«На світанку 24 лютого син зателефонував із «Азовсталі»: «Мамо, війна. Збери речі, я – до військкомату»
Пройшовши пекло облоги, бомбардувань і фільтрації, пані Тетяна вірить: після перемоги вона повернеться в рідний український Маріуполь.
«П’ятого березня небо було неймовірно сіре, важке. Аж моторошно. Я вийшла з погреба. Не знаю, як себе змусила, бо зазвичай я така боязлива. Дивилася на те похмуре небо і казала: «Господи, забери нас звідси. Інакше ми тут загинемо. Нам холодно, у нас закінчуються харчі. Спаси нас, Боже. А навколо все вибухало безперестанку, земля здригалася. І кінця цьому жахіттю видно не було…»
Уже понад рік пані Тетяна повертається думками у ті часи і не може притлумити болю. Їй 63 роки. 40 з них жінка прожила в Маріуполі. Все життя з чоловіком присвятили служінню іншим. Обоє – вірні християни, займалися доброчинністю, при церкві опікувалися людьми з інвалідністю, допомагали безхатькам. Народили й виховали п’ятьох дітей. Вчили дітей милосердю, вчили ділитися і віддячувати за добро сторицею. Старший син за професією – лікар, творча душа, поет. Висвятився на священника. Середній заснував і опікується дитячим будинком сімейного типу. Одна донька працює з дітками, які мають особливі потреби, друга серйозно займається наукою. А наймолодший – мамина втіха і найбільший неспокій серця. 21-річний Даник, Данило… Він боронить сьогодні Україну на полі бою.
«24 лютого ми прокинулися від близьких вибухів, – пригадує пані Тетяна. – Даник – на «Азовсталі», працював у нічну зміну. Вдома лише ми з чоловіком і 31-річний Даниїл – сирота, людина з інвалідністю. Не міг ходити і себе обслуговувати, взяли його під свою опіку, останній рік жив у нас. Син зателефонував на світанку: «Мамо, війна. Збирай мої речі, йду до військкомату». Для мене це було потрясіння. Син ніколи не служив в армії, не був військовозобов’язаним. Але прийняв таке рішення і об 11 ранку батько його провів… Даник пішов у тероборону».
Їхній дім – за півтора кілометри від «Азовсталі». Над головами безперервно щось літало і вибухало буквально поруч. Вікна й двері повилітали відразу, хоча будинок тримався. Спершу спускалися в льох, але швидко знесилилися носити нерухомого Даниїла. Просиділи втрьох у тісній сирій ямі для картоплі десять днів. Без зв’язку, без розуміння: як далі? Єдине, що пані Тетяна знала достеменно: вона не поїде з міста, поки тут залишається її син. Материнське серце підказувало: Даник на «Азовсталі».
Що таке війна, жінка знала не з розповідей чи телевізійних сюжетів. Війна постукала в їхній дім ще у 2014-му. Ігор, старший син, на той час працював у госпіталі. Подався на фронт добровольцем. Спершу – півроку санітаром у Щасті. Три роки прослужив в АТО. Пригадує, як на початку намагалася його зупинити: «Сину, як ти можеш? Подумай. Ми віруючі люди». А він: «Мамо, хтось має піти від нас. Ми всі тут у безпеці, а там гинуть молоді хлопчики. Коли нам привозять їхні тіла… і я складаю їх до гробу, то не знаю, чи я мамі відправляю її сина, чи це справді його останки».
У дитинстві він такий лагідний був. Мамин синок: всюди слідом за мною снував. З нього жартували: Ігорчику, а як ти будеш без мами, коли виростеш і в армію підеш? А він – а я в армію тільки з мамою! І я тільки спитала його тоді, в 2014 – як же ти без мами в армію?»
Іноді здається, що сліз уже не лишилося. Але джерело болю – бездонне. Жінка тяжко зітхає. Витирає очі.
«Але, знаєте, була віра, що Господь збереже, – додає за хвилю. – Три роки чекання – це було дуже важко. Коли син повернувся, я думала, все закінчилося. Та потім настало 24 лютого 2022-го…»
…Ми розмовляємо з пані Тетяною в Житомирі. Тут, у домі добродіїв, які гостинно поділилися своїм житлом, вона мешкає сьогодні зі своєю восьмирічною онукою Лізою. За вікном лютий. Сутеніє. Чай давно схолонув. Я слухаю розповідь, і події минулого оживають, як у жахливій кінохроніці. Ось вони, під постійними вибухами, таки виходять зі свого сирого погреба. Вона ж молилася – і Бог дав силу. І послав волонтера, який допоміг перебратися до церкви на березі моря.
Там, у цокольному приміщенні храму, вони доглядають за немічними людьми з інвалідністю. 16 березня в церкву влучає снаряд, цілу ніч змивають кров і перев’язують поранених. Перед моїм уявним зором – машини без вікон і дверей. Цим транспортом, що вцілів, вони відправляють із Маріуполя своїх підопічних, разом із Даниїлом. Самі залишаються. Бо ж син десь тут, поруч… Бачать сусідній будинок, з даху якого росіяни ведуть прицільний вогонь, бачать танки, які стоять просто над їхнім домом, бачать смерть. На виїзд із міста зважуються лише у квітні, після того, як отримають повідомлення, що син живий. Що дивом вибрався з оточення і воює в лавах ЗСУ.
А потім була дорога з пекла. Довгі кілометри пішки. На інвалідних візках везли тих, хто не міг рухатися самостійно. Але траплялися добрі люди: зупиняли свої автівки, підвозили. А далі – фільтрація у Старобешевому, на висновок якої чекали кілька діб, а з підвалу будинку тим часом виводили чоловіків зі зв’язаними руками…
«Російські військові сказали: у комп’ютері маємо дані на вас, ми все перевіримо. І я знала: якщо виявлять, що наш син служив у АТО, то ця зупинка стане для нас останньою. Але Бог зглянувся, не забув про нас… Після двох діб вони, напевне, втомилися і просто махнули на нас рукою. Мовляв, старі, немічні – ідіть собі. Дали папірці, що фільтрацію пройдено. Спитали: ви далі – в Росію? Ні, ми тільки в Україну. Ми хотіли додому».
Її дні обертаються нині навколо однієї осі: очікування звісток з фронту. Передати сину і його побратимам на передову теплі шкарпетки, продукти, підтримати коштами. Перевірити домашні завдання онуки. Приготувати обід. Молитися. Просити в Бога миру для України.
…Ліза обіймає бабусю. Показує нам свої малюнки. Дівчинка любить малювати й обожнює кота, який супроводжує її повсюди. «Це кіт друзів нашого сина. Він теж – «біженець» із Маріуполя, Даник попросив його прихистити, – посміхається пані Тетяна. – І я пообіцяла сину, що кіт житиме з нами до кінця війни, доки ми повернемось додому. У наш, український Маріуполь. А я знаю: ми повернемось».
Родина пані Тетяни отримує щомісячну фінансову підтримку у рамках українсько-польського проєкту «Родина Родині», який триває від жовтня минулого року. Цей проєкт «Карітас-Спес Україна» реалізує у співпраці та завдяки підтримці Caritas Polska, він спрямований на підтримку українських родин, які перебувають у матеріальній скруті і постраждали від наслідків війни в Україні.
