«Бомба пробила дах, дуже житло нам понищила…»
Завдяки підтримці проєкту «Родина родині» подружжя літніх людей із прифронтової Харківщини має змогу придбати вкрай необхідні засоби гігієни, продукти та ліки.
«Якби не милиці – з радості затанцювала б…»
«Коли 28 серпня нам зателефонували повідомити, що будемо отримувати допомогу від проєкту «Родина родині», сказала чоловікові: ось бачиш, який подарунок маємо на твій день народження! Йому того дня 72 роки виповнилося. Я повірити не могла, що хтось про нас подумав і подбав. З радості хотілося танцювати. Якби не милиці, то точно б затанцювала», – розповідає 73-річна Антоніна Григорівна. Разом із чоловіком проживають у селі Печеніги на Харківщині.
Віктор Миколайович після другого інсульту не розмовляє і не пересувається самостійно. Тож уся щоденна турбота про чоловіка – на плечах Антоніни Григорівни. Помити, поміняти одноразову пелюшку, погодувати… Від постійних фізичних навантажень жінка має тепер велику проблему з суглобами ніг, погано ходить, користується милицями. Часом онук навідується допомогти. «Ніколи не відмовить, коли зателефоную і попрошу підсобити», – зауважує пані Антоніна.
У подружжя – троє дітей. Найстарша донька працює в Харкові лікаркою на «швидкій допомозі». «Вона – наша чарівна паличка, – лагідно посміхається жінка. – Приїде, крапельницю поставить, ліки потрібні привезе. Молодший син трудиться в харківському залізничному депо. Коли відпрацює зміну – теж приїздить. Хата, в якій ми живемо зараз, – це його дім. Бо наша харківська квартира, в якій ми до війни мешкали, постраждала від російських обстрілів. Бомба пробила дах, і вікно в спальні, і лоджію – все крєпко нам розрушила», – зітхає наша співрозмовниця.
«Найстрашніше – це свист від ракети, яка наближається»
Тут, на природі, ближче до землі, трохи легше і спокійніше – ділиться жінка. Не треба з милицями підійматися на третій поверх, як було в місті. На подвір’я можна виїхати інвалідним візком. Мають невеликий город біля хати.
«Діти саджають та збирають урожай, а я тільки на милицях ходжу і командую», – жартує.
Жартами намагається рятуватися від жорстокої реальності. Бо коли по сім-вісім прильотів на день доводиться переживати, – це дуже страшно. «Ви, мабуть, бачили ті руйнування на в’їзді в Печеніги… Найстрашніше – свист, коли летить ракета. Мій чоловік дуже наляканий вибухами. Я іноді ходжу на зустрічі з волонтерами, психологами. Слухаю розповіді про те, як знімати стрес. Ці розмови дають сили. Мені кажуть: треба жити, треба надіятися. І ми надіємось. Ждемо нашої перемоги… Я не маю змоги ходити плести маскувальні сітки, бо не можу чоловіка самого на довго залишити. Але пошила більше 100 наволочок для подушок нашим захисникам. Матеріали привезли волонтери, то я взялася за роботу. Вдома маю ручну швейну машинку, яка виручає».
Коли отримали першу виплату від проєкту «Родина родині», Антоніна Григорівна каже, що «побігла» купити смаколиків чоловікові. Те, що дозволяє лікар, звісно. Бо дуже хотілося його потішити. А загалом кошти витрачають на найнагальніші потреби: ліки, одноразові пелюшки, засоби побутової хімії. Діти підтримують, як можуть, однак ціни зростають стрімко, тож коштів постійно бракує на найнеобхідніше.
«Якщо буде така потреба, докладемо всіх зусиль, аби їм допомогти»
Пані Антоніна все життя, до виходу на пенсію, працювала бухгалтером. А родом сама із Далекого Сходу. 1949 року її батьки, вже маючи чотирьох дітей, змушені були рятуватися від повоєнного голоду. Тож залишили рідну Малинівку біля Чугуєва на Харківщині і подалися світ за очі. Там народили ще чотирьох дітей. Антоніна в батьків була шостою.
Сюди, в Україну, її привіз старший брат, який займався меліорацією. «Дівчинкою я мріяла побачити, як ростуть яблука… На Далекому Сході їх немає. Побачила. І зустріла свою другу половинку. Тут народилися наші діти. А тепер мрію, коли закінчиться війна, подзвонити своїм братам і сестрам на Далекий Схід, бо не знаю, чи хто живий ще чи ні. Може, вийдуть колись таки з нами на зв'язок.
Ми дуже вдячні польським доброчинцям за допомогу і їхні небайдужі серця. І від усього серця бажаємо, аби вони ніколи не зазнали того страху, який ми переживаємо зараз щодня. А не доведи Боже щось трапиться – ми всі сили докладемо, аби їм допомогти. Так само, як вони підтримують сьогодні нас. Дай Боже дожити до перемоги. Бо сьогодні найбільш щасливі дні – коли не стріляють. Коли спокійно лягаєш спати. Але таких днів уже майже не буває…»
Проєкт «Родина родині» РМ «Карітас-Спес Україна» реалізовує за фінансової підтримки Карітас Польща на території Харківсько-Запорізької Дієцезії та Львівської Архідієцезії. Проєкт надає допомогу українцям, які опинилися в складних життєвих обставинах унаслідок війни.
