Коти відстали першими, а собаки трималися довше. Озираюся, а в них сльози котяться. «Хлопці, ну не можу вас із собою взяти. Я сама не знаю, куди йду. І чи дійду… Пробачте мені»
Її місто російські агресори стерли з лиця землі. Єдине, що залишилось від Мар’їнки, – це фундаменти будинків і спогади. Ці спомини пані Юлія береже в своїй душі. Вони – її крихкий талісман і оберіг.
У тих спогадах – її рідний дім, який до останнього моменту вона не хотіла залишати. Хоча ще від 2014-го добре знає, що таке війна. Тоді Мар’їнка опинилася в зоні бойових дій. На щастя, час «смути» зі зміною влади тривав недовго – українські військові відтіснили ворога від міста. Ніхто в Мар’їнці не кликав «руській мір», не було там ніяких сепаратистів. З 10-тисячного міста на так званому референдумі за ДНР проголосували щонайбільше 50 чоловік, запевняє пані Юлія.
Вона – мануальний терапевт. Спадковий костоправ – так каже про себе. Лікує хворі кістки й суглоби, «ремонтує» спини. У Мар’їнці останнім часом мешкала у власному домі сама: донька під час подій 2014-го переїхала до Нової Каховки, чоловік помер чотири роки тому. «Коли у лютому 2022 року у нас усе почалося по другому колу, люди стали виїжджати, – пригадує жінка. – Я залишалася, бо в мене господарство – кури, свиня, коти, собаки. Це живі створіння, як їх покинути?»
Поки була можливість топити піч – пекла хліб, варила каші, супи – розносила сусідам. Кожного ранку оббігала всіх – дізнатися, чи живі. Залишалися переважно старші, немічні люди. Ховалися у підвалах, хто мав таку змогу. Обстріли пані Юлія пересиджувала вдома в льоху, аж доки 8 березня снаряд не прилетів у її будинок. Вікна, двері порозліталися. Вхідні двері, каже, взяла за ручку і перенесла вбік – як валізу… Тоді перейшла до сусідів, у їхньому погребі ховалися разом від російських бомб. Біль-менш надійне укриття було лише в центрі міста – допомагала евакуйовувати туди стареньких. Світло зникло, зв’язку майже не було.
Багато людей не виїжджали до останнього, – пригадує пані Юлія. Бо шкода залишати дім, страшно їхати у невідоме. І це – попри жахливі щоденні обстріли. «Колись заради «інтересу» рахувала: 65 прильотів на годину. Це ті, які я чула, бо падало і вибухало десь поряд, – розповідає. – Тільки на вечір трохи затихало. Росіяни щодня кидали на наше місто фосфорні бомби. Знаєте, що це таке? Падає така бомба – за 20 хвилин згорає великий будинок. В однієї сім’ї фосфорна бомба попала на обійстя – згоріла літня кухня. А на другий день прилетіла – і машина згоріла, якою вони виїжджати зібралися».
Пані Юлія бачила наших воїнів, які щодня ходили повз її двір. В один бік несуть продукти і боєприпаси, назад – поранених, двохсотих… «Одного разу мене вразило до глибини душі. Іде хлопчина – невисокого зросту, худенький, – пригадує жінка, – і тягне на собі двох здоровенних дядьків. Виносив побратимів із поля бою. Звідки в людини скільки сили береться? А якось дивлюся – ідуть хлопці групами, чоловік по 20. Питаю: хлопчики, ви нас кидаєте? Один зупинився, посміхнувся: «Ні, тітонько, не кидаємо. Ось дивіться: до останнього патрона відстрілялися. Не хвилюйтеся, ми зараз повернемось». І справді: хвилин через 40 ці хлопці йдуть назад, несуть ящики зі снарядами. «Будьте спокійні, - кажуть, - ми їх відігнали до самого кордону. Все тримаємо під контролем!». Це було так радісно чути».
А потім були і ближні бої… Забігає одного дня наш солдат: тітонько, дайте якесь покривало або одіяло! «Зриваю з дверей покривало, вибігаю, а там – молоденький хлопчина, поранення серйозне… Скільки йому? 19. Це стало останньою краплею, – пригадує пані Юлія. – Ніч ще переночувала у сусідів, а потім кажу: ви як хочете, а я виходжу. Вранці рано, о четвертій, зайшла додому, взяла рюкзак, документи, дріб’язок речей – що помістилось. Попрощалася з домом. Випустила свиню з хліва, курей, відв’язала собак – і пішла. Коти з собаками за мною ще довго гналися. Коти відстали трішки раніше… А собаки довше тримались. А потім повертаюся – вони сидять. І в них сльози котяться і падають на землю. Хлопці, кажу, ну не можу я вас із собою взяти. Я сама не знаю, куди йду… і чи вийду я. Пробачте мені.
Важко було все це пережити. Так пройшла пішки десь кілометрів 15, до села Максимівки. Думаю, Господь мене виводив із цієї пастки. Тому що було до такої міри тихо, що я дивувалась. І лише коли зайшла в село, то почула за спиною: почався артобстріл. Коли вдома у добрих людей, які прихистили, глянула на себе в дзеркало – не впізнала. Наче не я… Нагодували мене, дали помитися. Зв'язок був, але економила заряд, тому вмикала телефон, коли затихав обстріл. На кілька хвилин, щоб подзвонити доньці: я жива».
…Сьогодні пані Юлія мешкає на Житомирщині. Разом із кількома родинами, які також змушені були втікати із зони активних бойових дій, отримала прихисток у Домі св. Йосифа, в селі Осикове неподалік Бердичева. «Господарі будинку – пані Валентина й пан Олег – стали нам як рідні. Кажуть: не шукайте нічого, можете жити тут стільки, скільки потрібно. Живемо, стараємось бути корисними, жодної роботи не цураємось, допомагаємо», – розповідає жінка.
«Жити, скільки потрібно…» - найболючіша тема. Жінка більше не має дому. Війна забрала в неї минуле. Але – не оптимізм. Періодично пані Юлія купляє продукти і їде провідувати «своїх хлопчиків» на передову. Саме так, із любов’ю, називає наших захисників, які воюють за кожен сантиметр рідної землі. Їде, щоб «поремонтувати хлопчикам спинки, нагодувати смачненьким». Коли їздила першого разу, каже, була за 20 кілометрів від Мар’ їнки. Але додому не потрапила…
«Взагалі, в мене було бажання самій піти воювати. Але оскільки мені 63 роки, ніхто мене на фронт не візьме. Тому вирішила допомагати іншим чином. І допомагатиму, скільки буде потрібно. Аж до Перемоги», – додає на прощання пані Юлія.
У рамках українсько-польського проєкту «Родина Родині» пані Юлія отримує щомісячну фінансову допомогу. Цей проєкт, який від жовтня минулого року «Карітас-Спес Україна» реалізує у співпраці та завдяки підтримці Caritas Polska, спрямований на допомогу українським родинам, які перебувають у матеріальній скруті і постраждали від наслідків війни в Україні.
