Смерть женеться за мною все життя, але Бог піклується Своїми дітьми: історія багатодітної родини з Київщини
Світлану та п'ятеро її дітей війна застала в селі Плахтянка, що неподалік Макарова. Вже з першого дня звуки боїв долинали з боку Бучі та Гостомеля, а згодом і їхнє село опинилося в вогняному кільці, вибратися з якого, здавалося, неможливо. Майже два тижні без світла, тепла, зв'язку і гарячої їжі... А бої не стихали... Потім вже й запаси харчів почали закінчуватися. Стало очевидним — треба вибирати і якнайшвидше.
9 березня рано-вранці в селі почала формуватися евакуаційна колона. Їх шестеро, а машини заповнені. Світлана просила взяти в машини бодай по одній дитині, але місць нема... І раптом — автівка в кінці колони. В ній — один хлопець, рідні якого відмовились виїжджати. Не інакше як сам Господь простягнув у ці хвилини родині Світлани руку допомоги.
"Війна знімає маски. Вона як тиша після ядерного вибуху. Коли навколо немає стін, немає дерев, а поруч ті, хто поведе далі, — згадує, оглядаючись назад, Світлана. — Коли в моєму житті ставалася біда, поруч завжди були ті, хто допомагав. Згадую 25 липня 2017-го, смерть чоловіка... Я тільки написала "Ігоря немає... Він помер..." А друзі з "Карітас-Спес" вже були поруч, тихо, не питаючи, чи потрібна поміч. Безмежно вдячна їм усім! Що організували все: і похорон, і мою реабілітацію потому. Так само 24 лютого 2022-го... Я ще не знаю, чи існує світ навколо, а друзі вже вирішували питання нашої з дітьми евакуації. Бог посилає на моєму шляху добрих, щирих людей, різного віку і національності, які підтримували нас і досі підтримують".
Світлана та її діти зараз у Австрії, в красивому містечку Вайдховен. Ще рік тому вони нічого не знали про це місто і навіть не мріяли там побувати. Але доля закинула їх сюди, аби вони познайомились із людьми, про яких завжди згадуватимуть із вдячністю.
"В цьому місті, де ми зараз знаходимось, є декілька людей, які, коли весь світ упав, були поруч. Паскаль Вайер, Сабіна Нейбор, Аня Мазур, Гудрун, Джаміля, Юра та Оля, Тарміна і ще декілька, — каже Світлана. — У Божої любові кордонів немає, немає своїх і не своїх, немає віросповідання. Є безумовна любов. Коли людина, що вперше бачить тебе, віддає тобі себе, ні, це розумом не зрозуміти".
Вона згадує, як прожили три місяці в пансіонаті для біженців, але місця там не вистачало. Тим часом Бог через Паскаль, Сабіну та інших людей робив свою роботу — опікувався Своїми дітьми. Господарі пансіонату віддали їм своє житло — двоповерховий будинок, який нам вже готували Сабіна та Хуберт Мосамер, господар помешкання.
"Коли я вперше увійшла в будинок, то сльози мимоволі котилися з очей від подиву та з якою турботою дивиться на нас хазяїн будинку", — згадує жінка. "Чи вам подобається? Чому ви плачете? Чи все добре?", — розпитував він, а Світлана ніяк не могла повірити, що цей дивовижний затишний будинок на березі річки Іббс у самому центрі Вайдховена — тепер їхнє нове житло.
А далі було перше знайомство з місцевою біженкою Тарміною.
"Я за три місяці все рвалася на роботу, щоб допомогти тим, хто не зміг виїхати і ще був у окупації, або хто вже виїхав і був розкиданий війною по всій Україні. Це була найголовніша моя ціль — вибратися і допомогти тим, хто залишився, — каже Світлана. — Бо ми два тижні були без хліба, води, тепла, і я знала, що моя робота в "Карітас" зможе допомогти, просто потрібно сказати, що ми живі і сказати, де потрібна поміч. Що і сталося! Одразу, як село було звільнене, Леонід Зігерт від "Карітас-Спес Житомир" почав привозити їжу та ліки в село. А в Австрії мене Сабіна стримувала, мовляв, почекайте, все буде, без документів ніхто нікуди не візьме, ні на яку роботу. Ось я отримую свої документи, заїжджаю у дім з дітьми, і в той же день Тарміна пропонує мені роботу прибиральниці у супермаркеті. Якраз вільне місце, але далеко, і потрібно рано виходити. Але погоджуюсь, не думаючи. Бог піклується Своїми дітьми. Я маю роботу 2 години на день, з 6-8 ранку і я вільна. Можу бути поруч з дітьми".
Та випробування на цьому не закінчилися.
"10 жовтня я падаю і ламаю плече. Падаю на переході, нікого й нічого не бачу від болю. І приїздить "швидка". А в ній — сусід моєї подруги Гудрун, з яким ми тільки нещодавно познайомились. Він лікар і саме в цей день чергував. Я ще не доїхала до лікарні, а Гудрун і Сабіна вже знали, що зі мною. Коли я прийшла до тями і побачила доньку, то єдине моє питання було: "Альона, я жива?" Смерть женеться за мною все життя, але Бог піклується Своїми дітьми. Після смерті чоловіка я понад три місяці боялася заснути, бо мала страх, що більше не встану. З того часу я постійно дуже боюсь запаморочення, сну. Коли ми були в оточенні в підвалі, я боялася заснути. Щоб не прийшов русскій солдат і не вбив дітей. Я постійно вслухалась у тишу: хто йде? І за кроками розуміла це свій чи ні. Перший раз під час війни я заснула у Паскаль вдома...
І з переломом цей страх повернувся. Я впала і втратила свідомість. Коли мене лікар привів на пару секунд до тями, я його чула наче у далекому сні, і було відчуття, що я йду, відлітаю, що не маю сил дихати та жити. Але знову ні.
Два місяці я була вдома у ліжку. Ніякого спілкування і руху. Є час подумати про життя, про те, яке воно важливе і як потрібно цінувати його тут і зараз. 27 грудня я вийшла на роботу. Це було як ковток повітря..."
Світлана все ще перебуває у Вайдховені. І чекає на повернення додому. "Як я хочу знову посадити город, завести курочок, песика, кішку... Живу надією, — каже вона. — Працюю, допомагаю за будь-якої можливості тим, хто потребує, хто залишився там, вдома, в Україні... Бог піклується Своїми дітьми".
Попри велику підтримку знайомих і зовсім незнайомих людей за кордоном, адаптуватися за кордоном було непросто. "На мою думку найбільші труднощі — це розуміння, що ти не вдома, як у мене так і в дітей. Якби хтось спитав мене чи дітей, де вам було б краще, ми з впевненістю відповіли б, що вдома, в нашому селі, на рідній землі. Дітям та й усім нам насправді потрібно щастя, яке не вимірюється грошима, свобода, яку неможливо підмінити матеріально. І це правда, яку я давно зрозуміла, ще зі свого дитинства.. Наша Країна — це Країна вільних людей! Найголовніше, що потрібно нам — цінувати те, що маємо, та бути вдячними Богові за це!"
