«Сподіваємося, що вистоїмо». Історія багатодітної родини з Вовчанська, яка витримала окупацію та почала все з нуля
Олена з чоловіком Олександром та трьома дітьми пройшли через всю окупацію Вовчанська. Від міста до кордону з Росією всього 5 км, тож його захопили ще в перший день повномасштабного вторгнення. Втім, родина трималася: Олександр продовжував працювати пожежником, а дружина доглядала за дітьми. «Ми чекали на наших військових. На звільнення», – згадує жінка.
Олена мала можливість виїхати з окупованого міста через Росію, але робити це без чоловіка відмовилася. Хотілося бути всім разом: «У Вовчанську батьки, свій дім, собака. Просто намагалися нікуди не виходити, ні з ким не спілкуватися. Росіяни нашу родину не чіпали, і це давало змогу залишатися».
Коли місто звільнили, сім'я переїхала до Харкова – хоча б трохи далі від небезпеки. Згодом облаштувалися: орендували квартиру, а старша донька Міла вступила до вищого навчального закладу. Олена каже: дівчина йде стопами батька і хоче стати психологом у пожежній частині. Олександр віддав професії рятувальника 20 років і працює досі. Зокрема, їздить на виклики до Вовчанська.
У рідному місті, попри постійні обстріли, залишається мати чоловіка. «Ми це розуміємо, там усе її життя пройшло. Там почуваєшся вдома», – зауважує Олена. Сама ж вона після деокупації жодного разу не навідалася до Вовчанська, – бо дуже небезпечно, і досі згадується вибух на сусідній вулиці рік тому. До того ж у місті через ворожі атаки немає ні школи, ні дитсадка: «Чоловік їздить туди. Я поки не можу. Хоча діти дуже сумують за своїм будинком, за друзями, річкою». З-понад 17 тисяч мешканців у Вовчанську залишилося близько 3500.
Далі родина планує мешкати в Харкові, бо тут більше перспектив для дітей. Та війна вже встигла позначитися на їхній психіці, зізнається Олена.
«Герман, наш найменший, боїться гучних звуків. Навіть коли ми гуляємо і він чує гуркіт від самоскидів, проситься додому», – розповідає жінка.
Малюку Герману всього три роки, його брату Тимуру – 12, сестрі Мілі – 17. Троє дітей дають можливість всій родині виїхати за кордон, проте вони воліють жити тут. «Для чоловіка важлива його робота, порятунок інших. Як ми можемо поїхати? Це ж наш дім», – пояснює Олена.
Ще один член родини, показує Олена, – кіт Лео. Він також переселенець із Вовчанська. Жінка додає, що всім їм дуже хочеться додому, хоча це й неможливо: «Зараз важко сказати, що буде завтра. Все змінилося, живемо одним днем. Так, ми зараз у гарному місті, у нас комфортні умови. Та ми не хотіли цього переїзду. Ми ж все життя мешкали у Вовчанську. Якби не війна – жили б і зараз…»
Отриману матеріальну допомогу від проєкту «Родина Родині» сім'я витрачає на дітей. «Здебільшого на продукти, фрукти, іноді на солодощі, хочеться побалувати їх», – розповідає жінка. Згадує, як під час окупації давала дітям солодке: це допомагало заспокоїти та відвернути увагу.
Щоб знаходити сили почати з нуля, Олена й Олександр фокусують увагу на дітях: «Дуже хочеться, щоб вони здобули добру освіту та залишилися в Україні. Так, нам нелегко, та всі українці зараз через це проходять. Сподіваємося, що ми вистоїмо».
Українсько-польський проєкт «Родина Родині» триває від жовтня минулого року на території Київсько-Житомирської Дієцезії, а від лютого цього року – також і в Харківсько-Запорізькій Дієцезії. «Карітас-Спес Україна» реалізує його у співпраці та завдяки підтримці Caritas Polska. Проєкт спрямований на підтримку українських родин, які перебувають у матеріальній скруті та постраждали від наслідків війни в Україні.
