Люди підземелля: щонайменше 200 днів прожила в підвалі родина з Харкова
У підвалі цієї 16-поверхівки на Північній Салтівці прохолодно і гуляють протяги. Вздовж стін тягнуться запилюжені труби комунікацій, зі стелі звисають дроти. Важко повірити, що в цих умовах тривалий час жили люди. Не просто періодично ховалися від обстрілів, а справді жили щонайменше 200 днів! Тут вони проводили весь свій час, спали, готували їсти.
Але далі бачиш те, що викликає на обличчі посмішку. Це дитячі малюнки на стінах крейдою. І написи "Я люблю Україну". Це наймолодші мешканці підвалу, намагаючись розважитися в періоди тиші, залишили свої малюнки-свідчення про проведені тут дні.
Родина Віктора оселилися в підвалі фактично з перших днів широкомасштабного вторгнення.
"Ми жили на останньому, 16-му, поверсі будинку. 24 лютого дружина розбудила мене о п'ятій ранку, — згадує чоловік. — Повітря вже здригалося від вибухів. Ми не розуміли, що відбувається. Звісно, ми всі чули про можливий наступ, але що це почнеться з нашого міста, й подумати не могли. Почали будити дітей — їх у нас троє. Дружина настільки розгубилася, що впала в якесь заціпеніння. Вони сиділа навпочіпки, вся тремтіла і плакала. Добре, що поряд була мама. Вона діяла в цій ситуації більш рішуче і скоординовано. Почала збирати дітей. Ми спустили вниз і побігли в дитячий садок, де дружина працює кухарем. Коли бігли, чули вибухи, все це свистіло буквально над нашими головами".
В садочку був підвал, де родина провела близько тижня. Невелика двоповерхова будівля здавалася безпечнішою в цій ситуації, ніж величезна багатоповерхівка.
Віктор періодично в часи затишшя навідувався до своєї квартири, аби взяти щось із речей чи посуду. В один із таких візитів він зустрівся з сусідами, які вже облаштували собі "житло" в підвалі їхнього будинку. Вони й запросили приєднатися. Спочатку Віктор сумнівався, а потім сталося те, що його остаточно переконало. На Північній Салтівці були зруйновані кілька "висоток". "Я не можу пояснити це з технічної точки зору, але на власні очі бачив, що 16-поверхівка зруйнована, а люди в підвалі вижили", — каже він.
"Вдома" і справді було зручніше: квартира поруч, сухо (а в садочку доводилося жити і спати просто на землі) та й сам підвал надійніший, міцніший.
"Коли в дитсадку ми лежали на якихось матрацах на землі, то власними спинами відчували кожен вибух. Ніби маленький землетрус, — згадує наш співрозмовник. — А тут був довгий коридор посередині, куди ми йшли, коли починалися обстріли. За двома стінами все ж було безпечніше".
Поступово до них приєдналися ще кілька інших родин. У різний час їх кількість варіювалася від трьох до десятка. Обабіч центрального коридору були розташовані менші "кімнати", їх кожна родина облаштовувала на власний розсуд.
Згодом у підвал протягнули електропостачання, щоб по черзі готувати їсти та вмикати бодай зрідка обігрівачі. Хлопець-"айтішник" провів інтернет, яким користувалися всі — пароль до вайфаю і досі висить на видному місці. Одну кімнату виділили під "водні процедури" й туалет, яким слугувало... звичайне відро. Побут людей підземелля потроху налагоджувався.
Найважчими, як згадує Віктор, були перші місяці війни. Харків інтенсивно обстрілювали. Одним із найстрашніших моментів був обстріл у районі перехрестя вулиць Бучми та Гвардійців Широнінців. Це зовсім недалеко від будинку нашої родини.
"Цей приліт тоді відчув і почув увесь мікрорайон, не тільки ми. Було дуже страшно. Ми всі молилися, стоячи на колінах", — каже наш співрозмовник.
Війна не давала розслабитися ні на мить. Віктор згадує, як одного сонячного ранку — вже ближче до весни було — вивів дітей надвір, аби бодай хвилин 15 подихали свіжим повітрям. Було тихо і спокійно. І раптом пролунав вибух. Він був жахливий і близький, а головне — зовсім неочікуваний. Небезпека підстерігала людей скрізь і в будь-який момент.
Чому ж не виїхали? Віктор каже, що було певне нерозуміння ситуації і брак інформації. Острах: а раптом і там, куди поїдемо, буде те саме? А так, принаймні, у своєму місті, де все знаєш і почуваєшся впевненіше.
А згодом цих людей узяв під свою опіку місцевий осередок "Карітас-Спес" та його керівник отець Войцех. Він та його помічники привозили продукти, необхідні речі, підтримували молитвою і добрим словом. Отця Войцеха з особливим нетерпінням чекали діти: вони були від нього просто в захваті.
Допомогу допомагали привозити і місцеві поліцейські. "Таких підвалів у всьому Харкові було дуже багато, — згадує співробітник поліції Андрій. — Важливо було допомогти всім. Особливо хотілося підтримати дітей: іграшками, солодощами, теплими речами, аби навіть у підвалі дитинство було дитинством. Звісно, таке життя в умовах постійної небезпеки боляче б'є по дитячій психіці. Цим діткам бажано отримати психологічну допомогу, аби подолати наслідки травматичного досвіду".
...Родина Віктора вже давно повернулася в свою квартиру на 16 поверсі. Але свій прихисток в підвалі не поспішає розбирати. Не квапляться з цим і сусіди. Адже війна триває і треба бути готовими до всього.
"Ми не знаємо, що буде завтра. Небезпека ще витає в повітрі і ми не виключаємо, що в якийсь момент нам знову доведеться тут переховуватись від обстрілів, — каже Віктор. — Щоразу, прокидаючись чи лягаючи спати, ми думаємо, аби цей день чи ніч минули спокійно. Хай не буде більше потреби знову спускатися до підвалу. А ще дуже хочемо запросити на гостину отця Войцеха. Посидіти, погомоніти, пригостити чебуреками моєї дружини — вона в мене чудово готує. І подякувати за все добро, яким він щедро з нами ділився".
