Пожертвувати
ua en

«Приємно, що можеш бути корисний і потрібний». Історія Андрія з Харкова

«Приємно, що можеш бути корисний і потрібний». Історія Андрія з Харкова

Андрій живе на Салтівці. Цей багатостраждальний район у Харкові впродовж минулого року ворог обстрілював найбільше і найлютіше. Власне, перші вибухи і розбудили Андрія о п'ятій ранку 24 лютого 2022 року. Він побачив стривожені очі дружини і все зрозумів: почалося... З вікна їхнього дев'ятого поверху було видно заграву: десь там, на околицях міста, вирували пожежі, вибухи не стихали. Їхній будинок тремтів і здригався від того страшного гупання. Тож родина прийняла рішення побути якийсь час у друзів — вони жили на першому поверсі в сусідньому будинку. Згодом їх тут було уже кілька родин. Підтримка одне одного в той час була дуже важливою: коли в гурті, то і страх не такий нав'язливий, і спільну біду переживати легше.

Попри те, що діялося в місті, Андрій мав потрапити на роботу. Він — поліцейський, їх усіх того дня підняли по тривозі. Керівництво зібравши особовий склад, одразу відверто попередило: хто боїться, може покласти своє посвідчення і йти.  Та цього ніхто не зробив. Всі були готові стояти за своє місто і свої родини.

«Дружина якийсь час не погоджувалася на евакуацію — не хотіла залишати мене самого, адже я все одно не поїхав би з міста. Та зрештою мені вдалося її переконати: вона і чотирирічна донечка мусять покинути Харків. Залишатися далі було небезпечно — обстріли не припинялися. Коли летить ворожий літак і скидає на місто бомби, ти починаєш рахувати — один, два, три, чотири — до десяти. Це та кількість часу, яка в тебе є, аби десь заховатися. А потім — вибухи. Я накривав собою дружину та доньку і сподівався лише на Бога. Бо ніколи не знаєш, куди воно прилетить, і чий будинок буде наступний... Тому коли моя родина опинилася в безпеці, я відчув полегшення». 

У ті дні виїздило багато людей. Було дивно спостерігати, як швидко порожніє колись велике і жваве місто. Як щовечора воно занурюється у пітьму — вікна його будинків більше не спалахували яскравими вогниками, не наповнювались домашнім затишком і дитячим сміхом.

В якийсь момент і їхня квартира-рукавичка  стала геть порожньою — всі роз'їхалися в пошуках безпечнішого місця. Андрій залишився зовсім сам. Він згадує, що в його багатоповерхівці на кілька під'їздів залишилося загалом чоловік двадцять. Це були здебільшого пенсіонери та немічні: хтось не мав сил кудись їхати, а когось цей переїзд у невідомість лякав більше, ніж ворожі бомби.

То були найстрашніші, найгнітючіші дні і ночі. Ніхто не міг з певністю сказати, що чекає на місто завтра? Чи вистоїть Харків, який без жалю знищували окупанти?

27 лютого стався перший і єдиний прорив ворога в місто. Андрій мимоволі став свідком тих подій. Того дня як раз ішов пішки на роботу (транспорт уже не ходив). Шлях пролягав через 134-ту школу. Саме там намагалися заховатися окупанти, які зайшли в місто. «Мене зупинили наші військові, мовляв, куди? Бачиш що робиться?» Я показав посвідчення і пояснив, що мені треба на роботу, — згадує Андрій. — Військові мене провели. Школа, яка вважалася однією з кращих у місті, горіла, поряд палали два «Тигри» з літерою Z. Тоді я вперше побачив війну зблизька. Адже до того мозок попри все ще жив у мирному житті, не хотів вірити в те, що відбувається».

Згодом і сам Андрій опиниться за крок від смерті. Якогось дня він поїхав на місце обстрілів — документувати та фіксувати черговий злочин рашистів. Після обстрілу минуло вже години дві. Було тихо і спокійно. Сирени повітряних тривог мовчали, словом, ніщо не віщувало біду. Як раптом у те саме місце «прилетіла» ще одна ракета — вже четверта. «Не інакше як сам Бог мене зберіг — іншого пояснення не маю», — каже Андрій. Ще один страшний момент — це влучання безпосередньо в його будинок. Ті нечисленні мешканці, які залишилися в будинку, в моменти обстрілів спускалися на перший поверх у тамбур. Того дня їх було восьмеро. Вибух пролунав зовсім поряд. «Якби не стіна, ми б зараз із вами не говорили», — каже він.

