Надія любить квіти. І квіти відповідають їй взаємністю. Ростуть і щедро квітнуть усюди, де тільки можуть: на підвіконнях, полицях, на столі. Хатні рослини – її віддушина. У Костянтинівці на Донеччині кожної весни Надія саджала квіти на подвір’ї біля свого будинку, на грядці вирощувала овочі та городину, у палісаднику – малину й полуницю. Здається, що з її легкої руки проростає все, що має до цього хист. Жінка плекала родинне гніздечко з особливою любов’ю, вкладаючи в нього душу. І частину душі залишила там, у рідному домі, коли в квітні 2022 року разом із родиною змушена була покинути своє місто.
«Як ми жили до війни? Добре жили. Мріяли про майбутнє, – розповідає Надія. – Планували зробити ремонт у будинку. Думали з чоловіком про те, де після школи навчатимуться наші діти. Ілоні – 13, вона серйозно захоплюється театральним мистецтвом. Кирило дуже любить футбол. Йому лише вісім, але вже хоче пов’язати своє життя з цим спортом. Я тепер розумію, який то був щасливий час…».
Ми розмовляємо в крихітній квартирі на першому поверсі житомирської п’ятиповерхівки, яку родина орендує понад рік. Вдома – лише Надія, її мама Наталія й донька Ілона. Чоловік Сергій – на роботі, Кирило – в шкільному таборі.
Ніколи, в найгірших прогнозах, вони не передбачали, що доведеться втікати з рідного дому. Але сталося так, як сталося…
А «сталося», пригадує Надія, – ще 2014 році.
«Ми всі ці «бахи» в Костянтинівці чули часто, – розповідає жінка. – Ілоні було 4 роки, я – вагітна другою дитиною. Вкладаєш доню спати – перехрестила ліжечко і свій живіт, думаєш: буде, що буде. І якось так потроху звикала… Бо коли часто чуєш такі звуки – вони стають буденними. Тому коли вранці 24 лютого 2022 року одна з мам написала в шкільному батьківському чаті, що Росія почала війну, я скептично подумала: ну звідки вона знає? Ракети літали, ми чули вибухи, але ж… уже знали, що так може бути. І вірили, що це не триватиме довго. Чоловік питає: може, поїдете з дітьми десь у безпечніше місце? Та я не хотіла лишати його самого. І маму свою теж не хотіла лишати – ми жили поруч, на одній вулиці. Я собі міркувала – ну куди ми поїдемо… Тут своя хата, все рідне нам, у дітей – школа, у нас із чоловіком – робота. А потім – ці жахливі новини… Буча, Ірпінь, Маріуполь. У Маріуполі жила наша знайома з родиною. Ховалися від обстрілів у храмі, а потім у підвалі якогось будинку були понад місяць заблоковані. Знайома вже навіть розмовляти від виснаження і страху не могла. А коли повернувся дар мови, такі жахи розказувала. Вони ледве вирвалися з того пекла. А я собі думала: ну як? Маріуполь – це ж таке місто, я там бувала не раз… Невже все це правда?»
До війни Надія працювала операторкою кол-центру в ДТЕК. Сергій – вправний автослюсар – не нарікав на брак замовлень. Не розкошували, але на базові речі коштів родині завжди вистачало. З початком повномасштабної війни стало важко – не лише з роботою, але й побутовими моментами: перебої зі світлом, газом. «Але я все відмовлялася виїжджати, – зітхає жінка. – Аж поки неподалік із нашим домом не прилетіла російська ракета… Багато жертв було. У маминій хаті через вибухову хвилю вікна, двері повилітали. Ілона тоді дуже злякалася: «Мамо, їдьмо, втікаймо звідси. Я не хочу тут померти!» Ці слова стали вирішальними».
Повертатися до тих подій важко. І забути – неможливо. Надія пам’ятає кожен день у деталях. Як попросила доньку нагодувати пса наостанок. «Сама не мала сили підійти, плакала… Кота взяли, папугу забрали, а для собаки місця в машині просто фізично не було. Нас четверо і мама. З речей найнеобхідніше тільки змогли захопити».
Молилася, аби автівка витримала (купили допіру перед війною, і це був по-суті перший виїзд нею); хвилювалася, щоб не забракло пального – на автозаправках панував ажіотаж і багатогодинні черги. Пам’ятає, як шукали місця, де зупинитися на час комендантської години, а їм відмовляли навіть поставити машину на подвір’ї. Різне було…
«Їхали понад дві доби. Змучились. Син довго мовчав, дивився у вікно, а потім каже із сумом: «Ми вже, мамо, не повернемося додому. Бо так далеко їхати… І не відомо, чи наш дім дочекається нас». Боляче почути таке від дитини.
Їхали у Піщанку на Житомирщині – до маминої рідної сестри. Прожили там пів року, відтак – через різні непрості обставини – змушені були перебратися до Житомира. Складно було знайти житло. І роботу.
«Тепер ми тут усі, як у рукавичці – підхоплює пані Наталія. – Але це не біда. У порівнянні з війною – все здається дріб’язковим».
Пані Наталії – 71. Родом із Житомирщини, але доля закинула на Донбас: майже сорок років прожила в тих краях. «От багато хто каже – Донбас сякий, Донбас не такий. А я там завжди українською говорила. І на роботі, і з друзями. І ніхто ніколи не докоряв мені за мову. Там живуть добрі, щирі люди», – каже жінка.
