«Україну чекає щасливе майбутнє. Тут живуть найсміливіші у світі люди. Ми обов’язково переможемо!»

…Наталія несла вулицями Бобровиці щойно спечений хліб, щоб передати потребуючим, і цей момент зателефонувала знайома. «Де ти зараз? Ховайся швидко, російські танки їдуть містом. Десь там, недалеко від тебе!» Ні, страху не було. Відчаю теж. Була рішучість і єдине бажання: вийти назустріч ворогам і сказати: «Досить! Повертайтеся додому. Я вже бачила це. Ви несете лише горе і смерть. Забирайтеся геть!»

Родина з Луганщини, яка десять років тому вимушено залишила рідний дім через війну, знайшла прихисток у містечку на Чернігівщині. «Ми тепер бобровицькі, – кажуть Наталія і Тимур. – Тут наш дім. Ми нікуди більше звідси не поїдемо».

***

«Коли побачили український прапор – вийшли з машини і плакали від щастя...»

«Дуже гучно було… Вулицею, повз наш дім, йшла колона ворожої техніки. Танки стріляли хаотично, за принципом: куди влучать. І ракети літали, і снаряди. Вибухи в місті лунали постійно. А потім якось, у хвилину короткої тиші, син підійшов до вікна і каже: «Не хвилюйся, мамо. Залишилося три дні». Звідки він це знав, як передбачив? Та через три дні, 31 березня, окупанти вийшли з Чернігівщини. Але ж якої біди вони тут накоїли… Скільки горя людям принесли… Радість від звістки про визволення була настільки сильною, що ми з чоловіком плакали. Марат питає: мамо, чому ви плачете? Війна закінчилася? – Ні, синочку, війна ще не закінчилася, але танки з міста пішли…»

Пригадуючи моторошні події лютого-березня 2022 року, Наталія не може стримати сліз. У містечку Бобровиця з чоловіком та 11-річним сином жінка мешкає від квітня 2014-го. Відтоді, коли війна увірвалася в її розмірене щасливе життя, безжально і безповоротно розділивши його навпіл: на «до» і «після»

…Наталія – фахова журналістка. Працювала на телебаченні, прес-офіцером у відділенні прокуратури. До подій 2014 року була успішною редакторкою міської газети в місті Красний Луч на Луганщині. У 2013 році вдруге стала мамою. Чоловік – юрист, працював у місцевій прокуратурі. «Здавалося, є все для щастя: улюблена робота, бізнес, житло, машина. Зробили ремонт у помешканні. Старші діти навчалися в інститутах. Наша велика втіха – маленький син, якого ми з чоловіком так чекали... Живи і радій. Мали плани на майбутнє, – розповідає жінка. – Але навесні 2014 року ми вже відчували наближення війни. Ще наприкінці березня чоловік сказав: «Наталю, пахне війною… Буде велика біда. Рятуй редакцію». Тимур – учасник бойових дій в Афганістані, служив санінструктором. Забираючи з поля бою пораненого, сам підірвався на міні. Мав серйозні осколкові поранення ніг. Його дошкульні проблеми зі здоров’ям – наслідок тих подій».

За порадою чоловіка Наталя вивезла з міста обладнання, техніку, газетний архів. Устигла виплатити зарплату співробітникам, оплатити комунальні рахунки підприємства, податки. А останній випуск газети з типографії вже не мала куди забрати: прийшла на роботу зранку, а там – триколор: редакцію захопили російські військові, влаштувавши штаб. Свіжий номер тижневика роздавали просто перехожим на вулицях. У ньому, з-поміж іншого, давали поради читачам, як поводитися і рятувати себе в умовах бойових дій.

Залишатися в місті стало небезпечно. Тимур і Наталя це розуміли. На збори мали менше доби. Взяли лише найнеобхідніше: документи, дитяче харчування. З маленькою дитиною і хворою 90-річною мамою чоловіка подолали в дорозі виснажливих 36 годин. Без перепочинку, через постійні небезпеки (поля і лісосмуги вже мінували), через 19 блокпостів і принизливі перевірки та допити. Коли дісталися Харківщини і побачили український прапор – вийшли з машини і плакали від щастя.

«І бабусі сказали: аби ти ніколи не дізнався, синочку, що таке голод…»

У Бобровицю на Чернігівщині їхали не випадково. Давні друзі чоловіка – колишні воїни-афганці, які живуть у цьому містечку, допомогли орендувати житло, підтримали найнеобхіднішими речами, продуктами, ліками. «Ми, звичайно, їхали на день-два, думали, що скоро все закінчиться і повернемось додому, – зітхає Наталія. – Сподівалися, що наше місто на Луганщині звільнять від окупантів. У Бобровиці з роботою було проблемно. Чоловіку пропонували місце тракториста. Але він не мав відповідного досвіду і водійських прав. Хоча насправді навіть охоронцем влаштуватися складно було. До переселенців тоді ставилися по-різному… Багато хто дивився з недовірою: як, мовляв, можна покинути рідний дім і приїхати в чуже місто, без нічого. Але коли мова йде про життя і здоров’я твоєї дитини, ти не роздумуєш довго, все залишиш, аби її врятувати».

