Пожертвувати
ua en

«У Біблії 365 разів написано: «Не бійтеся». Це нам духовна підтримка на кожен день»

Найкраща мелодія в світі – голоси твоїх дітей, якими наповнений  рідний дім, переконані Поліна і Сергій з Обухова на Київщині

Першими нам назустріч вибігають Стефан і Стефанія.  Двійнятам понад півтора року, і звісно ж, вони почуваються в родині «головними». «Так, це саме той вік, коли цілий світ належить їм», – посміхається мама Поліна. І запрошує до оселі. А в ній – як у вулику: все гуде.  Вихідний день – і вся родина вдома. З вітальні долинають звуки музики.  У родині  семеро дітей. І всі – творчо обдаровані: грають на музичних інструментах, співають, танцюють. «Тільки двійнята ще не долучилися до «сімейного ансамблю», але впевнена: скоро теж там будуть», – жартує тато малюків.

В Обухові на Київщині родина живе від березня минулого року. Спершу винаймали помешкання, але потім господарі виставили дім на продаж. Відтоді мешкають у будинку, який належить сестрам згромадження Святого Апостола Павла з Шарт. «На початку війни сестри виїхали за кордон, у домі ніхто не жив, відтак ласкаво дозволили нам тут оселитися», – розповідає Поліна.

За фахом вона– перекладачка з іноземних мов, нині у відпустці з догляду за дітьми. Її чоловік Сергій – програміст. До повномасштабного російського вторгнення родина жила у Броварах на Київщині. Там їх застала війна. Поліна, мама п’ятьох малюків, на той момент була вагітна двійнею. «Лунали вибухи, було дуже страшно, – пригадує жінка свій стан на світанку 24 лютого 2022 року. –  У сусідній квартирі мешкала сім’я переселенців з Донбасу. «Досить бомбити!» – кричав чоловік, який від 2014 року добре знав, що означають ці жахливі звуки. Ніколи не забуду того моторошного стану, тих вибухів і тих криків…»

У пошуках безпечнішого місця виїхали до батьків Поліни у Звенигородку на Черкащині. Певний час жили там. А коли вирішили повернутися на звільнену від окупантів Київщину, – обрали містечко Обухів. Сергій має тут роботу, діти ходять до школи, відвідують гуртки, заняття з музики. «Війна дуже змінила нас усіх. І дітей – особливо. Бачу це по друзях, однокласниках наших синів та доньок. Діти швидко подорослішали, водночас стали уважнішими і добрішими до інших».

Найстарший син, 14-річний Семен – восьмикласник, захоплюється футболом, грає на піаніно. 12-річна Марія і 10-річна Марта мають гарні голоси, співають у церковному хорі псалми. Марія грає на віолончелі, Марта освоює гру на фортепіано. Леву – сім років, він – майбутня футбольна зірка,  5-річна Майя також любить співати і має здібності до малювання. Найменші Стефан і Стефанія, як ми вже зауважили раніше, – диригенти «творчого сімейного процесу».

Поки розмовляємо у вітальні – двійнята засинають. Семен допомагає вкласти малюків у ліжечка. Лев із Майєю не можуть поділити іграшкового ведмедика, тож Марія мусить заспокоювати обох. Часу на нудьгу немає.

Велика сім’я – ще більша відповідальність. Чи думали, що матимете таку велику родину? – запитую. «Коли ми тільки познайомилися і почали зустрічатися, Поліна працювала з дітлахами в соціальному центрі благодійного фонду, – пригадує Сергій. – Вже тоді, розмовляючи про майбутнє, дійшли думки, що хочемо мати багато дітей. Але про те, що народимо аж сімох – не думав… Діти – велика відповідальність. Постійні хвилювання. І водночас – велике щастя. І якби не війна, якби мали трохи кращу економічну ситуацію, то напевно прийняли б у свою родину діток, які залишилися без батьків. Сьогодні багато тих, хто потребує підтримки… Можливо, зможемо здійснити цей задум після війни». 

На «після війни» ми всі відкладаємо нині багато своїх мрій і бажань. Сергій каже, що хотів би поїхати з родиною до Риму, побачити Вічне місто: «Ніколи на це не вистачало ні часу, ні коштів. А було б цікаво побувати в інших країнах, побачити, як там живуть люди. Але жити хотів би – тільки вдома. Впевнений, що Україна – найкраще місце на Землі».

Поліна каже, що найбільша мрія – щоб закінчилася війна. Аби люди не гинули, щоб можна було повернутися до нормального життя. Щоб діти мали дитинство, а не ховалися від ворожих ракет по холодних підвалах.

Дитячі мрії – окремий простір для натхнення.

«Я люблю співати, мрію створити власний музичний гурт і гастролювати світом», – посміхається Марія. Семен любить англійську мову, мріє стати відомими футболістом і грати у прем’єр-лізі Англії. А Марта каже, що коли виросте, хоче стати такою, як тато. Що маєш на увазі? –  уточнюю. «Такою ж доброю і програмісткою. А ще я хочу бути святою. У тому сенсі, щоб допомагати іншим людям».

Вони – родина католиків. Щонеділі відвідують Службу Божу, діти –  уроки катехизму (релії). «Так, війна дуже вплинула на нас, – ділиться Поліна. – Домінують постійний страх за дітей, переживання за майбутнє. Коли повітряна тривога вночі – не можу спокійно спати, чекаю відбою. А з іншого боку… Велика сім’я – це постійна рутина. Щоденні турботи, клопоти –  це також стимул не  опускати руки. Летять ракети. Відпрацювало наше ППО. Подякувала Богу – і йду на кухню. Бо завтра день народження дитини, маю спекти торт. Це приємні обов’язки і традиції, які нам ніхто не порушить. Навіть вороги, озброєні ракетами і безпілотниками».

Віра допомагає, підтримує і дає розраду. «Коли дуже страшно – йдемо з дітьми в каплицю і молимося, – розповідає жінка. –  Ми довіряємо Богу. Як сказав недавно священик під час Служби Божої, у Біблії 365 разів написано «не бійтеся». Це нам духовна підтримка на кожен день».

Участь у польсько-українському проєкті «Родина Родині», бенефіціарами  якого сім’я  Поліни і Сергія були торік, допомагала частково покривати витрати на продукти харчування, одяг і взуття для дітей, творчі гуртки. «Життя стало досить дороге. Береш тисячу гривень – і на таку кількість людей, як у нас в родині, майже нічого в магазині купити не можеш. Більш-менш якісне дитяче взуття коштує так само, як черевики для дорослого. А його вистачає на сезон, бо діти ж ростуть, – каже Поліна. – На розвиток, лікування, оздоровлення дітей також багато коштів потрібно. Ми безмежно вдячні польським родинам, які нас підтримували. Відкрите серце – це також добрий приклад і нам відкривати власні серця. Світ нині такий, що люди переважно хочуть, аби їх підтримували, щоб їм давали. А приклад польських родин показує, як важливо ділитися з іншими, допомагати тим, хто в потребі. І тоді добро буде примножуватися і йти далі у світ».

14 лютого 2024
Пожертвувати
Система Orphus
Переверните устройство для лучшего отображения