Сьогодні життя потроху повертається на Салтівку. Хтось так і не зміг впоратися з викликами евакуації — вирішити питання з житлом, роботою, адже починати життя з нуля на новому місці завжди непросто. А тут усе ж рідні стіни, які хоч і не гарантують захист, але дають відчуття дому.

Життя на Салтівці ще ніяк не можна назвати ні безпечним (обстріли хай нечасто, але трапляються), ні комфортним (магазини, аптеки працюють частково, дитячі садочки, школи зачинені з міркувань безпеки). Жодного вцілілого будинку на Салтівці теж нема — кожен у тій чи іншій мірі постраждав. Десь — самі лише обгорілі стіни, десь немає поверху, десь вибиті вікна — усім дісталося. Але на відміну від перших днів війни людям, принаймні, є куди сховатися — практично в кожному будинку облаштовані підвали, є вода, генератори та все необхідне, аби перебути у відносній безпеці.

У будинку Андрія теж потроху відновлюється життя. До своїх домівок повернулася орієнтовно третина мешканців. Але тут і досі ще дуже небезпечно. Тому не може бути й мови про повернення Андрієвої родини. Дружина з донькою зараз перебувають у одній з країн Європи. Вони у безпеці і це тішить найбільше. А от про інший бік медалі такого життя не прийнято говорити. Про таких, як вони, кажуть: живі-здорові, дім уцілів? Дякуйте Богу! Андрій і дякує... Але родина вже рік живе в розлуці, донечка бачить і чує тата тільки на екрані смартфона, а він лише дивується, як виросла за останній рік його маленька дівчинка, як швидко схоплює іноземні слова! Він дуже сумує і хоче обійняти своїх рідних. Але між ними — війна.

Увесь свій вільний час, якого в поліцейського не так і багато, Андрій  віддає волонтерській  роботі. Це відволікає і навіть приносить задоволення. Ще в перші тижні війни він познайомився з благодійною місією «Карітас-Спес Харків», яка доставляла в місто гуманітарну допомогу. Мало не щодня приходили фури з найнеобхіднішим. Роботи було багато — тоді все розвантажували вручну. Допомагали всі охочі. Так і роззнайомилися.

Далі Андрій став допомагати розвозити допомогу по харківських підвалах, де переховувалися люди, — деякі родини прожили у підвалах по півроку і більше! Люди чекали на представників місії з нетерпінням, часто це була єдина можливість отримати продукти, ліки, мийні засоби та інші необхідні для життя речі. Або ж почути добре слово підтримки — воно в наш час теж має неабияку ціну.

«Я й зараз, коли вільний від роботи, допомагаю «Карітас-Спес Харків». Свого часу це дуже відволікало від самотності, — каже Андрій. — Скажу більше: якби не «Карітас», то було б дуже важко морально, бо я не звик приходити додому, в порожні стіни, де тебе ніхто не чекає... А це вже, можна сказати, як друга сім'я — всі здружилися, підтримували одне одного в складні періоди і просто були поруч».

«Ви обов’язково напишіть про отця Войцеха (о. Войцех Стасєвіч, директор релігійної місії «Карітас-Спес» Харківсько-Запорізької дієцезії РКЦ в Україні. — Ред.), — каже нам Андрій. — Ви навіть не уявляєте ті масштаби допомоги, які йому вдалося організувати для Харкова та інших міст, що потерпають від війни. Він – той головний гвинтик, завдяки якому крутиться ця величезна машина підтримки. Саме завдяки йому все це злагоджено працює: прибуває гуманітарна допомога, розвантажується, розбирається, знову пакується і розвозиться людям —  не тільки в Харкові, а по всій області. Попри втому і ризики, яких досі багато в нашому регіоні. Особисто знаю випадки, коли волонтери місії потрапляти під обстріли».    

 «Приємно, що твоя допомога є комусь у нагоді, що можеш бути корисний і потрібний, — ділиться насамкінець з нами особливостями своєї волонтерської роботи Андрій. — Отець Войцех часто каже: «Зробив добре діло і забудь про це. Не чекай, що тобі подякують. Просто роби не заради подяки, а заради свого задоволення». Спочатку я не розумів, про що він. Та згодом осягнув глибину цих слів. Люди є різні. Є ті, які безмежно вдячні і розуміють цінність твоєї роботи. Але є й такі, хто постійно незадоволений: то їм не те привезли, то не таке... Замість «дякую», буває, прокльони доводиться чути. Я вже звик на це не зважати, бо вдячних людей усе ж більше. І заради них хочеться допомагати далі».

14 квітня 2023
Пожертвувати
Система Orphus
Переверните устройство для лучшего отображения