«Найбільша мрія – щоб мир настав, наш будинок уцілів і ми всі разом повернулися додому»
Бенефіціари проєкту «Родина Родині» – сім’я вимушених переселенців із Херсонщини – про життя в окупації, важкий шлях на вільну землю, щоденні виклики і надію.
«Все тут добре… Тільки дому немає»
Денису подобаються кактуси. Нагадують йому їжачків з улюбленого мультсеріалу. Хлопчик має чотири маленькі «колючі квітки» у себе на підвіконні. Окрім кактусів любить бокс – щотижня ходить на тренування. Каже: заняття спортом захоплюють тим, що можна «їздити на змагання і виборювати перші місця». Денис любить також грати у футбол, спілкуватися з друзями, кататися взимку з татом на сніжних гірках, а влітку – на велосипеді; любить пекти з мамою кекси. А школа, зізнається щиро, не дуже подобається. Хоча вчиться охоче. Просто він мріє повернутися до своєї рідної школи. Повернутися додому.
… Рідне село Томина Балка неподалік Херсона хлопчик залишив разом із батьками у квітні 2022 року через війну. Денису – лише 10 років, але він уже знає про життя і його трагічні сторони надто багато як на свій ніжний вік…
«Коли почалася війна, ми спали вдома в ліжку, – пригадує хлопчик. – Почули вибухи, і спочатку не зрозуміли, що відбувається. А потім подзвонила сестра з Херсона і сказала, що на Україну напала росія, що йдуть бої. Війна – це дуже страшно… Особливо, коли живеш в окупації. Ми так прожили два місяці. Ночували в підвалі, ховалися від обстрілів. Я дуже не хотів виїжджати, покидати свій дім та друзів. Дуже сумую за домом... Коли ми виїжджали, батьки показували на блокпостах довідку, що в мене хворе серце. І з допомогою цих документів нам вдалося виїхати. Ми пройшли 30 російських блокпостів. Я дуже боявся, що окупанти нас не пропустять, що ми потрапимо під обстріл. Російські військові на всіх блокпостах просили у нас… їжу. Мабуть, були голодні. Запитували, куди їдемо і чому це ми покидаємо свій дім. Ми казали, що їдемо в лікарню. Я лежав і робив вигляд, що мені дуже погано. Хоча мені справді було недобре… На новому місці я вже зміг спати спокійно. Обстрілів щоденних не було. Зараз тут також часто бувають обстріли. І ракети, і дрони літають над домом… Коли оголошують повітряну тривогу, я ховаюся у ванній кімнаті, щоб бути в більшій безпеці. Мені тут добре. Але вдома… вдома було набагато краще».
Помешкання, де ми розмовляємо, – світле і затишне. Є маленька спальня, кімната-студія, ванна кімната. Сучасний ремонт. Тут, у селі Рубежівка Бучанського району на Київщині, польська будівельна фірма відреставрувала покинуте приміщення колишнього гуртожитку, створивши комфортні житлові умови для внутрішньо переміщених осіб. Родина Дениса подала заяву та документи – і отримала це помешкання у грудні минулого року.
Все тут добре, каже Денис. Але все рівно не рідний дім …
«Херсон став як сафарі… Люди не можуть спокійно вийти навіть по хліб»
У Томиній Балці Білозерського району родина Дениса мала все. Добротний дім, який батьки хлопчика збудували власними силами; господарство, сад, город. «Донька навчалася в університеті, син ходив до школи, ми з чоловіком – на роботу, – розповідає мама Дениса, пані Інна. – А потім в один момент усе перевернулося з ніг на голову…»
Пан Руслан – чоловік пані Інни і тато Дениса – згадує ті дні так: «Коли донька на світанку 24 лютого зателефонувала з Херсона і сказала, що почалася війна, я подумав: не може бути… Але майже одночасно з її дзвінком пролунали потужні вибухи у Чорнобаївці, яка неподалік. Там – аеродром, військова частина... І Антонівський міст обстрілювали, дуже гучно було.
