, як зазвичай. «5 ранку, збираємось на електричку, Іра звично нагадує: мамо, не забуть окуляри, не забудь зарядку до телефона, – пригадує пані Наталія. –  Я тільки руку до письмового столу простягнула, щоб окуляри взяти, – і як загримить щось, прямо за вікном… А то гради російські. Іра вже була одягнена, злякалася. Почала швидко одягати  Дашу, а Юра ще спав. Будимо його: війна почалася, а він нам – та що ви вигадуєте? А воно як вибухне знову сильно десь поруч… Юра миттю прокинувся. Потім син подзвонив. Каже: мамо, ти тільки не впадай в істерику, але… з боку Білгорода до вас танки пруть. Я думала, що це страшний сон, що я досі сплю».

У Козачій (так пан Юрій лагідно скорочує назву рідного селища) окупанти були вже о 8-й ранку. «Виїхати ми не встигли –  та й не знали, куди, були розгублені», – пригадує чоловік. До 25 липня вимушено жили під окупацією. Відчай накочується досі, коли згадують той період. Майже весь час сиділи у погребі: ховалися від обстрілів. Даринка спати не могла. «А Іринці нашій те сидіння постійне у сирому підвалі здоров’я підірвало, – зітхає жінка. – Та й стрес додався до всього. Донька почала нездужати. Ліків не було. Навпроти нас жила медсестра, її пускали в лікарню, то вона за можливості виручала. Каже: як попаду в лікарню, то в кишені ліків понапихаю – всі, які бачу. А потім роздавала, кому які підходили… Так, люди гуртувалися, підтримували один одного. Але різні випадки були. За перші два тижні буквально всі себе проявили, хто ким насправді є».

«Окупанти могли перепинити на вулиці і витерти з телефона всю інформацію, без попередження»

«Магазини в селищі протягом 3 днів розграбували. Люди, звичайні люди… Ні, спочатку купували, а потім почали мародерити. Влади не було, поліції не було, – зітхає пан Юрій. – Виламували вікна, двері і  по ночах тягли все, що могли. В кого вдома борошно було, пекли хліб – якось перебивалися. У нас залишилися самі макарони. А внучка ходить і просить: хлібчика хочу. Немає хлібчика, дитино. А млинці, дідусю, може, спечеш? Як їх спекти, коли борошна немає? Тоді знайшов вихід: перекрутив через м’ясорубку макарони. Пересіяв. Те, що було схоже на борошно – пішло на млинці, а решта – на кашу… Коли перший раз роздавали хліб – давали по буханці на людину – Даша свої пів буханки дорогою з’їла, поки несла». 

Обстріли у селищі тривали постійно, пригадує пан Юрій: «Уявіть собі: звичайний день, щось робиш. Наче тихо. Через дві хвилини – приліт. І не знаєш, звідки прилетить. Козача – як відкрита мішень…»

Хоча зайвий раз, стверджує пані Наталія, намагалися не виходити з дому. Кілька разів загарбники влаштовували перевірки. «Коли через село йшли їхні поранені – окупанти називали їх «подранки» - то російські військові могли просто зупинити будь-кого із цивільних без пояснення. Так колись Іра з Даринкою з дому вийшли, а російський офіцер вихопив у доньки телефон і витер усю інформацію – всі мобільні додатки, фото. Навіть не дивився, чи там було щось «заборонене».

Зв’язку майже не було. Треба було йти «на гору, в бур’яни, за село», щоб спіймати мобільний сигнал. Хто проривався – телефонували і передавали привіт рідним, хоч кілька слів: ми живі. «Зі мною весь час був молитвослов – ділиться пані Наталія. – Молитву «Вірую…» читала до кінця. Без кінця… Нашу сусідку, Таню, окупанти залучили до роздачі гуманітарної допомоги. Вона порядна, добра жінка… І от якось приходить і каже: може, скоро станеться так, що нас приєднають… Куди? Бо Білгорода. Що ти таке кажеш? В мене істерика була, я три дні плакала. Як це так? Я в Харкові виросла, я там навчалася, працювала багато років. Як це я більше свого Харкова не побачу?»

«Каб пролетів над головою, за три двори розірвався…»

Щойно з’явилася змога – записалися на евакуацію. Через Білгород виїхали у Брест, а з Бреста пішки йшли до Ковеля. «Майже день ішли – розповідає пані Наталія. –  Сім’я Іриної куми – четверо дорослих і дівчинка 12 років. І ми з Даринкою, їй три з половиною років тільки. От їй було цікаво – вона з рожевим наплічником на спині йшла, розглядала все навколо. А ми всі змучились страшенно. На кордоні наші хлопці, військові, питають мене – то ви сама таку сумку важку несли? Важка дорога з дому додому… Зателефонували до волонтерів, зустріли нас, ми переночували у Ковелі. А наступного дня купили нам квитки на потяг. Так ми опинилися в Івано-Франківську».

