«Він найкращий хлопчик у світі. Хочу виростити його доброю людиною. Мрію, аби був щасливим», – каже Олександр, тато десятирічного Дмитрика. Від самого народження чоловік виховує сина сам…
«Так мріяла про дитину, а мамою судилося бути лише сім днів…»
Олександрові – 43. Живе в Чернігові. У цьому місті народився, закінчив школу, здобув професійну освіту. Тут зустрів свою другу половинку. Зустрів долю…
А що таке доля? В народі кажуть: її конем не об’їдеш і в брід не перебредеш. З Людмилою навчалися разом, бачились поміж лекціями та семінарами, але підійти тоді до дівчини, яка дуже подобалася, так і не наважився. Вона це зробила згодом сама – вже коли працювали на одному підприємстві. Підійшла – щодо робочого питання. Але розговорилися і зрозуміли: розставатися на довго не хочеться… З’явилася приязнь, яка переросла в кохання. Почали зустрічатися, за якийсь час створили сім’ю.
…За склом серванта у вітальній кімнаті їхньої квартири в Чернігові, де ми розмовляємо, – красиві весільні фото. «Весілля гарне було, – перехоплює мій погляд Олександр. – Всі наші спільні з Людою спогади – щасливі. Жили ми дружно, не сварилися. Люда розумна була і дуже добра. Розсудлива. Любила і вміла готувати. Але дуже скромна, не говірка. Все в собі завжди тримала, рідко ділилася переживаннями…»
Вони дуже хотіли дитину. Але час минав, а лелека не поспішав до їхньої оселі. Обстеження, лікарі, дороге лікування. І – нічого… А коли вже майже втратили надію, Люда завагітніла. Яке це було щастя! Через десять років спільного життя у подружньої пари з’явився на світ син Дмитрик.
«Хіба міг я тоді подумати, що найщасливіший період мого життя вже невдовзі зміниться чорною пусткою?» – зітхає Олександр.
Через тиждень після пологів Люді раптом стало зле – прямо в кабінеті лікаря, куди прийшла на планове обстеження. А за кілька днів її не стало… «Я не міг повірити, що все це відбувається зі мною насправді… Дружина помирає, на руках – немовля. Кінець світу».
Хоч відтоді минуло десять років, Олександр досі не може говорити про ті події спокійно. Біль не має терміну давності…
«Лікарі потім сказали, що Люда мала хворе серце. Але ніколи не скаржилася, а хворобу чомусь не виявили раніше… Вона так багато років мріяла про дитину, але судилося побути мамою лише тиждень…»
«Мене рятували люди. Дзвонили і казали, що… потребують моєї допомоги»
Іншого вибору не мав: мусив змиритися з долею і освоювати роль і тата, і мами для свого Дмитрика. Вийти із заціпеніння й емоційного провалля допомогла людська небайдужість.
«Мене рятували люди. Знайомі, друзі телефонували: «Сашко, нам потрібна твоя допомога. Потрібно ремонт зробити, щось терміново полагодити. Без тебе – ніяк! Виручиш?» А я перед цим багато років займався ремонтними роботами, взагалі все можу робити своїми руками. Таким чином люди витягали мене з депресії. Це дуже важкий стрес, коли втрачаєш другу половину, та ще й так раптово, так жорстоко. Не всі можуть це пережити. Саме в таких ситуаціях люди себе найбільше проявляють...»
На перших порах із дитиною багато допомагали родичі: брат Олександра, тато, а також хрещена мама Дмитрика. «Ну а найбільше – бабуся, моя мама, – розповідає чоловік. – . Без її підтримки не уявляю, як би давав раду. Мама все життя – мій надійний тил».
Сім’я – її найбільша цінність і втіха, – долучається до розмови пані Тетяна. Онука свого вона обожнює. Каже, підростає Дмитрик славним, кмітливим хлопчиком. Добре навчається, любить малювати, конструювати. Чемний. Має повагу до старших. Завжди подасть руку, притримає двері у під’їзді, допоможе. «Дмитрик багато рис характеру успадкував від своєї мами, – ділиться пані Тетяна. – Має добре розвинену зорову пам’ять. Такою була Люда. Я любила і люблю свою невістку. Вона прийшла до нас у родину – і наче завжди з нами була… Дмитрик і зовні нагадує мені її. Ніжний, лагідний хлопчинка. Саша, мій син, дуже для нього старається. Він хороший батько, багато уваги приділяє сину, переживає, коли дитина хворіє, перед сном читають разом книжку, розмовляють. Намагається вберегти його від різних неприємностей. Але війна… Війна наклала відбиток на дитину. Коли на початку повномасштабного вторгнення в Чернігові пролунали вибухи, Дмитрик дуже злякався. Замкнувся в собі. Довго ми з цього стану його виводили…»
«Чоловік поборов недугу, але російський снаряд забрав його життя…»
Війна принесла в їхню родину непоправне горе. Чоловік пані Тетяни – батько Олександра і дідусь Дмитрика – загинув від ворожого обстрілу Чернігова на 9 день облоги міста.
