«Ворог знищив наш дім, але ми маємо міцний фундамент…»
Історія родини з Макарова на Київщині, яка – попри втрати та біль – намагається знаходити нові сенси і радість життя.
Затяжна осіння мжичка і небо в похмурих хмарах: такою погодою о цій порі важко здивувати. Ми приїжджаємо до Макарова зранку, а здається, що день уже добігає кінця. Сірість, дощ, пронизливий вітер. Навігатор веде нас на околицю селища – за вікном автомобіля періодично зринають силуети пошкоджених, обгорілих будинків. Під час окупації Київщини Макарів сильно постраждав: зруйновані внаслідок ворожих «прильотів» обійстя, заміновані ліси і поля, на які досі ще небезпечно ступати…
У березні 2022-го один із снарядів влучив у дім Олесі і Сергія. Приліт стався з боку кухні. «Пральна машина відлетіла за межі присадибної ділянки, холодильник «склався». У домі не залишилося нічого – все вигоріло дощенту. І хоч деякі стіни ще стоять, але всі вони потріскані, не відновити.... Єдине, що вціліло, – фундамент. Міцним виявився. Та найбільше щастя, що нікого з нас на той момент не було вдома», – розповідає пані Олеся. Разом із чоловіком зустрічають нас біля свого паркану з боку дороги. Цей паркан – новий, – попередній знищили російські окупанти. Коли наприкінці березня відступали – трощили все на своєму шляху. Авто Олесі не змогли завести – то розбили. Машину Сергія украли. Після себе залишили купи сміття і ящики від снарядів. Ці ящики й далі стоять на подвір’ї, як зловісний артефакт.
Сергій за професією – інженер-будівельник, до війни працював у Києві. Олеся займалася вихованням дітей. Має групу інвалідності. За півроку до повномасштабного вторгнення подружжя започаткувало власний бізнес: святкові експрес-привітання на замовлення «з великими білими ведмедями». Дуже любили цю роботу. Вклали кошти в реквізит, спеціально для виїздів придбали авто. Писати святкові сценарії, виїжджати на виступи – це була велика втіха, каже Олеся.
Ані – десять років, Аміні – сім. Визирають допитливо через вікно. «Донечки наші різні характери мають, – розповідає Олеся. – Аня спокійна, творча дівчинка. Любить малювати, ліпити. Аміна – непосида: мусить за день десятки кілометрів «накрутити». Обожнює гімнастику. Дуже позитивна, весела дитина. Обидві ходять до школи. Але заняття часто відміняють – через так звані «замінування» та повітряні тривоги».
Від червня цього року родина мешкає в модульному будиночку, який передали доброчинці з Америки. Поставили його на подвір’ї – неподалік колишнього дому, де останню спокійну ніч родина мала перед 24 лютим. Ранок 24-го лютого Сергію важко згадувати. Прокинувся близько п’ятої: мав рано виїхати на роботу. Вийшов надвір прогріти авто і почув вибухи – зусібіч: Київ, Бородянка, Гостомель. Відразу збагнув: сталося невідворотнє. Зателефонував колегам, передзвонив мамі й брату до Києва. Розумів: треба виїжджати негайно. Бачив документальні фільми про те, що росіяни коїли в Чечні… Був свідомий того, що, не маючи зброї, самотужки не зможе захистити дітей. Хоча вірив – їдуть не надовго і незабаром повернуться.
В евакуації прожили до кінця березня – на Тернопільщині, у домі знайомих. Там і дізналися (випадково, з відео в реальному часі на сайті пожежників), що їхній будинок горить. Та трагічна дата закарбувалася в пам'яті назавжди …
Після звільнення Київщини Сергій першим повернувся додому. Шукав пса, якого не змогли, на жаль, евакуювати. До останнього сподівався, що алабай врятувався, просто втік. Як з’ясувалося згодом, пес загинув… Разом уся родина приїхала до Макарова у квітні 2022-го. «Першого дня Аня не зайшла на подвір’я, боялася побачити згарище рідного дому. Адже там, у дитячій кімнаті, залишилися її малюнки, улюблені іграшки, книжки… Дітям це так само боляче, як і нам, дорослим. Аміна мала більше відваги: зайшла разом із нами. Походила двором, обдивилася навколо. Все в нас буде добре, сказала. Вона завжди нас підбадьорює. В усьому бачить позитив».
