«Ми віримо, що Україна переможе і все в нас буде добре. Адже так багато чуйних душ і сердець поруч з нами…» Історія родини з Херсонщини, яка двічі втратила дім: через окупацію і після підриву Каховської ГЕС
«У лютому 2022 року ми очікували на народження малюка. 18 лютого, о третій ночі, чоловік відвіз мене в пологовий будинок Херсона, де наш хлопчик з’явився на світ. Ми затрималися в лікарні, бо після складних пологів і я, і дитина мали проблеми зі здоров’ям. Чоловік поїхав додому, в Олешки, щоб незабаром повернутися по нас. Але настало 24 лютого – і наше життя раптом перетворилося на фільм жахів».
Пригадуючи ті дні, Ірина не в змозі вгамувати хвилювання. Як і кожна родина, яка сподівається на появу первістка, Ірина й Ілля багато думали про майбутнє. Готувалися. Мріяли… Молода жінка власноруч пошила кілька комплектів білизни – «такі м’якенькі сірі бортики у білу зірочку, великі білі банти…» І уявляла, як їхня крихітка буде солодко спати у красивому білому ліжку, яке придбали заздалегідь.
Війна – потворний, безжальний плід чужих нездорових фантазій. Вона руйнує все на своєму шляху і забирає найдорожче. Вже об 11-й ранку 24 лютого Олешки опинилися під російською окупацією. Загарбники повісили у місті свій прапор. А через три дні російські війська захопили Херсон. Увесь цей час тривали жорстокі бої за Антонівський міст. А Ірина кожного дня молилася, аби той міст уцілів, щоб чоловік зміг дістатися до них. «Почалося життя, яке я могла побачити раніше тільки в страшному кіно… Безкінечні вибухи над лікарнею… Гелікоптери, які літають просто над головами… Їхній звук лякав нас, молодих мам, до смерті. Ми закутували своїх крихіток у три ковдри, щоб уберегти від сирості, і постійно бігали з лікарняної палати в підвал. Дітки почали хворіти. Двоє немовлят померло через переохолодження. Так тривав перший тиждень війни… Це був повний жах».
Ірина каже – той час був найскладнішим у її житті. Вона з малюком була готова до виписки, але куди рухатися далі – не мала поняття. Всюди чатувала небезпека. Тільки через місяць Ілля зміг забрати її з сином додому. «Не таким я уявляла свій вихід із пологового будинку, – зітхає жінка. – Мріяла про квіти, красиві фото, а не про звуки вибухів і спалахи пожеж…» Але і вдома, в Олешках, вже все не було, як колись. Ані продуктів у крамницях, ані ліків у аптеках. За хлібом доводилося стояти пів дня в черзі. За тиждень дізналися, що з’явився шанс вибратися з окупованої Херсонщини, – ухопилися за нього, як за рятівну соломинку. «У нас була лише одна ніч, аби зібрати найнеобхідніше і вирушити в невідомість, – пригадує жінка. – Шлях евакуації теж не був простим. Постійно чули сильні обстріли, все навколо палахкотіло і огортало димом, і невдовзі майже вся колона – а це близько двох сотень машин - повернулася назад. Та ми однак поїхали далі, чоловік був налаштований рішуче, наполягав, що маємо вирватися в той день. Пройшли безліч блокпостів. Господь нам допомагав – і сталося диво. На останньому блокпості нас не хотіли випускати, але після довгих перемовин таки вдалося домовитися з військовими (і російськими, і нашими) – про коридор. На півгодини припинилися обстріли, і наша колона з десяти авто вирвалася з пекла…»
Так вони доїхали до Миколаєва. Так їхнє життя розпалося на «до» і «після»…
До війни Ірина мала власний невеличкий бізнес: вона художник-модельєр, організувала пошиття стильного вбрання. Мала промислові швейні машинки, звикла про запас закупляти тканини, фурнітуру, нитки. Частину запасів зберігала вдома. Ілля займався виготовленням меблів, обладнав майстерню у гаражі. Все це залишилося в Олешках. Все це пішло під воду після того, як Росія підірвала Каховську ГЕС. Ірина каже: бачили свій район на відео, де песиків рятували з теплиць. Навіть дахів будинків видно не було. Знайомі переказують, що біля їхнього дому вода досі повністю не зійшла: «Десь по коліна води… Все, що я любила, чим жила, тепер там гниє і зникає назавжди».
Понад рік родина живе в Ірпені на Київщині. Мешкають у квартирі знайомих, які дозволили сплачувати лише комунальні послуги. Ілля служить дияконом при церкві, Ірина займається вихованням сина. У вільний час працює з дітьми-підлітками, займаються художньою творчістю. «Ми віруюча родина. Ходили до церкви в рідному місті, служимо Богу і зараз. Матвійко підростає. Наш син – «ровесник» війни, фактично жодного мирного дня не зазнав. Та дякувати нашим захисникам, що маємо змогу тут, на Київщині, жити у відносному спокої та тиші…»
Час минає, рани поволі гоються, каже Ірина. «Відпускаєш минуле, розумієш: Господь милосердний, якщо Він нас до цього часу вів, благословляв, давав нашій родині все… І якщо Він нам зберіг життя – це подарунок. І ця підтримка від проекту «Родина Родині» – також диво. Для нас це велике підбадьорення, те, що приємно вражає, гріє, додає сили. Завдяки коштам від проєкту ми маємо змогу купувати дитині продукти, одяг, іграшки, книги. Здавалося, ми втратили все – але скільки добрих людей зустріли водночас. Раніше наша родина була з тих, які допомагають ближнім при потребі. А тепер зовсім незнайомі нам люди в Польщі думають про нас і хочуть допомогти. Ми багато уроків винесли для себе з цією війною, багато висновків зробили. Відбулася тотальна переоцінка цінностей. Ми стали зовсім іншими. Та найголовніше – не втратили надії. Ми віримо в майбутнє сильної, оновленої України. Інакше бути не може, адже так багато добрих і чуйних сердець б’ються з нашими в унісон».
Українсько-польський проєкт «Родина Родині» триває від жовтня минулого року на території Київсько-Житомирської Дієцезії, а від лютого цього року – також і в Харківсько-Запорізькій Дієцезії. «Карітас-Спес Україна» реалізує його у співпраці та завдяки підтримці Caritas Polska. Проєкт спрямований на підтримку українських родин, які перебувають у матеріальній скруті та постраждали від наслідків війни в Україні.
Знімки – з родинного архіву.