Понад місяць родина мешкала при церкві, потім змогли орендувати житло. Даринка, коли чула звук літака в небі, лякалася: давайте бігом ховатися між стінами. Їй кажуть – дитино, то тренувальні польоти, не бійся. «Але хто не жив під обстрілами і постійною загрозою прильотів, ніколи не зрозуміє того жаху, через який ми пройшли…», - каже пані Наталія.

Пан Юрій залишився вдома – стерегти дім, і пережив там усю окупацію. Має багато болісних спогадів. Але найбільший біль родини: Іринка. Хвороба доньки почала стрімко прогресувати. «Лікарі в Івано-Франківську провели детальне обстеження. Онкологія… Відразу назначили лікування, все було безкоштовно для нас, але донька встигла лише дві хімії пройти. Згоріла від хвороби за чотири місяці. У березні минулого року ми поховали нашу дитину тут, у Харкові… – Пані Наталія ледве стримує сльози. –  Вдома не змогли, цвинтар був замінований. Так і живемо тепер тут, утрьох. До Козачої навідуємось, але переважно Юра, бо з Даринкою мусить хтось залишатися. Чоловік садить там город. Своя картоплина, морквина, цибулина, бурячок – усе ж підмога нам. Але цього року дощів майже не було, то городина не вродила. Ну хоч картоплі трохи є, і то добре».

Їхній дім у Козачій Лопані, на щастя, вцілів, хоча дах посікло осколками. Коли перший раз після повернення зайшла в хату, каже пані Наталія – ані світла, ні газу, і щось під ногами хрустить… А то, виявляється – люстра, розсипалася від вибухової хвилі на дрібні шматочки. Селище окупанти далі обстрілюють нещадно. Лікарню, школу, пожежну частину зруйнували. Якщо на їхній вулиці раніше проживало 450 людей, то нині лишилося 18… «Весною приїхали садити картоплю, сусідка розповідає: каб над головою пролетів, через два двори розірвався…»

У Харкові життя також під постійною загрозою. Недавно, пригадує пані Наталія, чекала на зупинці маршрутку. «Сиджу на лавочці, розмовляю з жінкою. А тут – вибух… Це якраз був той приліт, біля книжкового ринку. Дивлюсь – маршрутка під’їхала, а мої ноги не йдуть… Не знаю, як я зайшла в автобус. Їдемо. Ось уже й моя зупинка, мені виходити – а ноги не слухаються. Не можу кроку зробити. Жінка поруч питає – вам погано? Та ні, кажу, не погано, але ноги не йдуть. О, мені цей стан знайомий – відповідає жінка. Так ми всі тут зараз живемо – постійно на нервах. Хіба ж я не знаю, що таке прильоти? Але цього разу було враження, що в мене за спиною та ракета впала і розірвалася…»

«Дякуємо серцем польським родинам… Ви не даєте нам опускати руки»

Важко морально, не легше – матеріально. На маленьку пенсію, яку отримує подружжя, всіх проблем не залагодиш. «Коли ми повернулися з Франківська до Харкова – ще якісь соціальні допомоги за нами «йшли», а потім  – просто фінансове  провалля… Оформляли опікунство над Даринкою – цілу кучу довідок треба. А це все час, нерви. Зверталися до різних благодійних організацій – ніхто нам так і не передзвонив… І коли з Карітас-Спес повідомили, що нас взяли до проєкту «Родина Родині», ми повірити спершу не могли. Бог почув наші молитви…»

Майже всі кошти, які отримують у межах польсько-українського проєкту «Родина Родині», родина витрачає на підготовку Даринки до школи: одяг, взуття, канцелярські приладдя, заняття з логопедом. «І купити щось смачненьке дитині хочеться, потішити… Недавно зробили онучці свято на День народження: накрили у дворі біля будинку тенісний стіл, запросили Даринчиних друзів. Коли ми повернулися із Західної України до Харкова і весь час разом ходили, люди запитували в Даринки: а де ж твоя мама, чому ти постійно з бабусею та дідусем? Моя мама на небі – відповідає дитина. Гірко це чути. Дуже важко… Але жити треба далі…»

Пані Наталія каже, що тепер їхня з чоловіком мрія – аби Бог дав здоров’я і сили виростити онуку. А найбільше бажання – щоб війна закінчилася і Україна перемогла. «Так, - додає пан Юрій, –  і щоб ми могли повернутися додому, в рідний дім і спокійно жити. І спати спокійно. Дякуємо вам, що не даєте нам опускати руки. Дякуємо польським родинам, які підтримують нас у такий тяжкий час. Іноді огортає безнадія – і здається, що вона безкінечна. А ви даєте нам крила й надію. Ваша підтримка, ваша людяність – безцінні».

…Даринка любить малювати. Захоплюється співом і танцями. А на запитання про мрію відповідає, не вагаючись: кошеня. «Хочу маленького котика, чорно-білого, красивого. І щоб він був завжди зі мною…»

«Як приїдемо додому, в Козачу – буде тобі й котик», –  каже дідусь.