Спочатку дуже важко було всім. «Згадуєш все. Кожна річ була важлива. Знаєте, кожен із нас щось зберігає на пам'ять. У нас цієї пам’яті не лишилось, – зітхає Олеся. – Ані відео, ні фотографій весільних… Ні фотографій дітей, коли вони були маленькими. Як росли – дитсадок, школа… Я навіть свої дитячі фото не задовго до війни у мами забрала. Хотіла архів зробити. Хто ж думав, що таке станеться…»
Після повернення родина мешкала в сусідньому селі. Незнайома жінка відгукнулася на оголошення, що шукають житло – надала своє. Та в квітні цього року мусили його звільнити. Взагалі, людська допомога, особливо з боку незнайомих людей – це те, що весь час допомагає триматися. Хтось одягом поділився, хтось приніс продукти і гроші. «Коли подавали заяву на участь у польсько-українському проєкті «Родина Родині», ми були в дуже великому розпачі, – пригадує Олеся. – Ані роботи, ані житла. І нас ці кошти дуже суттєво підтримували весь час. Ми мали змогу і дітей до школи зібрати, і одяг купити. Посуд, електрочайник, багато вкрай необхідного змогли придбати завдяки підтримці від проєкту. Все ж з нуля мусили починати. Як, певне, кожна практична мама, одяг старшої доньки зазвичай залишала для меншої. А в результаті… ні одна не зносила як слід, ні молодшій не дісталося. Все згоріло. Коли виїжджали, ми ж майже нічого з собою не взяли. Але я кажу: значить, тепер матимемо нове, краще. Життя навчило не відкладати нічого на потім і цінувати з вдячністю кожну мить».
Сергію, на відміну від дружини, не завжди вдавалося легко реагувати на ситуацію. Мав депресію, донедавна ще вживав заспокійливі ліки. Як жити далі – не розумів. Як ми все це відбудуємо? – повторював. Ані роботи, ані коштів. Діти ростуть… «Складно було. Ледве до розлучення не дійшло…» – зізнається чоловік. Рішення будувати новий дім – поруч зі зруйнованим – стало рятівним. І підтримка родини. Кошти потроху з’являлися, знайшлася робота. Так, будівництво – це колосальні затрати. Але ж я будівельник, сам більшість робіт зможу вивершити, сказав собі. Деякі матеріали отримали за підтримки благодійних фондів, красиві великі вікна – за програмою «Відбудова» від РМ «Карітас-Спес».
І так, крок за кроком, вони наближають свою мрію – новий дім. Це дає сили, – посміхається Сергій.
Ми розмовляємо в модульному будиночку. Для життя тут є все необхідне: кілька кімнат, санвузол, меблі, побутова техніка, посуд. Більшість із цього родині передали благодійники. В тому числі пічку «буржуйку». Вона – альтернативне джерело обігріву: покладають на неї великі надії. Заготовили машину дубових дров. «Будиночок розрахований на електричне опалення, та електрика дуже дорога нині, – розповідає жінка. - Тож найбільше хвилюємось – як пережити зиму. Влітку в будиночку було дуже спекотно, а чого очікувати в морози?»
На чільному місці в помешканні – ікони, подаровані мамою Олесі. А також картини, які намалювала Аня. Маленький песик лащиться до ніг. «Це дружочок старшої доньки, – посміхається Олеся. – А інший пес – тимчасово причинений надворі, поки маємо гостей. Він дружелюбний, але великий, тож його розміри часто лякають. Аміна дуже сумувала за нашим алабаєм. Тепер маємо нового. Життя триває…»
Подружжя знову повернулося до улюбленої справи: організовують експрес-поздоровлення. «Коли вітаєш діток із днем народження і чуєш веселий сміх – перемикаєшся на позитивну ноту, – каже Олеся. – Та й дорослих також. Недавно ми вітали бабусю з 85 річчям. Рідні привезли її, допомогли вийти з машини, старенька ледве на ногах тримається. А побачила ведмедя – 2,7 метрів зростом, почула музику – і сама намагається пританцьовувати».
«Ми часто їздимо в райони, які були в окупації, – додає Сергій. – Недавно приїхали вітати дитину з днем народження, і виявилося, що в її бабусі цього дня на фронті загинув син, дядько дівчинки… І бабуся сказала: не відміняйте дитині свято. Нехай ведмеді танцюють. Дитина пережила окупацію – вона повинна мати розраду. І так думаєш собі: будинок… Ти втратив будинок. А люди втратили близьких… І те, як вони тримаються, як намагаються зробити свято рідним, – дає тобі надію. Бачиш, як вони не опускають руки – і сам міцніше стоїш на ногах. Коли дивишся в сяючі дитячі очі – це надихає».
Рідний брат пані Олесі від перших днів війни захищає Україні на фронті. У вересні під Бахмутом отримав важке поранення, переніс кілька надскладних операцій. Нині проходить реабілітацію – дуже непросту і тривалу. «Але Бог зберіг брату життя. Ворог знищив наш дім, але ми всі живі. Що таке збережене життя порівняно з утраченим майном? Життя – це великий дар…»
Я тримаю в руці символічне паперове сердечко – подарунок від Аміни. Сестрички весело махають нам руками на прощання і складають долоньки у формі сердець. Дощ несподівано припинився. І хоч сонця не видно з-за хмар, та ми точно знаємо: воно там є!
Українсько-польський проєкт «Родина Родині» спрямований на підтримку українських родин, які перебувають у матеріальній скруті та постраждали від наслідків війни в Україні. Проєкт триває від жовтня минулого року на території Київсько-Житомирської Дієцезії, а від лютого цього року – також і в Харківсько-Запорізькій Дієцезії. «Карітас-Спес Україна» реалізує його у співпраці та завдяки підтримці Caritas Polska.
