Ми колекціонуємо смішні історії, бо сміх лікує. Історія родини з Чугуєва
Місто Чугуїв, що за 20 км від Харкова, стало зоною інтенсивних обстрілів практично з першого дня широкомасштабного вторгнення. Адже тут розташоване військове летовище та інші об'єкти, які не давали спокою окупантам.
— Вранці нам подзвонили і сказали, що почалася війна, — згадує Наталя Петрівна, бабуся 14-річної Соні. — Ми розбудили внучку. Вона встала, вдяглася, взяла рюкзак: "Ну, я пішла в школу!" "Яка школа? Війна!" "То що, як війна? В школу тепер не ходити?"
Сьогодні родина зі сміхом згадує ту ситуацію, а тоді зовсім було не смішно.
Ірина, мама Соні і шестирічного Ярослава, до війни працювала у великій компанії, була керівником центру обслуговування клієнтів.
— Ще 23 лютого ти на роботі, в тебе все "горить", нічого не встигаєш і лягаєш спати з купою планів. А прокидаєшся вранці і розумієш: все, що було вчора, вже зовсім неважливе, — каже Ірина.
Родина облаштувала сховок у підвалі власного будинку. Соня досить спокійно переносила обстріли, а от молодший Ярослав був настільки пригнічений новими обставинами, що не хотів покидати підвал навіть за умов тиші і відносної безпеки.
Але про виїзд із міста не думали. Війна і те, що відбувалося, здавалося чимось безглуздим і неймовірним. А отже це не могло тривати довго. Хотілося вірити, що ось-ось усе скінчиться.
Найстрашніше, це була ворожа авіація, що скидала бомби.
— Ми з міста, де літаки постійно літали. І реагували на це абсолютно спокійно. Але виявилося, що ці звичні і буденні для нас звуки можуть стати найстрашнішими, що ми чули в житті. Коли літак заходить на друге коло, під час якого скидає на голови людей своє смертоносне залізо, в тебе є пару хвилин, щоб десь заховатися чи упасти, — розповідає Ірина. — Недавно ми тут почули гул літака. Розумом ти усвідомлюєш, що загрози немає, але твоє тіло, пам'ятаючи пережите, видає такі реакції, що тобі фізично стає погано. Стан, близький до панічної атаки. І ти нічого не можеш з цим вдіяти! Звук літака — це, мабуть, те, що ми не скоро забудемо.
Підприємство Ірини розташовувалось на території заводу, яка була неймовірно величезною. Це зовсім поруч біля їхнього будинку. Раніше жінка бачила в цьому тільки плюси — робота поряд.
— Це велике сучасне підприємство, відреставроване, красиве, там все сяяло і блищало. Його з космосу, напевно, можна було побачити, — каже Ірина. — Мій керівник не раз дзвонив і казав: "Чого ти чекаєш? Ти ж розумієш, що таке підприємство рано чи пізно потрапить у поле зору ворога? Туди прилетить!" Я відганяла від себе ці думки.
Але саме так воно і сталося.
— Коли це почалося, був сонячний прекрасний день. 25 березня. Ми як раз гуляли на дворі. І раптом все почало вибухати, здійнявся стовп чорного диму, — згадує жінка. — Я розуміла, що і в якій кількості зберігається на цьому підприємстві: поліетиленова упаковка, пластик, балони... Якщо це все почне горіти, ми просто задихнемося в отруйному диму. Рішення було миттєвим: виїжджаємо. Ми сіли з дітьми в машину, кинули один рюкзак і рушили. Їхали в нікуди. Вже в дорозі друзі підказали, що можемо отримати прихисток у "Карітас-Спес" у Кам'янці-Подільському. Ми трохи заспокоїлися, бо знали, куди їдемо і що нас там чекають.
А згодом вони дізналися, що їхнє рішення було правильним: від підприємства каменя на камені не лишилося. Величезні складські приміщення зруйновані і спалені до тла.