…Трикімнатне помешкання, де ми розмовляємо, – перше житло, в якому родина нарешті змогла поселитися на постійно. Перед цим вісім років мешкали в орендованих квартирах. Кожен переїзд – стрес, нова невизначеність. І лише незадовго до повномасштабного російського вторгнення отримали комунальну квартиру – за державною програмою підтримки внутрішньо переміщених осіб та людей з інвалідністю. Довго самотужки робили ремонт: будинок – ще 1970-х років, у квартирі мусили оновлювати і переробляти все: від стін до вікон і дверей. Старша донька, друзі і сусіди допомогли з меблями, речами. «Увечері 23 лютого 2022-го повісили люстру у вітальні. Не могли натішитися, що маємо нарешті свій затишний куточок. А на світанку із Борисполя зателефонувала донька: «Мамо, війна. Над нами ракети летять. Вибухи в місті». Я повірити не могла. Наче страшний сон. За кілька днів Бобровицю окупували ворожі війська».

Але саме повномасштабна війна, хоч як прикро це визнавати, змінила ставлення з боку місцевих. «Нас нарешті зрозуміли, – гірко посміхається моя співрозмовниця. – Прийшли за порадою: що робити? Розповідала: треба запасатися продуктами, водою, заряджати павербанки. Не панікувати. Радила, як поводитися у разі обстрілів. Війна нас зріднила».
Синові довго не казали, що відбувається. Не хотіли травмувати дитячу психіку. Коли було дуже гучно від вибухів – одягали йому навушники, вмикали музику. Від бомбардувань ховалися у підвалі. «Тоді моя дитина раптом сказала фразу: мамо, а що таке голод? Бабусі в підвалі, як почули, почали ридати: «Маратику, ти ніколи не дізнаєшся, що таке голод!» І почали приносити нам – хто відро моркви, хто картоплю, крупу, макарони. Я кажу: дякую, та не треба, ми запаслися. А мені у відповідь: не дай Боже, щоб ваша дитина дізналася, що таке голод…»

Та найстрашніше на той час, каже Наталія, було залишитися без ліків. Деякі препарати Марат має повинен приймати постійно. І їх не було…

«Найщасливіший день у житті, коли наш син почав розмовляти»

Під час облоги в місті не було інтернету і майже зник зв’язок. Коли з’являлася електрика, Наталія – разом із іншими жінками – випікала хліб і роздавала людям у потребі – самотнім, незаможнім, стареньким. Одного разу несла ще теплі буханки в центр міста, коли зателефонувала знайома: «Ти де зараз? Швидко ховайся. Російські танки на сусідній вулиці!» Коли це почула, хотіла піти назустріч. Спинити, сказати ворогам у вічі: «Досить. Я вже бачила вас десять років тому. Ви несете лихо і смерть. Повертайтеся додому! Забирайтеся геть!»

Не могла повірити, що війна знову її наздогнала…

Та найбільше хвилювалася за сина. Через перенесені в перший рік життя стреси і переляк Марат перестав їсти і розучився ходити. Хлопчик підростав – і до 5 років не розмовляв. Безкінечні походи по лікарях. Десятки кабінетів різних фахівців – батьки збилися з ліку… Довго не могли визначити діагноз. І коли, після тривалих складних діагностик, перевірок та консультацій Наталія почула вердикт медиків, земля похитнулася під ногами. Розлади аутичного спектру – через стрес, пережитий на тлі бойових дій. Цей день став найважчим у її житті, зізнається жінка.

Але батьки не опускали рук. Пробували різні методи терапії. Лікування поволі давало результати. Лікарі запевняли: якщо витримаєте в такому темпі до 12-річного віку і будете тримати стан здоров’я сина в стабільному руслі, то, можливо, вдасться вийти з хвороби. Але не все так просто. «Відкати» в лікуванні часом вибивають із колії. І стаються вони найчастіше на тлі гострих переживань, пов’язаних з війною. Коли лунає звук повітряної тривоги, син починає голосно кричати… І щоб його заспокоїти, стабілізувати стан – потрібні зусилля і терпіння.

Основна маса коштів сімейного бюджету іде на діагностику й лікування дитини. Лікування дороге – фінансів постійно бракує. Окрім ліків, Марат має дотримуватися безглютенової дієти – а це додаткові щоденні чималі витрати.

