«Люди відкрили нам свої серця. Це безцінно!»
Педагогиня житомирського Центру підтримки сім’ї Карітас-Спес Надія Зайченко – про втрати й біль, завдані війною, та надію, яка дає сили мріяти і жити.
У ноутбуці Надія створила папку «Мій рай» – і зберігає там фото рідного Бахмута, які їй вдається знайти в інтернеті. Ось вона випадково натрапила на знімок вулиці, яка вела до її будинку. В папку! Ось фото майданчика, де любила гуляти з чотирьохрічним сином. Записала.... У квітні 2022-го разом із чоловіком і маленьким сином Надія залишила місто, де народилася і прожила щасливі 24 роки.
«Мали з чоловіком роботу, син ходив до садочка. Чоловік працював на підприємстві «Артемсіль», я – вчителькою англійської мови і хореографом. Танці – моє велике захоплення… Планували купити нову квартиру. В день, коли все почалося, я подумала: як добре, що ми її не встигли купити…»
А почалося все о 5-й ранку 24 лютого 2022-го, коли Надія почула дивний сильний гуркіт. Вибухи? «Беру телефон до рук, читаю новини і розумію – апокаліпсис, – розповідає жінка. – Пожежі, зруйновані будівлі… Розгубленість, страх. Мої батьки жили в приватному будинку, а ми – в багатоповерхівці. Тож вирішили з чоловіком: якщо «прилетить», то нехай краще це буде один поверх, ніж дев’ять. І перебралися в хату батьків. А 24 лютого – це якраз день народження мого тата. Ми потім жартували крізь сльози, що такого «феєрверку» на день народження батька ще не було. А взагалі, згадую ті дні як безкінечний жах…»
Надія каже, що навіть попри небезпеку дуже не хотіла виїжджати з рідного міста. Невідомість лякала. Та й організованої евакуації з Бахмута не було. «А потім стався сильний обстріл міста, під час якого мій колега, з яким разом працювали в будинку культури, втратив зір. Мене це сильно налякало. Сказала чоловікові: ні, для мене це край. Треба їхати! Ох… Не знаю, скільки має минути часу, щоб я могла спокійно про це говорити…»
Виїжджали своїми силами. «4 квітня рушили колоною з кількох авто. Я переживала. Думала, буде страшніше. Але страшно було всередині. Пустка і біль. Куди їхати, де шукати безпечного місця?»
Спершу ненадовго зупинилися у знайомих в Олександрії, потім безуспішно шукали прихистку в Черкасах. Та зрештою потрапили до Житомира, де живуть до сьогодні в орендованому помешканні. Сюди, до Житомира, переїхали і батьки Надії. «Після того, як біля їхнього будинку стався приліт і постраждала літня кухня, батьки сильно злякалися. Виїжджали з міста важко. Везли з собою ще й двох собак. Дякувати Богу, що ми тут всі разом нині. Мама з татом переживають за втраченим домом. Будинок – то цегла, кажу їм. Головне – що ми всі живі».
Знайти роботу в новому місті виявилося непросто, зізнається Надія. Часто, коли чули, що ВПО – з’являлися несподівані проблеми. Відмовляли іноді, не пояснюючи причини… А потім на психологічному тренінгу для внутрішньо переміщених осіб Надія познайомилися з жінкою, яка також виявилася вимушеною переселенкою через війну. Зав’язалася дружба. «І саме Олеся порадила мені спробувати подати резюме в Центр підтримки сім’ї, який щойно відкрився. Не можу передати словами, яка я була щаслива, коли мені підтвердили, що буду тут працювати. До Карітас-Спес я і раніше зверталася за підтримкою – і завжди її отримувала. Маю на увазі не тільки гуманітарну допомогу для тих, хто постраждав від війни, а й душевне слово, увагу. А тепер маю найкращий колектив, про який можна мріяти.
Мене розуміють, щиро цікавляться справами. І я займаюся тим, що завжди дуже любила: працюю з дітьми.
Цей проект, як з’ясувалося, і мені був потрібен – як людині, яка сиділа вдома і тривалий час не мала можливості реалізувати свої навички. Така подвійна підтримка: допомагаю я – допомагають мені. Це багато вартує».
Сину Надії Павлу – сім років. Малий непосида цікавиться всім, чим тільки можна. «І місто мені з пластиліну зліпив, спорт любить, а вже як вірш напам’ять вчить, то мусить при цьому стрибати на одній нозі – дуже рухливий, – сміється Надія. – Але війна і той факт, що ми залишили своє місто, звісно, вплинули на нього. Іноді може заплакати, сказати: мамо, в мене вдома іграшка залишилася, я так за нею сумую… Купимо нові іграшки, не сумуй, - розраджую його. Павлик друзів має багато, це мене як маму дуже тішить».
На питання, про що мріє, Надія відказує просто: щоб усе нарешті налагодилося. І в нашій країні, і в світі. «Мрію, щоб всюди у світі зброю заборонили, щоб ніхто більше не міг стріляти. Аби кожен виходив на вулицю і не боявся, що десь може прилетіти ракета чи дрон. Не боявся, що твій чоловік, син, брат піде на війну і може звідти не повернутися… Щоб люди жили своє спокійне, нормальне життя.
Спокійне життя – це тепер апріорі залишатиметься найбільшою мрією для кожної людини, для кожної української родини».
***
…Її Бахмута більше немає. Окупанти стерли все, що колись було життям.
«Я маю лише два маленьких альбоми з нашими сімейними фото, які вкинула в останній момент до валізки. Ми їхали на кілька місяців, ми думали, що повернемось...
Коли мені стає сумно, нестерпно сумно... я беру альбоми з нашими фото, які так пахнуть минулим життям... Сідаю в тихому куточку, заплющую очі. І уявляю, що сиджу на своїй канапі в нашій квартирі в Бахмуті. Мені здається, я чую той найкращий у світі запах дому...»
Житомирський Центр підтримки сім’ї діє в межах програми «Польська допомога» Міністерства закордонних справ Польщі. Проєкт «Покращення якості та доступу до психологічної допомоги дітям і їхнім родинам у Харківському, Одеському, Житомирському та Вінницькому центрах підтримки сім’ї в Україні» Карітас-Спес Україна реалізує у співпраці з Карітас Польща від липня 2024 року. У Центрі можна отримати підтримку фахового психолога, консультацію кейсменеджера, тут відбуваються заняття з логопедом, заняття англійської мови, різноманітні тематичні майстер-класи для дітей і дорослих.
Публікація є особистим поглядом авторки і не може бути інтерпретована як офіційна позиція Міністерства закордонних справ Республіки Польща.
Фото: Карітас-Спес та з особистого архіву Надії Зайченко
