«Коли будете вже в селі, їдьте центральною вулицею, аж до кінця. Там поворот праворуч, син вийде назустріч і покаже дорогу», – пояснює телефоном пані Світлана.
Восени бувають такі дні, наче літо раптом повернулось – уділити трохи сонця і тепла.
І нині саме такий день. Сергійко зустрічає нас на розі в легкому светрі. Добра погода, каже, тримається майже тиждень. Осінніх кольорів ще не багато, хоча в жовтні зазвичай інакше. Село Базар на Житомирщині. Ліси тут повсюди. І забудова характерна, поліська: дерев’яні акуратні будиночки обабіч доріг. В одному з таких мешкає і родина пані Світлани.
Сергійку – 13 років. Має двох молодших сестричок і старшого брата. Вдома всі, окрім брата, який віднедавна живе окремо, бо знайшов роботу в місті.
Спочатку на подвір’ї з’являється рудий песик, за ним маленьке дівча. «Це наша собачка Кнопа, а там, бачите – кіт Маркіз? Маркіз, не тікай!» Віка сміється і допитливо поглядає на нас. Їй п’ять, вона наймолодша в родині. Іринці – вісім.
У барвистих сукенках, ясноокі дівчатка схожі на метеликів. Пурхають, кружляють двором наввипередки. «Мамині помічниці, – посміхається пані Світлана. – І прибирають, і посуд по черзі миють». Жінка витирає вологі руки: щойно завершила прання. Дитячий, дорослий одяг вже сохне на сонці.
«Машинкою перете?» – запитую. «Та де? Руками…» – відказує. Я дивуюсь: «Але ж це так багато важкої роботи…». Каже що звикла.
У селі так завжди. Робота є не частиною життя, а самим життям. Щоденним, часто виснажливим. Прокинутись на світанку, попорати господарство. У пані Світлани воно ніби й невелике – кури, собаки, коти. Була ще коза, та мусили її продати. Є також чималий город: цього року вродив, хвалити Бога. Ну а потім їсти на всіх наготувати. Так за цілий день і знесилишся в турботах.
Два роки тому жінка овдовіла, відповідальність за родину тепер – лише на її плечах.
«Хотіла б піти до праці, але в селі з цим важко. Пилорама і магазини, більше ніде не влаштуєшся, – ділиться пані Світлана. – Пропонують роботу в Житомирі, але немає на кого дітей лишити. Живемо на соціальну допомогу від держави, трохи підробляю – ходжу корів доїти, коли хтось попросить. Цього вистачає лише на їжу, а на одяг і взуття – вже ні. Дров купили недавно. Скоро зима, запасаємось паливом» - розказує.
Та все було б не так страшно, якби не війна. Вона увірвалася до села удосвіта 24 лютого. «О 5-й ранку дрони літали, гули, як літаки, – пригадує пані Світлана. – А о сьомій вечора ракети почали літати. Одна з них у сусідній будинок вдарила, наші вікна повипадали, стіни потріскались. Все навколо тремтіло і гуло. Діти перелякалися, на підлогу попадали. З ними тоді мій друг був, я доїла корів на іншому кутку села. Коли повернулась, Іра каже: мамо, був грім, дуже сильний. Але чому він наші вікна вибив?»
Вибиті вікна влітку замінили новими – завдяки благодійному проєкту відбудови від «Карітас-Спес Україна». Будівельники навіть дашок новий біля входу в дім змайстрували: такий ніби сховок від дощу. Поки тепло було – сідали тут, проти сонечка, з меншими до уроків. Школа в селі не працює, до сусіднього возити нікому, тож пані Світлана з дівчатками самостійно опановують шкільну програму. Сергійко також вчиться самотужки. Інтернет до хати провели, але для занять онлайн потрібен комп’ютер. Або хоча б мобілка. Купити їх родина не має за що.
Багато односельців виїхали під час війни, каже пані Світлана. Була можливість евакуюватись до Польщі чи інших європейських країн, цілими автобусами виїжджали. «Але ми залишились. Старшому сину 18, працює під Києвом. Не хотіла його тут самого лишати. Та й куди ми поїдемо? Вдома є вдома. Якби тільки війна закінчилась… Все інше можна пережити».
Улюблене заняття Віки – малювання. Але малюнки свої обіцяє показати нам «наступного разу»: трохи ніяковіє від сторонньої уваги. Любить ляльки. Разом із сестричкою бавляться в «доньки-матері». Часом до них долучається Маркіз. От тільки спати його не вкладеш: завжди вперто тікає з ліжечка. А коли ходили з мамою до лісу по гриби, то загубився там поміж кущів. Ледве знайшли.
Грибів насушили чимало: буде взимку смачна юшка. Влітку ягід назбирали, зробили варення. Пані Світлана любить готувати.
На плиті в літній кухні «домліває» борщ.
«Яка з маминих страв смакує найбільше?» – цікавлюся. «Голубці й котлети», – відповідає Іринка. «І млинці. І ще картопелька», – додає Віка.
«А Сергій найбільше макарони просить приготувати. Такі, знаєте, зі шкварочками. Ну чому мовчиш, сину? Неговіркий він у нас», – посміхається пані Світлана.
Родина пані Світлани отримуватиме підтримку за програмою «Родина родині». Учасниками цього спільного україно-польського проєкту є 503 українські родини, які постраждали внаслідок російської агресії в Україні. Кошти на його реалізацію надходитимуть від польських родин та парафій Римо-католицької церкви Польщі за посередництвом Caritas Polska. Впродовж першого року «Родина родині» має статус пілотного проєкту і охоплює терени Київсько-житомирської дієцезії: Житомирську, Київську, Чернігівську і Черкаську області.