Життя після втрати: історія родини з Покровська
Війна забрала у них дім і рідне місто. За 1300 кілометрів, у Бориславі на Львівщині, родина почала будувати життя спочатку. Підтримка в межах проєкту «Родина Родині» додала їм упевненості і сили.
«Мені казали: немає можливостей! А я відповідала – треба знайти!»
Мати козу Наталія мріяла ще до війни – в своєму рідному місті Покровськ на Донеччині. Міркувала так: свіже, поживне молоко для малечі – велика підмога. Втілити задум випало через багато років, за 1300 кілометрів від дому – у Бориславі на Львівщині, куди її родину закинула війна…
У родині пані Наталії – четверо неповнолітніх дітей, і кожен її день уже давно наповнений турботою, відповідальністю та боротьбою за краще майбутнє для них. До початку повномасштабної війни життя було стабільним і зрозумілим: чоловік працював токарем на заводі, Наталія – медсестрою у психоневрологічному інтернаті.
Однак випробування на міцність з’явилися в родині ще до війни. Один із синів має інвалідність, а дитина з особливими потребами потребує більше уваги й турботи: індивідуальні заняття, супровід, постійна присутність поруч. Зрештою Наталія залишила роботу, аби повністю присвятити себе сину.
«Я зрозуміла, що маю бути поруч, більше часу приділяти дітям. Синам 14 і 13 років, а двійнятам – доньці і сину – по 10. Маленькі ще…» – пояснює жінка.
Наталія не лише доглядала за сином, а й відстоювала його право на освіту. Наполягала, зверталася до місцевої влади – і домоглася таки відкриття спеціалізованих груп у дитячому садку.
«Мені говорили: немає можливостей, немає вчителів. А я відповідала: як це так – мій син також має право вчитися, здобувати знання, як і його ровесники», – згадує Наталія.
Тоді жінка вперше переконалася: якщо не мовчати і діяти – зміни можливі. Напевне, саме це внутрішнє відчуття сили стало опорою тоді, коли життя різко розділилося на “до” і “після”.
«Їхали і не здогадувалися, що повернення не буде…»
Ранок 24 лютого 2022 року Наталія пам’ятає до дрібниць.
«Чоловік розбудив мене словами: “Наталю, почалася війна”», – розповідає жінка.
Рішення довелося приймати миттєво. За один день зібрали найнеобхідніше і вирушили до Нікополя, де проживали батьки Наталії. Як і багато хто, Наталія з чоловіком вірили, що це ненадовго.
«Ми ж їхали на тиждень. Думали – скоро повернемось. Не уявляли, що це може бути останній раз, коли бачимо рідні стіни…» – каже Наталія.
Спочатку здавалося, що вдалося знайти більш-менш безпечне місце. Але вже за кілька місяців війна наздогнала родину і там. Обстріли, нічні вибухи, страх.
«Діти прокидалися серед ночі й казали: “Боюся, мамо… Боюся”… Тоді я зрозуміла – їм цього жаху не треба бачити і чути, маємо захистити дітей», – ділиться вона. Ті моменти стали переломними».
Так почалася нова дорога – ще далі від дому…
«Коли ти відчув війну, починаєш цінувати тишу…»
Наступним викликом стало знайти місце, де вони зможуть не просто бути в безпеці, а жити повноцінно: навчатися, спілкуватися, розвиватися. Так після кількох переїздів родина подолала понад 1300 кілометрів і опинилася у Бориславі – місті, про яке раніше навіть не чули.
«Ми просто шукали спокійне місце, шукали школу, де наш син з особливими потребами міг би здобувати освіту», – розповідає Наталія. Саме тут, у Бориславі, знайшли реабілітаційно-навчальний заклад – один із небагатьох, які сьогодні діють в Україні. Ця школа стала шансом для їхнього сина. Хотіли, щоб і для інших дітей була можливість вчитися в звичайному режимі, адже онлайн-навчання не може замінити живого спілкування, переконана Наталія.
Спочатку нове місце здавалося чужим. Незнайомі люди, інша атмосфера, інше життя. Особливо важко було прийняти думку, що повернення додому може не бути.
«Для нас це було дуже болюче – ми довго вірили, що зможемо повернутися», – зізнається Наталія. З часом зник зв’язок із домом, залишилися лише спогади і невідомість – що тепер із їхньою оселею.
