Пожертвувати
ua en

«Важливо вірити в диво, тільки так воно може статися. Тому я вірю…»

«Важливо вірити в диво, тільки так воно може статися. Тому я вірю…»

«Ярчик любить конструювати. Майструє будиночки, літаки, вантажівки. Це його найбільша радість сьогодні. Маємо два мішки конструкторів, ось – погляньте», – каже Надія про захоплення свого дев’ятирічного сина. Малюк посміхається – і складається враження: вловлює нашу розмову, розуміє, що говоримо про нього.

Та насправді хлопчик нас не чує. І не розмовляє, тому не в змозі відповісти…

Ярослав народився раніше терміну. Лікарі довго виходжували немовля, не поспішали з прогнозами, а потім написали «ціле полотно діагнозів». Та жодного коректного, як з’ясувалося згодом.  Батьків із дитиною скеровували до різних фахівців, назначали обстеження, рекомендували недешеві ліки й харчові добавки. Надія й Олег старанно стежили за раціоном сина, дотримувалися режиму прийому препаратів. Очікували покращення стану дитини. Та час спливав, змін не було.

Діагноз «глухота» сину підтвердили пізно, лише 2021 року, пригадує Надія. «Тоді ж ми почали відвідувати приватного педагога, сподіваючись, що він навчить дитину розмовляти. Але на заняття встигли проходити лише пів року –  почалася повномасштабна війна. І вже стало не до цього. Наша педагог виїхала з міста…»

Подружжя Надії й Олега – харків’яни. Виховувати дитину з інвалідністю дуже непросто завжди, а в умовах війни – й поготів. У Харкові лише дві спеціалізовані школи для дітей із вадами слуху. Але акцент у тих закладах ставлять на те, що дитина все ж таки чує певні звуки…

Нині Ярослав має два онлайн заняття жестової мови на тиждень, однак цього дуже мало, визнає тато хлопчика.

Олег – приватний підприємець. Спеціалізується на ремонті комп’ютерної техніки. Розраховувати нині на стабільний заробіток, який мав до війни, – нереально. «У перші місяці після російського вторгнення, коли люди масово виїжджали з Харкова, взагалі було дуже важко, – розповідає чоловік. – Потім харків’яни почали потроху повертатися. Кожен намагався влаштувати своє життя, працювати. Почали з’являтися замовлення і на ремонт комп’ютерів. Але… Не так багато, щоб заробітку вистачало на основні потреби сім’ї. Вартість послуги піднімати не хочу – людям і без того скрутно, так можу просто втратити клієнтів. А ціни на продукти зростають… Замкнене коло».

Підтримка від проєкту «Родина Родині» для них сьогодні – як рятувальне коло, стверджують Надія й Олег. «Ви навіть не уявляєте, наскільки ця допомога важлива для нас, – наголошує Надія. – Заробіток чоловіка – невеликий, ми з сином на двох отримуємо 3250 гривень щомісячної соціальної допомоги від держави. І це – лише віднедавна, бо раніше мали 2990 грн».  

Кошти від проєкту родина витрачає на нагальні потреби – продукти харчування, оплату комунальних послуг. Та найголовніше, що завдяки цій допомозі з’явилася можливість  відремонтувати слухові апарати для сина. Один такий апарат хлопчик отримав від держави, інший батьки купили власним коштом. Апарати дають можливість чути бодай якісь звуки. Та оскільки обидва ушкоджені, користуватися ними неможливо.

«А також за ці кошти ми хочемо придбати павербанк. Слухові апарати – дорого вартісна, крихка і складна в обслуговуванні техніка. Кожні чотири години їх потрібно сушити. А для так званої «сушарки» необхідне електроживлення. Тому без павербанку нам не обійтися…»

Окрім того, є велика потреба в індивідуальних  заняттях із фахівцями. А такі сеанси – платні. Батьки хочуть також придбати для сина ноутбук, камеру і  зручний стіл. «Це ж дитина… Собі можемо відмовити в усьому, але син повинен мати все необхідне для розвитку», – стверджує тато хлопчика. 

На запитання – про що мріють, Надія й Олег відповідають: просто жити. Жити так, як раніше. «Виявляється, що до війни ми класно жили, – додає жінка. – Могли планувати своє майбутнє. Були в безпеці. А зараз живемо в стані постійного тонусу і стресу. Підготували запас їжі і води на випадок блекауту, на випадок… ядерної війни. Так собі йдеш вулицею, а думка одна – куди заховатися у разі небезпеки? Ну а найбільша мрія – з розряду нездійсненних. Щоб наш Ярик почав розмовляти. Кажуть, треба вірити в диво, тільки так воно може статися. Тому я вірю..»

Польсько-український проєкт «Родина Родині» Карітас-Спес здійснює за підтримки Карітас Польща на території Київсько-Житомирської, Харківсько-Запорізької Дієцезій та Львівської Архідієцезії. У межах проєкту щомісячну грошову допомогу отримують малозабезпечені багатодітні родини; родини, які виховують дітей з інвалідністю, одинокі люди старшого віку в скрутній ситуації, внутрішньо переміщені українці, які постраждали від наслідків війни.

5 червня 2024
Пожертвувати
Система Orphus
Переверните устройство для лучшего отображения