Два місяці ми жили в окупації. Окупанти вели себе агресивно. Ходили озброєні по хатах, перевіряли все: від кишень у куртках до автомобілів у гаражах. Ми зрозуміли: життя тут не буде. Виїжджати було тяжко... Але зібралися з духом, і батьки наші наполягали, що треба вивозити дітей у безпечне місце. Їхали три доби. Ночували де доведеться: і в полі, і в людей на подвір’ї. Та з Божою допомогою вибрались. Коли виїхали в сіру зону, там якраз пройшов артобстріл, все навколо горіло. Коли переїхали сіру зону і зустріли наших військових, спочатку не повірили, що вже на нашій стороні. Плакали всі – і ми з дружиною, і діти…»
Один із найбільш емоційних моментів – білі стрічки на землі. «Коли виїжджали з окупації, мусили пов’язати ці стрічки на машини… І тільки на нашому блокпосту могли зняти. Люди на радощах зривали їх зі своїх автівок і кидали на землю. Зривали і кидали… Все навколо було біле від стрічок», – жінка не може пригадувати ті моменти без сліз.
Ціна свободи – дуже висока…
Маму пані Інни окупанти схопили і утримували за «підозрою у проукраїнській позиції».
«Існували списки тих, кого росіяни забирали просто з дому – без зайвих пояснень. А причиною стало те, що мама – велика патріотка України, – розповідає жінка. – .Була учасницею Помаранчевої революції, була на Майдані. А в селі нашому, виявилося, жили ті, хто чекав на «руський мир». Вони і здавали всіх. Хлопців, колишніх АТОшників, окупанти забирали за цими списками на підвал. Коли росіяни відходили, то всі ті зрадники тікали разом із окупантами на лівий берег Дніпра.
Як маму випустили – не знаю… Її тримали, допитували. А вона сама – росіянка за національністю. Ми, коли виїхали з окупації, подалися відразу до родичів на Житомирщину. Жили там деякий час. І маму туди забрали, коли вдалося вирвати її з неволі. Після того, як Херсон звільнили, мама повернулася в Томину Балку. Зараз вона там. А свекруха з чоловіком виїхали, тепер у Миколаївській області живуть. Зв'язок із мамою – лише через мобільні додатки: у кого є вай-фай, можна сконтактуватися. Але жити там страшно… Дрони, каже мама, літають постійно, з дому не вийдеш. Хліб привозять у магазин раз на тиждень, то люди перебіжками, ховаючись, по той хліб ідуть … Раніше волонтери привозили, а коли дрони почали полювати на людей, то вже не возять. Ні роботи немає, ні зв’язку. Життя немає… Херсон став як сафарі – тільки на людей. Сумно це…»
«Того ранку, коли російські ракети вдарили по «Охматдиту», ми мали бути там із сином на обстеженні…»
Поки ми розмовляємо, Денис майструє паперові літачки. Любить виготовляти різноманітні вироби з паперу – квіти, вази… Шукає в інтернеті поради, майстер-класи. «Коли жили вдома, з татом виготовляли вироби з дерева, а з дідом – ножики з металу. Робили все в гаражі. Класно було. Тут у нас немає таких інструментів… І дід зараз далеко…»
Пані Інна хвалить сина: добрий, старанний у навчанні, сумлінний. Поставив собі за мету купити велосипед – і зібрав: копійку до копійки, подаровані на день народження, і кишенькові кошти заощаджував.
Хлопчик рухливий, до спорту охочий, однак має застереження збоку здоров’я: вроджені поважні проблеми з серцем. «Часто змушені звертатися до лікарів, проходити курси лікування, – розповідає пані Інна. – Мали ми з ним їхати на чергове обстеження до «Охматдиту» у липні минулого року. Якраз у той день, коли росіяни атакували лікарню… То був понеділок. Пригадую, прокинулася рано і якесь таке відчуття… Незрозуміла тривога. Кажу: мабуть, не поїдемо сьогодні. Щось недобре мені… А згодом вийшла надвір і бачила ті ракети, які на Київ летіли. Вони часто летять через село, над нашим будинком. Коли почула потім, що сталося, довго не могла прийти в себе. Досі холоне все всередині, як згадаю. Адже ми мали бути в лікарні якраз тоді, коли туди вцілили ракети…»
Великий кольоровий знімок на вікні у кімнаті – як картина. «Це наше фото – легендарне, – посміхається пані Інна. Бере його до рук, роздивляється. – У доньки випускний якраз, а син іде до першого класу. Так збіглося в часі…
Школа у нашій Томиній Балці гарна була. Її незадовго до війни відновили, коштом держави: утеплили, перекрили покрівлю, поклали плитку. Найкраща школа в районі була. А тепер уже і школи немає… Три прильоти по ній.