У ті дні багато, хто виїхав з міста. Але не всім так пощастило з прихистком. Багато хто їхав у буквальному розумінні світ за очі — лише б подалі від війни, і не знав, де опиниться завтра. Їх ніхто не чекав і не зустрічав... Багато хто вже повернувся, бо так і не зміг зачепитися на новому місці та подолати проблеми, які виникали з житлом, працевлаштуванням, адаптацією до нових умов.
У наших героїв після всього пережитого все складається якнайкраще. Соня дистанційно навчається в своїй чугуївській школі, продовжує спілкуватися з друзями, за якими дуже сумує. Братик ходить у дитячий садочок, а мама Ірина дає лад усій великій родині переселенців — вона координатор шелтеру для ВПО в Кам'янці-Подільському. Всі побутові й господарчі питання їхнього гуртожитку, в якому мешкають 27 дорослих і дітей, — на ній.
— У нас дуже дружній колектив. Ми, по-перше, всі з одного міста, з кимось дружили ще до війни, з кимось роззнайомились уже тут. І це дуже класно, на мій погляд. Та й біда, яка на нас всіх звалилася, теж одна на всіх — війна. А разом долати труднощі легше. В нас чудові умови, налаштований побут.
Тому коли з'явилася можливість стати координатором у нашій великій дружній родині, я одразу погодилася. Хоча телеграм буває "горить" від усіляких побажань, але це все — життєві моменти, які ми успішно долаємо. Для мене це новий досвід, якого я з задоволенням набуваю.
За плечима Ірини — міцний і надійний тил: чоловік Денис, мама Наталя Петрівна та свекруха Ольга Володимирівна. Вони в усьому допомагають.
Це справді дуже позитивна й оптимістична родина, де підтримка один одного — на першому місці.
— Влітку і восени ми багато подорожували. В нас була традиція — практично щовихідних їхали в якесь нове місто, аби познайомитися з ним, побачити пам'ятки і визначні місця, — ділиться Соня.
Нові емоції і враження завжди надихають і відволікають від проблем. Та зараз ця традиція на паузі. По-перше, погода не сприяє подорожам, по-друге, наголошує, бабуся Наталя Петрівна, дуже багато повітряних тривог — влітку і в першій половині осені їх було значно менше.
А ще родина колекціонує кумедні історії. Бо навіть на війні страшне і смішне ходять поруч. За словами Наталі Петрівни, це допомагає долати постравматичний синдром. Сміх лікує. До того ж це зовсім безкоштовні ліки.
Просимо згадати одну з них.
— Заходимо з онуком якось у магазин і він просить у продавчині шоколадку. В цю мить шоколадна плитка з'їжджає з вітрини і падає з таким звуком, ніби вибух стався. Ми з онуком в одну мить опинились під столом: він знизу, я його собою зверху накрила. А продавці перехилилися через прилавок і дивляться на нас. Уявляю, як це виглядало збоку для людей, які не жили під обстрілами. І смішно було, і незручно водночас, — сміється пані Наталя.
— Бабусю, а яблуню пам'ятаєш? — приєднується Соня.
— О, це ще одна історія! У нас яблуня росла. Треба було гілку спиляти, бо заважала. Соня пиляла- пиляла, та так і не вийшло нічого. Ми навіть посварилися трошки, бо вона не закінчила роботу. Пішли спати. Думаю, вранці завершимо. А вночі обстріл. На ранок виходимо, а яблуні нема. "Добрі" люди "допомогли". Соня каже: "Я ж тобі казала, що не треба пиляти", — сміється Наталя Петрівна.
Є в їхній колекції й справді дивовижні історії. Наприклад, до сусідів у дім прилетіла ракета. Вона застряла в даху, але не розірвалися. Вони всі на той час удома були. Просто диво, що біди не сталося.
В Чугуєві, як і загалом на Харківщині, й досі неспокійно, тож про повернення додому не може наразі бути й мови. Але з рідного міста долинають хороші новини: їхній дім уцілів, хоча так пощастило далеко не всім будинкам на їхній вулиці. Рідні стіни чекають своїх господарів. Нехай дочекаються!
Шелтер в Кам'янці-Подільському діє за підтримки проєкту Emergency Appeal.
