«Раніше в нас було там життя. А тепер його забрали»
Ці слова пані Інни (імʼя змінено) дуже точно описують усі три історії, про які ми сьогодні розповімо. Жінці 70 років. Кілька місяців тому вона була змушена покинути рідну домівку у маленькому селі біля Синельниково, де прожила багато років, своє господарство, і через постійну небезпеку шукати безпечніше місце для проживання.
Вона залишила майже всі речі, зароблені тяжкою працею, але не змогла залишити своїх улюбленців – котів та собак, які стали їй як рідні. Це ускладнило пошук житла у Камʼянському, адже ніхто не хотів здавати квартиру жінці з домашніми тваринами.
«Як я їх могла б покинути? Це ж члени моєї сімʼї тепер. Всі мої рідні залишились там, мені було дуже важко їхати, залишаючи їхні могили там», – не стримуючи сліз, розповідала пані Інна.
Пан Іван був трактористом та різноробочим у сільськогосподарському бізнесі, коли жив у маленькому селі під Донецьком. У 2022 році був змушений покинути свою домівку та переїхати у Словʼянськ, де за певний час зміг також знайти роботу та облаштувати своє життя, що було не дуже легко, адже у чоловіка інвалідність. Влітку цього року чоловік був змушений вдруге покидати своє звичне життя і починати спочатку. Але нове місто зустріло не надто приязно.
«Житло знайти дуже важко, а на пенсію та виплати ВПО дуже важко тут вижити: комуналка, їжа, ліки, ще і речі якісь потрібно купити на зиму, адже виїхав без нічого. А роботу знайти немає жодного шансу, хоча я дуже хотів би працювати, щоб не залежати від виплат, але це не можливо тут», – з тугою в голосі говорить він.
Пані Ганна (імʼя змінено) з родиною вже виїжджала з рідного Краматорська через загрозу з боку ворожого війська, але потім, коли у місті стало спокійніше, вони повернулись до рідної домівки.
«Але зараз там жити неможливо. Все навколо літає, вибухає. Я сказала своїй тоді вагітній доньці, щоб збирала речі, бо ми їдемо», – розповідає жінка.
Тож вона з онуком і донькою переїхали до Камʼянського, де народився її другий онучок. Але зять пані Ганни був змушений залишатись у Краматорську, оскільки у нього там робота, а в новому місті шукати щось, щоб прогодувати свою сімʼю, дуже важко.
4-річрий онук, який грався у дитячому просторі поки бабуся була з нашими працівниками, зайнявся будівництвом з конструктора.
– Що ти будуєш?
– Краматорськ. Там мій тато допомагає збивати дрони. А це поїзд, який віз нас сюди, тікає від дронів.
Усі троє отримали грошову допомогу в рамках проєкту за підтримки Irish Aid та Trócaire. І всі витратять цю допомогу на орендоване житло, на речі, яких не вистачає для нормального життя, на харчування та ліки. Ми вдячні нашим партнерам, які допомагають українцям підтримувати віру в добро та підтримку.