Дітей немає. А якби й були – хто туди під обстрілами буде ходити. Та й вчителі повиїжджали також».
Старша донька подружжя нині живе в Миколаєві. Працює поліцейською: закінчила вищий профільний навчальний заклад. «Це була її мрія, донька послідовно до цього йшла, – ділиться пан Руслан. – Навчалася в Херсоні. Коли почалася окупація, ми дуже за неї хвилювалися, бо росіяни насамперед вираховували тих, хто був пов'язаний з такими структурами. Лише коли вивезли своїх дітей із небезпечної зони, ми трохи заспокоїлися…»
«Якби не ваша підтримка – не справилися б»
Основні труднощі, які сьогодні переживає родина: постійні пошуки роботи. «Треба заробляти, жити, виховувати дітей. Жодної роботи ми не цураємось, – каже чоловік. – До війни я працював на великому підприємстві, де трудилося понад 2000 людей. Був оператором станків на підприємстві «Корабел», яке займалося виготовленням дверних полотен, відоме на всю Україну і за кордоном. Робота добре оплачувалася. Але війна все зруйнувала. Зараз працюю в забудовника, перекваліфікувався. Кладемо, рівняємо стіни. Працюємо, де можна. І землю доводилося тачками возити, і дрова колоти».
«Добре, що хоча б із житлом вирішилося: до кінця цього року маємо підписану угоду, можемо тут проживати, – пояснює пані Інна. – Як буде далі – не відомо… Після виїзду з Херсонщини три місяці в Звягелі на Житомирщині жили в моєї сестри. Було житло, але з роботою важко. Приїхали сюди у пошуках роботи – з житлом складно. У сусідній Дмитрівці винаймали квартиру, дорого для нас… Якби не ваша підтримка – не справилися б…»
Родина отримувала допомогу в межах проєкту «Родина Родині» – українсько-польського проєкту, який Карітас-Спес Україна реалізовував за фінансової підтримки Карітас Польща. Проєкт допомагає українцям, які постраждали від війни. «Завдяки цим коштам ми вирішили питання з житлом. Дуже вдячні за цю підтримку. Дуже зворушує людська доброта і небайдужість. Польські родини відгукнулися на біду українців – це багато про що говорить і дорого цінується.
Знаю, зараз багато хто потребує підтримки. Люди втратили житло, не всі можуть винаймати помешкання. Тому залишаються в рідних містах і селах, хоч там і небезпечно через обстріли. Просто не мають коштів, аби виїхати і жити в інших місцях».
Запитую наостанок про мрії. «Щоб війна закінчилася, і ми змогли повернутися додому, – відповідає пан Руслан. – Тягне додому дуже…» Пані Інна додає, що так само дуже сумує за своїм обійстям і часами до війни. Мріє, щоб рідний дім уцілів. «То були найщасливіші моменти, коли ми всі збиралися разом, коли діти з нами поруч. Родина у нас завжди весела була. Маємо багато друзів, кумів. Усі свята великими компаніями відзначали. Життя вирувало. Це зараз усе затихло, нічого не хочеться…»
Денис посміхається, якусь хвилю обмірковує відповідь на моє питання і каже просто: «Коли ми виїжджали, я дуже переживав, чи матиму з ким дружити на новому місці. Але знайшов тут чудових друзів, які мене завжди підтримують. Та все ж сумую за тими, яких мав у Томиній Балці. От якби нам зібратися усім разом. І щоб знову все було, як колись…»