«Війна розпочалася на світанку 24 лютого вибухами, пожежами. Відчуття розгубленості: куди бігти, що робити? Все сталося надто швидко і несподівано. Ми з сином, мамою і братом від обстрілів ховалися в підвалі школи, яка тут неподалік, – розповідає Олександр. – Там і спали – на табуретках, лавочках, на підлозі. Було дуже холодно… Тато залишався вдома. Вдень ми приходили, готували їжу, доки був газ. А потім у квартирі зник і газ, і опалення, бо окупанти підірвали в Чернігові газову трубу. Тато вирішив поїхати велосипедом на інший кінець міста, в гараж, узяти там обігрівач, аби хоч трохи зігріти холодну квартиру. Його вбив касетний снаряд… Росіяни обстрілювали Чернігів нещадно. Тата ми довго шукали, не знали, що з ним. Знайшли через кілька днів, у морзі… А поховати змогли лише після деокупації міста. Це був жахливий час для нас усіх».
Пані Тетяні – 67. З чоловіком прожила щасливих 42 роки. «Війна… забрала мого чоловіка, батька моїх дітей. Він був нашою опорою, – розповідає жінка. – Я кажу своїм хлопцям: покажіть, що ви сильні, міцні. Тато бачить нас з небес і теж пишається вами, як і я. Ми тримаємось… »
Перед повномасштабним вторгненням чоловік пані Тетяни мав особисту війну – з недугою. У 2019 році лікарі виявили тяжке захворювання: рак шлунку. Зробили операцію, пройшов складні 6 сеансів хіміотерапії. «Він вижив – і я вірила, що все буде добре. Ми пройшли разом цей шлях. Гриша дуже хотів знову сісти за кермо машини: був водієм. Лікар був впевнений, що мій чоловік повністю одужає: стадія хвороби – початкова, він мав шанс, ми – надію. Але інша страшна війна наздогнала його через кілька років… І забрала життя».
Спогади про той час – дуже гіркі. Три тижні життя в підвалі… Будівля школи, як і їхній дім, ходуном ходили, коли росіяни з літаків скидали на місто бомби. «Ми думали, що школа розвалиться разом із підвалом, – пригадує Олександр. – Було дуже страшно. З нами у підвалі було багато дітей, за них хвилювалися найбільше. Хліба постійно не вистачало. Три пекарні в місті пекли хліб. Водій підвозив нову партію щойно спечених буханок і їхав знову. Люди шикувалися в довгі черги, чекали... І в таку чергу росіяни скинули касетні снаряди. Багато людей загинуло… Колону машин волонтерів біля Чернігова окупанти також розстріляли. А волонтери возили нам ліки, возили їжу, молоко – для дітей. Ми жили без світла, в холоді і голоді, під постійні вибухи. І в повній інформаційній блокаді, бо інтернет зник, телебачення не працювало…»
«Наша вдячна польським родинам за підтримку – безмірна…»
…Над учнівським столом Дмитрика висять його малюнки. На заняття з малювання пані Тетяна водила внука до Центру дитячого творчого розвитку у центральному районі міста. Того недільного серпневого ранку вони також мали йти на урок, але затрималися вдома, не встигли на маршрутку… Ворожа ракета прилетіла в драмтеатр, поруч із Центром, де Дмитрик вчився малювати… Пані Тетяна зізнається: досі не може подолати страху і відновити походи з Дмитриком на заняття, хоча від того трагічного дня минуло майже два роки.
За розмовами і спогадами час спливає непомітно. За вікном повільно опускаються сутінки, пані Тетяна збирається готувати вечерю, нам скоро повертатися до Києва. Дмитрик показує нам свій новенький комп’ютер. Каже, дуже мріяв про такий, адже ноутбук допомагає йому також у навчанні. Комп’ютер та інші необхідні речі – ліки, одяг, продукти родина мала змогу придбати завдяки підтримці українсько-польського проєкту «Родина Родині», каже з вдячністю Олександр.
«Я допомоги ніколи в житті не просив. Звик завжди покладатися на власні сили, – зізнається чоловік. – Гроші старався ніколи не позичати. Мої знайомі почули про цей проєкт від «Карітас-Спес Україна», кажуть: спробуй. А час якраз такий складний був: з роботою скрута. Дуже вдячний за те, що обрали нашу родину, вдячний за таку важливу підтримку. Частину цих коштів заощадив – на навчання Дмитрику, на підручники, гуртки розвитку. Так гріє душу, що є небайдужі люди, які простягнули нам руку підтримки. Передайте польським родинам нашу щиру вдячність за їх велике добре серце».
…Проводжаючи нас до порогу, Олександр з гордістю розповідає, що син уже краще за нього розбирається з комп’ютером, з програмами та різними месенджерами. «Навіть мене навчає, – ніжно посміхається тато, мовлячи про свого Дмитрика. – Дивлюсь на нього – і бачу свою Люду. У Люди погляд такий самий був: подивиться – і все зрозуміло. Він для мене – найкращий хлопчик у світі. Має свою точку зору. Коли я намагаюся щось пояснити, може заперечити: ні, тату, зараз це все інакше…
Мрію, щоб він виріс доброю людиною. Щоб умів те, що йому знадобиться в житті. Я йому Люду в приклад часто ставлю. Твоя мама, кажу, з 5 років вміла готувати, допомагала на кухні. І я теж багато чого сам досяг, навчився. Тому хочу, щоб мій син переймав від інших людей тільки добре».
Польсько-український проєкт «Родина Родині» РМ «Карітас-Спес Україна» реалізовувала за підтримки Карітас Польща на території Київсько-Житомирської, Харківсько-Запорізької Дієцезій та Львівської Архідієцезії. У межах проєкту фінансову підтримку отримали малозабезпечені багатодітні родини; родини, де самотня мама або тато виховує дитину; родини, які виховують дітей з інвалідністю, одинокі люди старшого віку в скрутній ситуації, внутрішньо переміщені українці, які постраждали від наслідків війни.