Сумнозвісні події на Донбасі навесні 2014 почалися саме з Костянтинівки, пригадує пані Наталія. Каже, коли бачила наших солдатів, які прийшли захищати край, хотіла їх підтримати. Пиріжки з сусідкою для них пекли, носили передачі. Зустрічали багато біженців із Горлівки, Донецька – всі їхали через Костянтинівку. «Якось зустріла бабусю, питає – де вокзал? Запропонувала провести її. Дивлюся, а в неї на ногах – різні капці. Видно, що в поспіху збиралася… Ой, як жалко вас, кажу. А вона мені на те: «Доцю, і вас жалко… У вас тут буде ще гірше. У вас тут взагалі буде м’ясорубка…» Так мені та бабуся сказала.
А зараз… ох… уже пів Костянтинівки, напевне, немає... Наш родич, молодий хлопець, допомагав ремонтувати танки нашим військовим. За це йому днр-івці відрізали голову… Страшний сон наяву».
«Так, неможливо усвідомити, що в цивілізованому світі сьогодні таке коїться – додає, зітхаючи, Надія. – Літаємо в космос, робимо грандіозні наукові відкриття. І… далі вбиваємо людей. Скільки молодих хлопців, чоловіків лежить на цвинтарі у Житомирі. А він же не один. Такі цвинтарі – по всій Україні».
Участь у польсько-українському проєкті «Родина Родині» стала дуже суттєвою підтримкою для їхньої родини, каже пані Надія.
«Кошти, отримані від проєкту, йшли на найнагальніші наші потреби: продукти харчування, побутова хімія, проїзд громадським транспортом, комунальні витрати. Донька з театральним колективом їхала на конкурс до Болгарії – змогли завдяки цій підтримці оплатити її участь. Я би сама не змогла цього зробити, просто коштів таких у нас немає. А так – дитина побула на морі, відволіклася від війни, отримала добрі емоції.
Доходи наші – невеликі. Працює лише чоловік. Я маю інвалідність другої групи. Хворі суглоби… Мені навіть по хаті важко пересуватися. Тому працювати не можу. Пенсія невелика, у мами моєї також.
У мами тиск часто такий високий, що вона лежить і не встає. І має панічні атаки. Сама вдома боїться залишатися. Куди ми – туди й вона. «Хвостик» наш.
…Намагаєшся жити, як всі. Не показувати хто ти, що ти переселенець, що твій дім – не тут… Але не завжди виходить. Морально важко. Ще важче у фінансовому плані, – ділиться співрозмовниця. – 5 чоловік у родині, а ціни – кусаються. Економимо на всьому. Добре, що в чоловіка руки золоті. Знайшов за оголошенням пральну машинку, холодильник, які були у використанні. Відремонтував – і все ж суттєві для нас заощадження.
І тому ця «родинна» підтримка для нас – як знак, як відчуття, що все буде добре.
Хочу подякувати польським родинам за розуміння, за вміння співчувати, за турботу, за співпереживання. Людина, яка дає кошти на цей проєкт, не просто так їх жертвує. Вона розуміє, кому і для чого спрямовує допомогу. Таким чином намагається поставити себе на місце людини в потребі. Зрозуміти, як їй боляче.
А побажати нашим польським доброчинцям хочу: не дай Боже ніколи не відчути того, що зараз відчуваємо ми. Побажати миру. Просто миру».
Який день став найважчим за останній час для їхньої родини, запитую Надію. «Той, що приніс звістку про війну. І той, коли довелося покинути рідний дім, прийняти це непросте рішення», – зізнається.
А найщасливішим?
«Це зараз. Бо ми тут. Усі разом. Бо живі, – каже жінка. – Щастя, коли ти можеш прокинутися зранку. Радість, що донька виступила на конкурсі декламаторів і посіла 1 місце. Ніби дрібнички, але зараз розумієш: ні, не дрібнички. Раніше думала: о, ремонт треба зробити, речі якісь купити. А поїхали… і нічого не потрібно. Лишили там все. І телевізор, і пральну машину, меблі. Все, на що багато років працювали. Та, хвалити Бога, ми не були в окупації, наш дім не розбили вщент, ми не хоронили рідних.
А найщасливіший день буде, коли почуємо, що все – війні кінець. Що Україна перемогла!»
Разом із обіймами на прощання пані Наталія дарує нам свою теплу посмішку. І каже, що найчастіше бачить у снах свій рідний дім.
«Наша сусідка в Костянтинівці, яка наглядає за моїм і Надіним будинками, собаку годує, каже мені: Наталю, як закінчиться війна, ми винесемо столи на вулицю і будемо тут усі разом святкувати перемогу. Так, наш дім, наша батьківщина – там. Ми повернемося в своє рідне місто після перемоги. Обов’язково!»
Ілона, 13 років: «Мене щиро дивують люди, які запитують: «А ти чому не їдеш з України? А коли ти плануєш їхати?» А чому я маю їхати? Навпаки – я хочу жити в Україні. Працювати в театрі, продовжувати нашу, українську традицію. Якщо всі поїдуть, то хто ж тут залишиться? Що залишиться від України? Хто буде розвивати наші традиції, культуру? Всі їдуть зі словами: А яке майбутнє чекає Україну? А яке у нас може бути майбутнє, якщо ви всі поїдете? А я не хочу нікуди їхати! Я хочу жити тут і продовжувати, плекати наше майбутнє».