«Що давало нам сили під час окупації? Діти. Вони наша найбільша радість і гордість»
Родина вимушених переселенців із Куп’янська мріє про мир, власний дім і про зустріч після перемоги з польськими родинами, які підтримали їх у важку хвилину
Перші дні повномасштабного російського вторгнення їм досі згадувати нестерпно. Найстрашніше було, каже Євгеній, коли ворожі літаки над містом кружляли. «І коли мости бомбили. А ми недалеко від мостів живемо», – додає Людмила. Та найважче – не показувати дітям свого страху, – зізнаються сьогодні. За всі 16 років подружнього життя це стало для них найбільшим випробуванням.
Родина Євгенія і Людмили – переселенці з Куп’янська. Від лютого 2023 року мешкають у Харкові. Виховують чотирьох дітей. Аліні – 14 років, Єгору – 11, Віка має 9 років, а Мілана – лише два. Найменша доня народилася в Куп’янську під час окупації.
В окупації родина вимушено прожила сім з половиною місяців. Коли ворог зайшов у місто – події почали розвиватися надто стрімко. Не було зрозуміло, де шукати безпечні шляхи для виїзду з дітьми. І родина очікувала на поповнення... Обстріли тривали постійно – від бомб і снарядів ховалися у підвалі будинку. Роботи не було, та й працювати на ворога не хотілося. Доводилося іноді брати гуманітарну допомогу – аби прогодувати дітей. Але дорожні сумки, каже Людмила, весь час стояли напоготові.
«Одного дня, коли обстріли тимчасово стихли, я вийшла на вулицю, – пригадує жінка, – і мені назустріч їхала машина. Як виявилося – евакуаційна, за кермом – волонтер із Великої Британії. Ми швидко зібралися і поїхали. Залишилася лише бабуся і моя мама – щоб її доглядати. Старшій людині було важко все покинути, навіть під страхом смерті. Адже там її дім, там минуло життя… На жаль, бабуся наша недавно померла. І моя мама сьогодні тут, із нами. Що давало нам сили пережити час в окупації? Діти. Діти є найбільшою нашою радістю і гордістю».
Родина нині мешкає в гуртожитку неподалік харківської окружної дороги: мають дві маленькі кімнати на сімох осіб. Тісно, але бодай не мерзнуть, додає Людмила. Бо в попередньому гуртожитку не мали опалення, було дуже холодно. Кухня, ванна кімната, туалет і простір для прання – спільні для всіх мешканців. Діти здобувають освіту онлайн: дистанційна форма навчання для Харкова сьогодні – майже єдино можлива. До підземних шкіл доступу вистачає не всім.
Діти війни – на їхню долю випало надто багато важких подій. Пережиті стреси позначилися на здоров’ї: проблема з мовленням – лише один із негараздів, породжених війною. Сьогодні психологи благодійних фондів проводять із дітьми терапевтичні сеанси – спеціально для цього приїжджають у гуртожиток, де мешкає родина.
Людмила, Євгеній і їхні дітлахи отримують підтримку в межах польсько-українського проєкту «Родина Родині». Ця щомісячна фінансова допомога, каже Людмила, дуже для них важлива. Бо дає відчуття хоча б тимчасової стабільності. Трохи коштів витрачають на продукти, придбали на зиму дитяче взуття, а також електричну духовку, щоб самостійно пекти печиво і пироги. А решту заощаджують на власне житло. Сьогодні це найбільша мрія Людмили і Євгена, яку непросто здіснити. «І професійна швейна машинка, – додає жінка. – Я майже весь одяг для нас із чоловіком і дітей шию власними руками. Тому мрію про таку машинку».
А про що мріють діти? – цікавимось. Аліна каже, що хоче в майбутньому стати швачкою, як її мама. Дівчинка гарно малює, охоче показує свої малюнки. Єгор любить спорт, захоплюється машинками, можливо, буде водієм або матиме власну СТО. Віка мріє стати кухарем, або кулінаром, щоб випікати смачні торти, а дворічна Мілана – поліцейською, аби «тримати все під контролем».
«А ще так хочеться поїхати всім разом на море, – зітхає Євгеній. – Але поки що це нереально. Навіть на рибалку вибратися немає можливості, а колись так це любив Та найголовніше – щоб війна закінчилася. Щоб припинився цей кошмар... »
Родина Людмили і Євгенія дуже вдячна польським родинам за підтримку українських сімей, які потерпають від війни (саме таким є найвищий духовний посил проєкту «Родина Родині»: кошти підтримки - від родин до родин). І просять переказати для них такі слова: «Ми знаємо, що вам зараз також важко. Ми бажаємо, щоб повінь і її наслідки якнайшвидше залишили вас у спокої, – додає Людмила. – Дякуємо за те, що ви є. І запрошуємо вас у гості – після війни. Будемо дружити сім’ями».
… Дім родини у Куп’янську постраждав від ворожих обстрілів. Активні бойові дії точаться сьогодні неподалік від рідних серцю місць. «А так хочеться повернутися додому, – каже Євгеній. – Там у нас дуже красиво… І ліси, і річка, і крейдяні гори. Але ліси сьогодні всі заміновані… Ну, нічого. Колись повернемось. Після нашої перемоги. Обов’язково».
