"Чи побачу я ще колись свій дім? Чи дочекається він мене?" Нема-нема та й ностальгійні важкі думки обсідають голову пані Поліни з Маріуполя. Вона досі не знає, чи вцілів її будинок і чи має куди повертатися. Та щоразу лягаючи спати думає, щоб побувати там бодай уві сні. Вона досі пам'ятає запах свого дому й звуки, які його наповнювали. Як невимушено цокотів годинник, як рипіла підлога в кімнаті та як шипів чайник на кухні, коли вона заварювала вранці чай. А як пахло свіжою випічкою, коли вона іноді наважувалася спекти щось смачненьке для своїх подруг, яких запросила на гостину! Вона вже давно нічого не пече. Бо тепер — це тільки спогади з минулого, які в неї залишилися.
Пані Поліні — 80 років. І останні десять місяців вона мешкає в шелтері при Римсько-католицькій парафії св. Йоана Павла ІІ, що в Сокільниках у передмісті Львова.
У той фатальний день, 24 лютого, пані Поліна була в гостях. Поїхала навідати подружку в Мангуш, що кілометрів за 20 від Маріуполя. Там її й застала війна, якої геть ніхто не чекав. Обстріли почалися вже з першого дня війни. Про те, щоб повернутися до рідного дому, не могло бути й мови. На той час окупанти жорстоко й нещадно почали рівняти її рідне місто з землею. А коли вона й сама потрапила під вибухову хвилю — невідомою силою її підняло й ударило об стіну, сумніви розвіялись остаточно: треба кидати все і рятувати життя.
Вона досі дякує волонтерам, які вивезли її та таких же втікачів від війни спочатку до Запоріжжя, а вже звідти жінка потягом рушила до Львова.
"Звісно, я не могла потрапити додому і бодай щось взяти. Паспорт, який дивом опинився зі мною, — це все, що я змогла вивезти з Маріуполя", — каже пані Поліна.
Спочатку вона мешкала в сестри у Львові, а коли в тієї збільшилася родина — переселилася до шелтера.
"Я дуже задоволена. У нас чудова кімната, дівчатка дуже дружні, — каже вона про своїх сусідок по кімнаті. — Спати є де, годують, все необхідне маємо. Лікарі часто навідують. Від нас тільки й вимагають, що вчасно приймати пігулки", — сміється літня жінка, яка навіть у таких складних обставинах не нарікає на життя, а мужньо тримає удари долі.
За її плечима — 42 роки трудового стажу, все життя пропрацювала на металургійному комбінаті імені Ілліча. В перші місяці війни це підприємство зазнало обстрілів і руйнувань, як і місто в цілому.
У пані Поліни немає нікого з родини, а всі маріупольські друзі і знайомі повиїжджали з міста. Тож навіть не має кому зателефонувати і запитати: чи стоїть ще її будинок?
"А ви були в Маріуполі? — раптом запитує вона. — Ні? Навіть не уявляєте, яке це було красиве місто. Доглянуте, чисте... ошатні будинки, в кожному дворі — сучасні дитячі майданчики. Місто так змінилося за останні роки! Мені досі не віриться, що з моїм Маріуполем таке зробили..."
Вона все ж сподівається повернутися в своє місто, в своє минуле життя, яке в неї забрала війна. Відкрити своїм ключем двері дому, який, хочеться вірити, все ж чекає на свою хазяйку...