Житомир карітасівський: долаючи виклики війни
З початку повномасштабного російського вторгнення в Україну діяльність команди «Карітас-Спес Житомир» не сильно змінилася в порівнянні з довоєнним часом, але стала набагато масштабнішою. До 24 лютого до команди житомирського осередку входили лише отець Віталій Умінський, бухгалтерка та сестри, які опікувались дитячим садочком. Попри невелику кількість працівників, житомирські карітасівці надавали різні послуги: видавали нужденним продуктові набори, піклувалися про дітей із Брусилова, про яких повідомила місцева вчителька, та центру денної опіки на 50 осіб. Коли розпочалася війна, команда з Житомира розширилася, почала активно співпрацювати з Житомирською, Київською, Черкаською, Чернігівською областями.
Найцікавішим про роботу команди «Карітас-Спес Житомир», волонтерів і своїми свідченнями про війну поділилися директор житомирського осередку, отець Віталій Умінський, та менеджерка з логістики, сестра Франциска Туманевич.
Отець Віталій: «З першого дня війни ми домовлялися з керівництвом архідієцезії “Карітас-Спес Люблін” про “тіри” й розподіл нами гуманітарної допомоги. У пріоритеті був Київ, який на той час мав проблеми з продуктами. Далі ми охопили Київську область. Сестра Франциска сама складала маршрути.
У перші дні дорога, якою наші водії їхали до Луцька за гуманітарною допомогою, обстрілювалася ракетами. На той час вантажі їхали з Польщі до Луцька, а потім у Житомир, бо напряму до нас боялися їздити. Першу допомогу ми перенаправили на Київ, у костел, адже місто оточувалося з усіх сторін і закінчувалися продукти. Я навіть говорив чоловікам, що краще я поїду, бо я священник, а вони мають родини. Але мені сказали залишатися на місці».
До початку повномасштабного вторгнення росії в Україну сестра Франциска працювала в єпископському суді при костелі св. Софії та на вихідних зустрічалася з родинами у світлиці. 24 лютого стало для монахині початком зовсім іншого життя.
Сестра Франциска: «Усе перевернулося з ніг на голову. Про суд уже ніхто не думав. Коли все почалося, треба було чимось займатися. 24 лютого виникла потреба обговорити, що робити далі.
Наступного дня стало ясно, що слід продовжувати працювати. Моя логістична діяльність почалася з того, що одна з наших сестер із “Карітас-Люблін” запропонувала прийняти “тір” з продуктами. З того часу я відповідаю за прийом вантажів, направлених до нас, та їхнє відправлення з Житомира.
Завдяки нашим сестрам у Любліні гуманітарну допомогу відправляли до Луцька, а водії порожніми “тірами” їхали забирати її в Житомир. З перших днів до нас почали дзвонити й писати керівники дитячих будинків та інтернатів. Завдяки тому, що “Карітас-Спес” у Житомирі знають, до нас зверталися за допомогою всі структури ОДА. Багато з них залишилися без допомоги, тому ми брали наші машини й відвозили усе необхідне.
Перший місяць усі мріяли повернутися в офіс. Волонтери писали папери, отець Віталій “літав” туди-сюди. Ми вставали, молилися, снідали й вже зранку були на складах. На складі я навчилася їсти суху “Мівіну” і заїдати її батончиками. Приймала багато дзвінків. Було так, що телефон просто розривався, бо Житомир почав приймати вимушених переселенців. До нас також почали звертатися інші благодійні фонди, адже їм не було чим допомагати потребуючим. А у нас є тил — наші міжнародні партнери».
Про волонтерів «Карітас-Спес Житомир»
Волонтери почали з’являтися поступово. За декілька днів до двох людей — працівників офісу — доєдналося близько 30 волонтерів і 10 водіїв зі своїми «бусами». Також добродії запропонували два безкоштовні склади. Сьогодні житомирський осередок «Карітас-Спес» має три склади в різних частинах міста, аби мати змогу функціонувати у випадку окупації Житомира.
Отець Віталій: «Бог так благословив, що люди, які не виїхали, прийшли до нас і запропонували свою допомогу. За декілька днів офіс збільшився. Це були волонтери багатьох професій. Зараз у нас є штаб з відповідальними за різні питання особами. Сестра Франциска — логістка й координує комунікацію з фондами, хтось відповідає за медикаменти, хтось — за склади.
Особливо нам допомогли віряни Домашньої Церкви руху «Світло-Життя». В Осикові ми зустрілися з керівником осередку й вирішили створити там штаб. Волонтери руху допомагали возити жінок і дітей до кордону з Польщею безкоштовно протягом перших трьох тижнів. Так ми вивезли понад 100 осіб.
Уже на четвертий день війни до нас доєдналося подружжя з Дияконії Милосердя «Світло-Життя», яке залишилося в Житомирі. Ми з самого ранку й до вечора приймали дзвінки. Спочатку приходили житомиряни — люди похилого віку, з особливими потребами. Ми вирішили надавати допомогу вимушеним переселенцям і багатодітним сім'ям».
Сестра Франциска: «Класна команда — дар Божий. Нам дуже допомогла спільнота Домашньої Церкви руху “Світло-Життя”. Ці родини мають свою формацію, можуть обрати додаткове служіння. Багато активістів, долучившись до Дияконії Милосердя, уже понад два роки зустрічалися з отцем Віталієм, робили виїзди на літні канікули до дітей у Брусилів, де готували їжу і
Коли почалася війна, багато представників Дияконії прийшли з пропозицією допомогти. Усі були розгублені та розуміли, що не зможуть бути бездіяльними. Завдяки організаторським здібностям отця Віталія вдалося знайти матеріал і пошити жилетки з емблемами.
