"Постіль носили прати додому — а це були цілі мішки!": як працював шелтер у Львові в перші дні війни та чим живе зараз
"Нашого дому більше нема. Все наше життя залишилося там..." "Ми нічого не взяли, тільки документи і кота. Знаєте як це? Все життя пропрацювати і залишитися тільки з тим, що на тобі?" "Батьки не захотіли їхати, тепер вони в окупації. А я не знаю, як мені з цим жити?" " Уявляєте, навіть жодної фотографії не лишилося. Як діти росли, як ми одружувалися... нічого не лишилося" "Ми не спали кілька діб. Під вибухами не дуже заснеш. А потім довго їхали, здавалося, ми не виберемося звідти ніколи"...
Таких історій пані Броніслава чула десятки, а може і сотні. Вони такі схожі і різні водночас, як і люди, які їх розповідали. Пані Броніслава — волонтерка шелтера при Римсько-католицькій парафії св. Йоана Павла ІІ, що в Сокільниках (Львів). Вона прийшла сюди на третій день війни, аби допомогти першим біженцям, які почали прибувати до Львова. Та так і залишилась. Саме тут її "фронт" на цій війні — допомогати тим, хто постраждав від воєнних дій.
До війни у приміщенні шелтера розташовувався центр дитячого розвитку. Тут проводились катехизи для діток, майстер-класи, були спеціалісти, які займалися з дітками з аутизмом. Але війна змусила змінити напрямок діяльності.
"Буквально з другого дня війни до нас почали прибувати біженці, — згадує пані Броніслава. — Отцю подзвонили волонтери і запитали, чи можемо прийняти людей?" Вона добре пам'ятає тих перших втікачів від війни, їх було восьмеро. Одразу приїхала, аби підготувати постіль та облаштувати кімнати для ночівлі.
"Ми шукали матраци і постіль, розкладали. Їх не вистачало. Працювала до вечора, а наступного ранку прокинулася і кажу чоловікові: "Я не можу сидіти вдома і читати новини, маю бути там, на парафії". Він поставився з розумінням і навіть допомагав. Ми мешкаємо за 14 кілометрів від Львова, тож вранці він їхав на роботу і підвозив мене, а ввечері приїжджав і забирав — я затримувалась до пізньої ночі, іноді навіть приходилося лишатися після комендантської години", — згадує наша співрозмовниця.
Наступного дня вони вже організували кухню і почали готувати їсти. "Харчі приносили з дому, я і сама принесла, що змогла, бо розуміла — зовсім скоро тут буде дуже багато людей. Спочатку всього не вистачало: ні постільної білизни, ні продуктів. Проблемою стало прання постелі: волонтерки шелтеру брали прання додому — а це були цілі мішки! Люди ж мали спати в чистому. Водночас надходило дуже багато гуманітарки, яку треба було перебрати, розсортувати, роздати тим, хто потребує", — каже вона.
А біженці все прибували і прибували. Пані Броніслава згадує, що вони шукали транспорт, комплектували автобуси та відправляли переселенців до кордону, аби вони могли вирушити в Європу. Людей було стільки, що волонтери працювали на межі можливостей.
"Вранці приходимо, а люди просто в костелі на лавках сидять. Одні виїжджають, інші прибувають, всіх треба розселити, нагодувати, забезпечити найнеобхіднішим. Рух був неймовірний. Потім вже стало трохи легше, бо люди почали надовше лишатися. А сьогодні вже й наші постійні мешканці допомагають: прибирають територію, чистять сніг", — ділиться жінка.
За сумлінну і самовіддану волонтерську роботу пані Броніслава у вересні отримала з рук архієпископа Мечислава Мокшицького високу нагороду — медаль Святого Яна Стрепи. І така оцінка її праці, без сумніву, приємна.
Такими ж приємними є і слова вдячності людей, які прощаючись, дякують за прихисток і турботу.
На сьогодні в шелтері мешкає 85 осіб — днями п'ятеро виїхали. Серед них 34 дитини. Більшість людей мешкають вже тривалий час, багатьом просто нікуди повертатися — війна забрала у них дім, рідне місто, звичне оточення, улюблену роботу і спокій. А хтось узагалі втратив найдорожче — своїх рідних.
Час іде і приносить нові проблеми, якими тоді, на початку війни, коли головне було — вирватися з пекла, вижити, — менше переймалися. Та зараз люди дедалі частіше задумуються: а що далі? А що як війна, якій нині, кінця-краю не видно, затягнеться на роки? Як бути, як почати все спочатку, як знайти ті опори, які зможуть втримати в бурхливому життєвому морі? Невідомість і невизначеність лякає. Через це багатьом потрібна допомога психотерапевта, а іноді — й більш серйозне лікування в медичному закладі.
Пані Броніслава й сама разом із колегами двічі проходила тренінги психологічної допомоги, аби мати необхідні навички для роботи з людьми, що опинилися в скрутних життєвих обставинах. Бо дати ліжко і тарілку супу — це одне, іноді значно важливіше — підтримати добрим словом і порадою в момент відчаю.
"Це дуже тяжко, коли життя людини в одну мить пішло шкереберть. Так, у нас теж лунають тривоги, а іноді — вибухи. Але ми маємо дім, куди завжди можемо повернутися. А вони мають лише кімнату в шелтері, яку ділять з іншими людьми. І не мають куди повертатися ні сьогодні, ні завтра, ні через місяць. Без сумніву це важко, — каже пані Броніслава. — Водночас ми розуміємо: навіть якщо завтра відсвяткуємо перемогу, ніхто в один день звідси не виїде. Тому вже зараз держава має подбати про таких людей, розробити спеціальну програму реабілітації та дати їм надію і впевненість у майбутньому".