Та коли син почав говорити… І відразу фразами, осмисленими реченнями – то був найщасливіший день у житті, зізнається Наталія. «Я записувала на відео, надсилала рідним, знайомим: подивіться, наш Марат почав говорити, він розмовляє!». А син мені: мамо, я завжди вмів говорити. Просто мовчав, бо ще був не час». Нам не потрібні машини, будинки, багатство. Наше щастя – це добрі результати від лікування сина», – переконана жінка.

«Коли почула, що нас взяли до проєкту «Родина родині», здавалося, ніби янголи прилетіли до нас»

Марат – здібний хлопчик. Малює, грає на піаніно і гітарі. Любить знімати відео і робити короткі «ролики». Навчається в школі за індивідуальною програмою, відвідує освітній інклюзивний центр для особливих дітей, який недавно відкрився в їхньому місті. Але із соціалізацією не все і не завжди було просто. Сусідські діти, не розуміючи «дивної поведінки» хлопчика, часто брали його на кпини. Аж доки Наталія зібрала у дворі хлопчиків і дівчаток та розповіла, чому її син не схожий на інших. І що означає вислів «особлива дитина». Після того, каже Наталія, у Марата з’явилося багато друзів. Вони не тільки приходять до нього гратися, а й стають на захист, коли хтось наважиться скривдити хлопчика.

У майбутньому, коли виросте, Марат мріє працювати на метереологічній станції. Вчить англійську мову. Знає країни, їхні столиці і національні прапори. Каже, що після перемоги разом із мамою і татком дуже хоче поїхати у подорож Європою. І першою країною, яку відвідає, буде Польща.

«Коли я розповіла сину, що нас взяли до проєкту «Родина родині», що це звичайні польські родини допомагають таким українським сім’ям, як наша, і що завдяки їм тепер ми маємо кошти, аби повезти його на планову реабілітацію, Марат поцікавився: як буде польською: «дякую»? І записав собі це слово до нотатника, щоб не забути», – ділиться мама.

Наталія каже, що ніколи раніше не зверталася до жодного благодійного фонду по допомогу. Звикла, що власні проблеми має вирішувати самотужки. Добрі люди порадили написати заяву на участь у проєкті «Родина родині», бо знали про велику їхню скруту. «То був важкий період, – пригадує. – Попереду – чергова реабілітація сина, а я розумію, що коштів дістати немає звідки». Її зарплата невелика: працює соціальним педагогом, веде гурток юних журналістів. Але більшість часу має присвячувати синові. Чоловік підробляє, не покладає спроб знайти добре оплачувану постійну роботу. Але кінці з кінцями родині зводити складно. «Те, що нас взяли до проєкту, було для нас як диво, – каже жінка. – Досі не можу повірити, що це з нами відбувається. Коли ми отримали перші виплати, Марату якраз зробили важливу операцію. І ці кошти стали для нас рятівними – використали їх на реабілітацію. Тепер, завдяки вашій підтримці, зможемо повезти сина на курс відновлювальної терапії до Трускавця. Вже купили квитки на потяг, їдемо за кілька тижнів. Так, нам ці кошти справді життєво необхідні. Але я скажу більше. Той факт, що нам не відмовили, вислухали, перейнялися нашою ситуацією... Оце справжнє милосердя, ця рука допомоги, подана своєчасно, коли тобі дуже важко, – це дуже багато важить. Мені здається, ніби янголи в особі Карітас-Спес прилетіли до нас і стали з нами поруч...»

***
… Дощ того дня у Бобровиці не вгавав ні на мить. За вікном – сіре низьке небо, у кімнаті – сутінки. Але коли Марат із мамою вийшли нас проводжати, – розпогодилося. Нарциси і тюльпани Наталії на квітнику біля будинку потроху відцвітали. А натомість з’являлися пуп’янки нових квітів. На вишнях, на абрикосах – зав’язь майбутніх плодів. Весна цьогоріч рання. Обнадійлива. Хоч і не щодня втішає теплом.

«Про що ти мрієш найбільше?» – запитую Марата, який впевнено крокує поміж калюж. – «Я хочу, щоб війна закінчилася… Я знаю, що Україна обов’язково переможе і буде щасливою. Бо тут живуть найсміливіші у світі люди!»

На прощання Марат дає листівку, яку намалював до нашого приїзду. «Це для польських родин. Дякую». «Dziękuję!» – повторює польською, не зазираючи до нотатника. І посміхається.

***

Дякуємо нашим партнерам Карітас Польща (Caritas Polska) за підтримку й активну співпрацю в реалізації проєкту «Родина родині».

Цей проєкт, починаючи від жовтня 2022 року, допомагає українським родинам у складній життєвій ситуації, які постраждали від наслідків війни.