До нас приходили чоловіки з Дияконії Милосердя зі своїми автівками і ставали волонтерами. Траплялися серед добровольців люди, які просто чули про “Карітас-Спес”. Уся наша команда стала сімейством. Відчуття безпеки дарувало те, що ми постійно були зайняті. Як професійний психолог скажу: ненависть — ресурсне почуття. Вона давала нам адреналін, щоб ми боролися, кожен на своєму фронті.
Були моменти, коли чули “прильоти”. Волонтери створили для спілкування групу у Viber. Коли щось гупало, отець Віталій писав там слова підтримки, і всі заспокоювались. Спільнота врятувала багатьох із нас від депресії».
Про допомогу в різних областях
Головний напрямок роботи «Карітас-Спес Житомир» — допомога областям. Отець Віталій Умінський говорить, що бачив реалістичну картину, як люди зустрічали гуманітарні вантажі.
Отець Віталій: «Я їздив із водіями у Ворзель і Бородянський район. В одному селі, де ми зупинилися й почали видавати гуманітарну допомогу, люди бігли до нас. Також ми поїхали в Бучу наступного дня після візиту Президента. Був також у с. Народичі прямо під білоруським кордоном, яке затопило.
У мене не було часу робити часті виїзди, бо щодня я проводив для волонтерів читання Святого Писання, службу Божу».
Сестра Франциска: «Наші водії довозили вантажі до парафій на прохання настоятелів із Києва, Житомира, Черкас, Чернігова. Коли ми побачили, що в Житомирі ситуація з гуманітарною допомогою не така критична, почали возити її в області. Команда сфокусувалася на тому, щоб їхати у населені пункти, куди ще ніхто не завозив допомогу.
У Бучу ми відвезли два “буси” в супроводі легкової машини. У Ворзель на початку березня завозили ковдри, бо люди жили в підвалах. Коли поїхали у віддалені села, жителі цих сіл виходили й навіть бігли до нашого “буса”, бо чекали на допомогу, жили без зв’язку, світла й газу. Люди запрошували нас в інші села, і ми налагодили співпрацю з усіма об’єднаними територіальними громадами в Житомирській області. У нас складені списки з підрахованою кількістю потребуючих».
Свідчення отця Віталія та сестри Франциски про війну в Україні
Бог не заборонив війну, та Він не може робити з людей безвольних рабів. Людина має власну волю, розум і робить свідомий вибір — йти чи не йти на чужу територію, вбивати чи ні.
Отець Віталій: «Бог дав нам дуже багато, аби ми обирали добро й боролися проти зла. Якби путін, російські солдати, які жорстоко катували наших людей, відкрилися Богу і слухали Його, Він би цього не допустив. Бог не буде входити в нашу волю, якщо ми його не поважатимемо. Бог не дає в руки автомат. Російський військовий сам обирає бути катом.
У цій війні я дуже яскраво бачу Бога. Свого Ісуса я бачу в людях, у волонтерах, які наражають себе на небезпеку та їздять за продуктами. Я бачу обличчя Бога у сльозах бабусь, які розповідають історії, як вони готували їжу на вулиці в холоді. Я бачив Бога в Бучі, на братській могилі. Бачу також велике страждання Бога в тому росіянині, який катує українця, бо Бог не створив нас такими.
Я щодня закохуюся в Людину й бачу Її можливості. Для мене наші волонтери є героями. Як можна їхати, везти продукти й речі чужим людям, коли ти можеш не повернутися? Я бачив, з якою любов'ю наші сестри в Житомирі та Любарі надають допомогу. Я дуже вдячний Богові, що волонтери та всі, хто нам допомагає, побачили мою Маму — католицьку церкву».
Сестра Франциска розповіла, що ще перед війною, з 16 лютого, разом з іншими сестрами вирішила молитися розаріями онлайн через Zoom-конференцію. З того дня й до сьогодні монахиня щодня виходить у прямий ефір із молитвою, до якої доєднуються люди з різних континентів у режимі онлайн.
Сестра Франциска: «Думали робити це з якоюсь періодичністю, але у перший день війни вирішили, що молитва має бути щоденною, і запросили наших волонтерів. До нас доєдналося 25 людей. Уже майже чотири місяці така спільна молитва дає нам велику емоційну стабільність, навіть коли ми приходимо, дуже змучені роботою. До спільної молитви онлайн, попри різницю в часі, під'єднуються сестри з Риму, Польщі, Африки та Америки. З нами солідаризується увесь цивілізований світ. Ніхто з нас не планував, що ми будемо так довго читати ці розарії».
Сестра Франциска каже, що емоційність «вмикається» вже під вечір, коли залишаєшся наодинці з самим собою. До того протягом дня бачиш людей, яким потрібна допомога, і просто виконуєш свою місію.
«Плакати від людських історій ідеш уже ввечері, а протягом дня ніби заморожуєш емоції. Коли знаєш, що мусиш щось робити, немає можливості розклеюватися», — ділиться почуттями наша героїня.
Був момент, коли я дивилася на спалені російські танки й побачила труп їхнього військового. До мене підійшов наш солдат і сказав: “Не жалійте його”. А я дивилася із внутрішнім питанням: “Навіщо ви до нас прийшли? Хто вас чіпав?”. Це відчуття було поєднане з нерозумінням, навіщо людина прийшла на твою землю, зруйнувала твоє життя. Ми жили у своїй хаті, доглядали її. Знаю лише, що треба робити добро, щоб такого зла було менше».