«Ми не знаємо, чи ще стоїть наша хата, чи самі руїни замість неї… І вже немає з ким зв’язатися в Покровську», – зітхає. Вимушений виїзд із рідного міста, втрата дому – найважчі моменти, які родині довелося пережити за час війни.
А найщасливіші? Чи були такі?
«Так, – відповідає Наталія. – Найщасливішим, певне, став день, коли ми зайшли в цю хату, яку для нас купили батьки. Я зрозуміла – у нас є нарешті дах над головою. З’явилося відчуття стабільності, ґрунту під ногами, вперше зник страх знову збирати речі й їхати в невідомість…» – згадує жінка.
Разом із цим прийшло і нове відчуття – вдячність за прості речі: тишу, природу, спокій.
«Коли ти вже відчув війну, починаєш цінувати тишу», – посміхається Наталія.
«Підтримка від проєкту «Родина Родині» – це не тільки нова стайня для кіз…»
Тут, у Бориславі, Наталія повернулася до своєї давньої мрії.
Усе почалося з маленького козеняти. Жінка, в якої Наталія купувала коров’яче молоко для дітей, завела козу, а та привела козенят. Каже: візьміть собі одного! «Я подумала: а чому б не спробувати? Якраз у дітей був день народження, кажу – дітки, в мене для вас подарунок! О, як вони раділи тому козенятку, воно таке маленьке, зворушливе. Скаче, діти сміються. Взяла його спочатку в стару стайню, – вона, звісно, слабенька в нас. А тоді думаю – ну що ж мені козеня, добре було б уже молоко мати. Поїхала в Стрий, купила там козу. Так у нас з’явилося молоко для дітей…»
Сьогодні господарство вже налічує кілька тварин, чекають на поповнення. Так, цей шлях не був легким. Новий досвід, відповідальність за дітей, за господарство, фінансові труднощі. Постійні виклики.
«Дякувати Богу, що з’явилася можливість підтримки від проєкту «Родина Родині», завдяки якій ми змогли збудувати нову стайню, – говорить Наталія. – Зайвих коштів на будівництво немає. Де взяти ті 30 тисяч? Для нас це велика сума. І ціни останнім часом так зросли… Чоловік працює, має зарплату, отримуємо допомогу як ВПО, але майже все на продукти розходиться. Раніше могли якось заощадити кошти – рік тому робили добудову в хаті, то вдалося назбирати трохи. А нині – ні. Важко…»
Стайню для кіз будували самотужки: Наталія, чоловік і старший син. Спільна праця стала не лише практичним результатом, а й дала усвідомлення того, що навіть після втрат можна створювати щось нове, каже жінка. Поступово з’являються і нові плани. Наталія хоче навчитися виготовляти молочні продукти, розвивати господарство, облаштувати дім, зробити його затишним для дітей.
А ще мріє запрошувати дітей зі школи – щоб ті могли спілкуватися з тваринами і відчувати просту радість. Важливою опорою стали люди поруч. Місцеві жителі прийняли родину тепло, допомагали, ділилися речами, підтримували.
«Люди тут дуже добрі, щирі, – каже Наталія. – Окрему вдячність хочу висловити людям із Польщі за підтримку проєкту «Родина Родині». Їхня щирість, бажання підтримати нас, допомогти в такий важкий для України час – на вагу золота. Не дивлячись на те, що в них немає війни, прості поляки нас розуміють, серцем співчувають, не засуджують, допомагають. Сільськогосподарська справа – це дуже не просто, особливо в час, коли ти навіть житла свого не маєш. Коли в мене буде своя ферма, я б з радістю запросила добродіїв з Польщі приїхати до нас на гостини. Сподіваюся, що на той час уже матиму досвід, яким зможу поділитися. А якщо в Польщі хтось має більший досвід господарювання з козами, – я би з радістю його перейняла.
Приїжджайте до нас, будемо дуже вам раді!»
Проєкт «Родина Родині», який РМ «Карітас-Спес Україна» реалізовує за фінансової підтримки Caritas Polska на території Харківсько-Запорізької Дієцезії та Львівської Архідієцезії, надає допомогу українцям, які опинилися в складних життєвих обставинах унаслідок війни. Проєкт має напрямок кеш-підтримки та грантової допомоги на розвиток власної справи.
